"Я готовий страждати за віру свою..."

Український ігумен Мелхиседек Значко-Яворський — «цар схизматицький»

Архимандрит Мелхиседек Значко-Яворський — постать украй незручна для офіційно-хрестоматійних історій. Вона не вписується у тісні рамки міфологізованих кліше, але є надзвичайно важливою для осмислення тривалого відтинку національного і церковного буття. Чи не єдиний дослідник діяльності нашого героя —Ф. Лебединцев, який уклав другий та третій томи «Архива Юго-Западной России» і не лише виявив величезну кількість архівних матеріалів з історії православної церкви України часів Коліївщини, але й довів органічну причетність до тогочасних подій ігумена Мелхиседека. Вражений його подвижництвом у справі відродження православ’я на Правобережжі, дослідник зробив усе можливе, щоб увічнити ім’я цього істинного сповідника віри.

Як повідомляв про себе Мелхиседек у чолобитній на ім’я Катерини II, народився він «у Малоросії, полку Лубенського», у стародавній православній родині Костешів-Яворських. Батько був полковим осавулом і мав прізвисько Значко. Точна дата народження Мелхиседека невідома; як приблизні називають 1716 та 1720 роки. Початкову освіту здобув удома, навчався в Києво-Могилянській академії, освоївши науки до філософії включно, тобто весь академічний курс, за винятком богослов’я. В академії майбутній архимандрит вивчив латинську, грецьку, єврейську та німецьку мови. Подальша діяльність Значка-Яворського на території України дає підстави стверджувати, що він володів також польською та російською мовами. Збереглися відомості про його зацікавлення математикою й медициною.

З тієї ж чолобитної відомо, що «у двадцять два (роки) за бажанням власним пішов у закордонний благочестивий (тобто православний. — В. К.) до єпархії Переяславської належний монастир... Пострижений у чернецтво 1745 р. і прожив у тому монастирі... аж до 1753 р.» Нагадаємо, що в середині XVIII ст. Правобережна Україна, Поділля і Волинь входили до складу Речі Посполитої (т. зв. «Польська Україна»), але згідно зі статтею 9 договору про вічний мир між Росією і Польщею (1686 р.) церкви та монастирі на цій території, що залишалися православними і не визнали унії, були підпорядковані Київському митрополитові. Через те їх і називали закордонними (з точки зору Росії). Фактично це були залишки колишньої надзвичайно просторої Київської митрополії, що сягала Варшави, Вільна і включала ставропігійні монастирі патріарха Константинопольського, митрополита Київського та деякі інші.

Під натиском державно підсиленого, відмобілізованого, освіченого католицизму та унії на середину XVIII ст. на українських, білоруських і литовських землях залишилося тільки 36 православних монастирів. Серед них власне українськими були Пустинно-Медведівський Миколаївський, Чигиринський Троїцький, Пустинно-Жаботинський Онуфріївський та деякі інші. В цілому ці монастирі відповідали східнохристиянській моделі спільножиттєвого чернецтва, проте мали й свої особливості, спричинені умовами існування в оточенні державно панівного католицизму, антиправославним законодавством Речі Посполитої, складнощами церковних зв’язків з єпархіальними центрами в Переяславі чи Києві.

Освічені ченці — вихованці Київської академії, як свідчать архівні документи, відмовлялися від призначень ігуменами до «закордонних» монастирів: лякала і крайня їхня убогість, і цілком реальна небезпека для життя. До того ж тут проходив передній край протиборства православ’я («нез’єдинених») — з одного боку, і католицизму та унії («з’єдинених») — з другого, а до такого змагання далеко не всі були готові. Знавець церковної історії Ф. Титов свого часу писав, що на призначення ігуменами до «закордонних» монастирів київські ченці дивилися як на своєрідне покарання, заслання. За цих умов рішення 22-літнього вихованця академії добровільно («за бажанням своїм пішов») ступити на тяжку й багатостраждальну стезю чернечого служіння в «закордонному» Мотронинському Троїцькому монастирі сприймали як вчинок мужньої людини, свідомої свого вибору. Можливо, тут далася взнаки родинна традиція Значків: з чотирьох синів двоє стали військовими, двоє — ігуменами українських монастирів.

