"Я хочу вірити, що люди в Україні настільки переконалася у благодатності релігійної свободи впродовж тих п’ятнадцяти років, що їх вже нелегко буде збити з цього шляху"

Інтерв’ю з паном Мирославом МАРИНОВИЧЕМ, директором Інституту релігії та суспільства Українського католицького університету, членом-засновником Української Гельсінської групи

— Пане Мирославе, спершу загальне питання. Свобода має кілька вимірів – і передусім загальнолюдський, чи ліберальний. А в чому полягає особливість релігійного, чи духовного виміру свободи?

— Свободу віросповідання часто називають іще свободою совісти. І в цьому є велика філософія, бо людське сумління визначає місце людини у всесвіті, систему ціннісних орієнтацій, позицію, яку людина займає в житті, тощо. Бог промовляє до людини голосом її совісті. Тому таке тлумачення всесвіту і свого місця в ньому передбачає дуже потужну релігійну або квазірелігійну компоненту. Чому „квазі”? Я не вірю в те, що людина може бути взагалі арелігійною. Отой важливий складник — релігійне бачення світу — може бути виражений нерелігійною мовою, але людина якимось чином визначається з цього питання. Мені пригадується, як на судовому процесі, коли я хотів послатися на Леніна і зацитувати його, суддя обурився: „Припиніть, у Ваших устах святе ім’я Леніна звучить святотатством”. Це виразна ілюстрація того, як система, яка декларувала себе як антирелігійну, насправді була квазірелігійною.

Релігійна компонента є дуже потужною у вимірі свободи. І для мене особисто вона є визначальною. Я не приймаю більшовицького варіянту: „матерія → дух”. Моя схема є такою: „дух → матерія → дух”. Дух породжує матеріяльні речі, які потім повертаються до свого Творця, до духу. Духовні феномени є первинними, тому за поняттям “релігійна свобода” стоїть духовна свобода. Всі права людини починалися фактично з релігійних прав — це слова покійного Папи Івана Павла II. Свобода починається передусім зі свободи духу, свободи людського сумління, а від цього вже залежать інші її виміри: національна свобода, групова, професійна тощо.

— Ми відзначаємо цими днями 30-ліття зародження нової гілки правозахисного руху — Гельсінкського руху. Ви були серед засновників Української Гельсінської групи. Чим Ви керувалися, вступаючи до неї? Чи був якийсь релігійний мотив?

— На момент арешту я був доволі байдужим до релігійної проблематики (хоч, будучи онуком священика, шанував Церкву і священичий стан). Але я також усвідомлював, що Церква у своїй діяльності повинна керуватись релігійною свободою; і таку свободу мусить мати кожна людина, бо віра пов’язана з глибинною сутністю людини. Це дуже особиста справа. Українська Гельсінкська група захищала серед інших прав людини, зокрема, й релігійну свободу Греко-Католицької Церкви, Автокефальної Православної Церкви та інших Церков чи релігійних громад. Тому нас згодом підтримали, скажімо, баптисти. Вони молилися за ув’язнених членів нашої групи, розуміючи, що ця група обстоює релігійну свободу всіх релігійних громад України.

— Як часто і в якій формі УГГ займалась релігійними питаннями?

— Про проблеми релігійної свободи йшлося вже в першому меморандумі Української Гельсінкської групи, який мав оглядовий характер, а також у тих меморандумах, де йшлося про святу Україну, про духовну республіку (потім це вилилось у поняття „духовна республіка” Олеся Бердника. Він був членом нашої групи, і зародки цих ідей, які він розвинув, вийшовши з табору, були в нього в часи діяльности Гельсінкської групи...). В інших меморандумах ішлося про порушення прав конкретних людей. Ці меморандуми ми передавали на Захід, і там наші друзі, а також члени Міжнародної Амністії з усього світу писали листи до керівників СРСР, оприлюднювали це у пресі, піднімали ці питання на міжнародних зустрічах, підтримували нас морально, а також підтримували матеріяльно наші родини, які лишалися без засобів до існування. Ми завжди будемо вдячні цим людям.

— Чи були члени Гельсінкської групи, яких переслідували за релігійні погляди?