Мотронинська обитель на Чигиринщині в середині XVIII ст. була своєрідним українським варіантом східнохристиянських пустиней: убога, розташована на відлюдді, серед густого непролазного лісу, за постійної загрози від чужих і своїх, вона об’єктивно створювала умови для аскетичного чернечого подвигу. Певно, інок Мелхиседек досяг у подвижництві чималих висот — 1753р. мотронинське чернецтво обрало його своїм ігуменом. Він одразу опинився на вістрі багатьох проблем, що десятиліттями нуртували в Україні: «недобрі порядки духовні» (за висловом Г. Кониського) у самій православній церкві, деморалізація духовенства і віруючих, втрата правобережним православ’ям більшості парафій та монастирів тощо.

Можна припустити, що для певної частини православних, які тоді переходили в унію, вирішальним був не державний тиск, а власне переконання: комусь не подобалася перспектива церковного підпорядкування Санкт-Петербургу, комусь —православна церква в особі місцевого священика, який займався «здирствами» і вів далекий від праведного спосіб життя. Інші сподівалися шляхом церковної переорієнтації захистити родину, відкрити дітям перспективу освіти, кар’єри тощо. Хтось звично йшов за своїм священиком, котрий став «з’єдиненим» з Апостольським престолом. І все-таки вирішальним чинником, що зумовив перехід частини віруючих до унії, був тотальний — політичний, економічний, національний, духовний — тиск державного католицизму, який у багатьох випадках набував форм релігійних переслідувань та репресій. За деякими джерелами, Мелхиседек Значко-Яворський застав на південно-східному Правобережжі менше 30 православних парафій. Їх становище було нестерпним.

У травні 1765 р. чигиринське духовне правління інформувало єпископа Переяславського і Бориспільського: «Уніатське духовенство, ворогуючи... що їх відступництва не приймаємо, нестерпні біди православним творять, маєтки грабують, у в’язницях тримають, волосся обрізають священикам, б’ють їх без пощади, святі антимінси, книги... з церков забирають, і данину на церкви благочестиві наші більшу, аніж удвоє проти своїх уніатських, накладають...».

За цих умов призначення 1761 р. переяславським архиєреєм енергійного, безкомпромісного, наполегливого у відстоюванні прав та свобод православної спільноти ігумена Мелхиседека, який відав православними парафіями та монастирями в «Польській області», призвело до докорінної зміни ситуації. Історія православної церкви в Україні знає не так уже й багато релігійних діячів, які б так послідовно й цілеспрямовано змагалися за релігійні та національні права народу. Ігумен невеличкого, загубленого в лісах монастиря потроху почав здійснювати те, що було не під силу єпископам, — спрямовувати розрізнений, стихійний народний рух за право на власну віру в організоване русло широкомасштабної боротьби за реальне поліпшення становища православних Правобережжя. Релігійно-репресивні дії польських властей відтепер фіксувалися документально, набували розголосу, обвинувальні документи почали фігурувати в міждержавних переговорах.

Справжнім реєстром протиправославних дій польсько-католицького табору став «Екстракт деякої частини кривд, завданих від римлян і уніатів благочестивому Мотронинському монастирю, також священству і світському народу...», представлений 1766 р. ігуменом Мелхиседеком у зв’язку з черговою спробою уніатського духовенства та шляхти захопити монастир. Реєстр, укладений у маловідомому провінційному монастирі, завдяки зусиллям ігумена дійшов до польського короля Станіслава Понятовського і зрештою спонукав уряд до прийняття важливих державних рішень щодо православних «Польської області».

Перемога далася не легко: їй передували вісім місяців поневірянь у чиновницьких відомствах Варшави та Петербурга. Про захист православних монастирів в Україні «тут і чути не хочуть», — у відчаї повідомляв мотронинський ігумен з російської столиці. Проте настирливий Мелхиседек таки дістався і до імператорського, і до королівського дворів. Під натиском незаперечних фактів переслідування православних, нищення церков король був змушений видати ряд документів, що підтверджували права та привілеї «всього народу православного..., який у всій Короні та Литві мешкає». Королівський меморіал, адресований уніатській ієрархії, заборонив — хай навіть декларативно — гоніння на православне населення Польського королівства.

Промовистою була реакція уніатського митрополита П. Володковича: у травні 1766 р. він видав розпорядження про притягнення до суду Мелхиседека та інших ігуменів українських монастирів за «непослух уніатським властям». Те, що вістря нового антиправославного удару було спрямоване саме проти М. Значка-Яворського, не випадковість — після поїздок до Петербурга та Варшави його ім’я для православних українців Правобережжя стало символом надії на відновлення релігійних і національних прав. Тисячі віруючих ішли звідусіль до Мотронинського монастиря, щоб послухати про обіцяні королем «привілеї», а відтак, повернувшись до своїх домівок, на сільських сходах зрікалися унії.

За підрахунками Ф. Лебединцева, кількість православних церков на південно-східному Правобережжі завдяки активності Мелхиседека зросла з 30 до 530. Та найголовніше — попри антиправославні гоніння тут склалася атмосфера релігійно-духовного та національного піднесення серед українців, воскресала віра у можливість вибороти право на гідне існування.

Мудрим, розважливим церковним діячем і політиком М. Значко-Яворський показав себе й надалі, зіткнувшись з ігноруванням королівських розпоряджень не лише католицькою шляхтою на місцях, а й уніатським митрополитом та Радомишльською уніатською консисторією. Точно оцінюючи ситуацію в цій частині України у зв’язку з православно-католицьким протистоянням, Мелхиседек ще у квітні 1766 р. застерігав уніатську сторону від дій, що могли спричинити до вибуху народного гніву: «Якщо ти, — попереджав він уніатського офіціала Мокрицького, — приступиш до суду (над православними ігуменами. — В. К.), то бережись, щоб наслідки твого декрета не повернулись на тебе самого... » Однак попередженнями було знехтувано: в Україні з новою силою піднялася хвиля антиправославних репресій. «Дезуніти» (так називали православних у польських офіційних документах) фактично ототожнювалися із заколотниками. При згадці про королівські привілеї для православних шляхта погрожувала відрубати голову й самому королю.

Символом нескореності православ’я лишався ігумен Мелхиседек, прозваний шляхтою «царем схизматицьким». Навіть за неймовірно складних і небезпечних умов переслідувань православних Мелхиседек прагнув діяти виключно мирними методами: розсиланням копій королівських привілеїв, занесенням протестів до міських книг, фіксацією фактів порушення прав і свобод православного населення тощо. Аналізуючи архівні матеріали того періоду, доходиш несподіваного висновку: найбільшою перепоною для Мелхиседека були не стільки постійні загрози розправи, не арешти й тортури, а та байдужість російських світських та церковних властей, на яку він наражався раз за разом і яка ховалася за дипломатичними відмовками про «відсутність повноважень на захист православних», «делікатність релігійної проблеми» тощо. Тим більше, що особистої мужності ігумену було не позичати. Влітку 1766 р. він повідомляв єпископу Гервасію: «Військо польське до кількох тисяч чоловік до нас на Смілянщину вступило... священики повтікали... Всі втрати майна і живота чекають. Я залишаюсь у монастирі за всіх страждати і відповідати».

У липні 1766 р. уніатські власті за сприяння польської шляхти заарештували Мелхиседека. Показово, що звинувачувався ігумен у поїздках до Петербурга та Варшави та в оприлюдненні у церквах королівського привілею про свободу православного віросповідання. Спроби уніатів схилити Мелхиседека на свій бік зустріли рішучий опір: «Я готовий страждати за віру святу, хоч і на смерть скараний буду». Після тривалих знущань, катувань — аж до замуровування у камері —напівмертвого ігумена викинули за в’язничну браму. Чудом йому вдалося вижити й за допомогою ченців Межигірського монастиря переправитися через Дніпро та дістатися Переяслава.

Невдовзі він знову вів боротьбу за права дискримінованих православних Правобережжя. Тим більше, що сподівання на сприятливі для православних рішення польського сейму 1767 р. не справдилися. Обіцяна сеймом свобода віросповідання для некатоликів Польщі була всього лише формальністю, вимушеним кроком у відповідь на втручання урядів ряду європейських країн. Не забезпечене гарантіями на місцях, це рішення уряду лише спровокувало католицьких та уніатських екстремістів на нові антиправославні гоніння.

Загострення політичних, економічних, релігійних та національних проблем спричинилось навесні 1768 р. до найбільш масового в історії гайдамацьких рухів повстання, відомого як Коліївщина.

Чи був ігумен Мелхиседек вождем цього не лише найзначнішого, але й найжорстокішого руху? Адже віками серед українського народу ширилися легенди про «золоту грамоту» із закликом до повстання, нібито привезену Мелхиседеком від Катерини II. Ці легенди живило й те, що повстанські (гайдамацькі) сили, перш ніж вирушати в похід, концентрувалися в лісах навколо Мотронинського монастиря, і те, що послушником цього монастиря (хоч і зовсім недовго) був один з ватажків Коліївщини Максим Залізняк. На репутацію Мелхиседека — ватажка повстанців, імовірно, спрацювали і його широковідома в народі діяльність на захист православних, а також його пророцтва щодо можливої війни в Україні. Однак спираючись на історичні документи, можна з певністю стверджувати: в даному разі маємо справу не більш ніж з історичним міфом — красивим, емоційним, закарбованим у народній пам’яті й національній поезії, але все-таки міфом.

Згідно з донесенням самого Мелхиседека, що збереглося, він з 1766 р. в Мотронинському монастирі жодного разу не був, «проживав у неволі в уніатського митрополита Ф. Володковича, а потім — у катедрі від 1766 р. 1 листопада до нинішнього 1768 р. 4 листопада». Його послання із «закордонного» Переяслава навіть за великого бажання важко кваліфікувати як «підбурювальні»: ігумен-християнин закликав довірені йому парафії та монастирі «терпіти», «ховатись, втікати», «до гайдамак не приставати», «ніяких речей від них не брати», «чужої крові не проливати». Тим більше, що й самого супротивника часом важко було визначити — той же Мотронинський монастир упродовж 1768 р. зазнавав нападів не лише від польських конфедератів, але й від самих гайдамаків, російських та польських військовиків.

Інша справа, що ігумена Мелхиседека є всі підстави вважати ідейним предтечею Коліївщини. Могутнє духовне піднесення, викликане його опором унізації, наполегливою боротьбою за права й свободи православного українства, безперечно, стали підґрунтям для подальшого розгортання боротьби за національні та релігійні права. І в тому, що ця боротьба набувала часом такого жорстокого характеру, як під час Коліївщини, немає, зрозуміло, його вини. До речі, наступне, не менш жорстоке придушення гайдамацького руху військами російського генерала Кречетникова, польською Кодненською військово-судовою комісією підтвердило тонке розуміння ігуменом політичної ситуації, його прогнози щодо можливого розвитку подій. Як він і попереджав у своїх посланнях, російські урядовці та синодали не стали на захист безправного, доведеного до відчаю, позбавленого жодної надії на допомогу, а тому й повсталого народу. З власного досвіду пошуків захисту в могутнього сусіда Мелхиседек знав, що гасло «захисту братів-православних» для Росії — не більш ніж політична кон’юнктура. Про нього згадують у тих випадках, коли, скажімо, потрібно ввести російські війська на Правобережжя, продиктувати свої умови королівству Польському тощо.

Подальша доля М. Значка-Яворського так чи інакше пов’язана з його участю в подіях 60-х років. У різний час він був ігуменом Переяславського Михайлівського, Києво-Видубицького, намісником Києво-Софійського, архимандритом (з 1781 р.) Лубенського Мгарського, Глухівського Петропавлівського монастирів. І хоч царський уряд та Синод жалували йому доволі високі посади, — а проте до кінця свого життя він залишався для властей постаттю незручною, підозрілою з погляду ймовірної участі у подіях Коліївщини. І коли внаслідок поділів Польщі постало питання про кандидатури для новостворених єпископських посад на Правобережжі, то ні досвід, ні широка освіченість, ні знання мов та місцевих особливостей, ні заслуги Мелхиседека перед православною церквою не змусили владу зробити вибір на його користь.

Помер архимандрит 1809 р. у колишній гетьманській столиці Глухові; дату його смерті прийнято вважати кінцем одного з найбільш яскравих і трагічних періодів української національної історії та церкви.

Людина і світ. — 1996. — №7. — С. 29-33

Валерій КЛИМОВ,

кандидат філософських наук