— Нас переслідували передусім за членство у групі. Я думаю, що політичний складник нашої діяльности викликав найбільше обурення в радянської влади. Це було для неї важливіше за будь-які наші релігійні переконання. Релігія видавалась нашим можновладцям дуже незначною справою. Хоча за спробу відзначити в таборі Великдень чи Різдво ми потрапляли до карцеру, і мати в себе Біблію також не можна було...

А конкретно за релігійну діяльність було арештовано, наприклад, Йосипа Терелю, точніше за створення ним Ініціятивної групи захисту прав віруючих і Церкви в Україні. Про це йшлося у третьому меморандумі нашої групи, де на прикладі долі Терелі показано переслідування греко-католиків і загалом віруючих в СРСР. За релігійні переконання, в принципі, було арештовано Петра Вінса, сина ув’язненого вже лідера баптистів України, хоч у вироку йому приписували дармоїдство за те, що він певний час не працював (а не працював тому, що за подачею КДБ його нікуди не брали на роботу). Релігійні мотиви були відчутними і в арешті священика з Карпат Василя Романюка, майбутнього Патріярха Київського і всієї України-Руси (хоч у вироку стояло звичне: “антирадянська агітація та пропаганда”).

— На недавній зустрічі в Українському католицькому університету, де йшла мова про УГГ, Ви згадали, що у членів Української Гельсінкської групи було різне тлумачення релігійної свободи. Що Ви мали на увазі?

— Загалом у нас у таборі не було окремої дискусії на цю тему, бо всі були єдині в тому, що ми повинні декларувати релігійну свободу як складник усіх прав людини. Дуже важливою була для нас ст. 18 Загальної Декларації прав людини, де йдеться про те, що кожна людина має право на свободу думки, совісті та релігії. Це право включає в себе свободу міняти свою релігію чи переконання, а також свободу сповідувати свою релігію чи переконання — як одноосібно, так і разом з іншими. Людина має право отримати релігійну освіту, якщо бажатиме цього, і має право здійснювати релігійні обряди, яких потребує її душа. Коли я, виступаючи на семінарі в УКУ, говорив про те, що ми по-різному розуміли реалізацію демократичних принципів, то я, скоріше, мав на увазі різницю у ставленні до проблем політичного устрію, до характеру влади в майбутньому.

Згодом виявилося, що дехто домагався релігійної свободи, маючи на увазі передусім свою релігійну спільноту (але то було вже не серед членів Гельсінкської групи, а серед діячів українського опору загалом). А коли виявилося, що ця релігійна спільнота, отримавши права на існування, мусить діяти в конкурентному середовищі серед тих релігійних спільнот, які, з точки зору цієї людини, є антиукраїнськими, ці люди вже стурбовано ставили питання про законодавчу заборону таких антидержавних організацій. Тут ми входимо в дискусії на тему, чи може держава сама визначати, яка релігійна інституція є “правильною”, а яка ні. Зрозуміло, що, відповідно до українського законодавства, будь-яка релігійна організація, яка існує в державі, має діяти в межах її правового поля. Тут немає заперечень ні у правозахисників, ні у стурбованих людей, але тлумачення небезпечности для держави може бути різним.

— Напевно, ця проблема особливо загострилася в кінці 80-х — на початку 90-х. Яку позицію займали тоді правозахисники? Наскільки вони намагалися вплинути на цю ситуацію? Чи не було випадків, що вони опинялися “по різні сторони фронту”, коли йшла війна, наприклад, між греко-католиками і православними?

— Часом вони справді опинялися на різних фронтах, але переважно було інакше. Скажімо, я був греко-католиком, а Оксана Яківна Мешко — виразним діячем відродження Автокефальної Православної Церкви. Здавалося б, між нами мали б виникнути якісь непорозуміння з цього приводу, але їх не виникало. Ми все одно шанували одне одного, і між нами не було конфліктів.

Загалом у той час у мене позиція була така: на запитання, хто я — греко-католик чи православний, я відповідав, що я християнин. Це не мій винахід; про це писали у “Самвидаві”, що в разі конфліктів між організаціями правозахисники і загалом люди духовного плану, які не хочуть приймати моделі ненависти, мають не ставати на чийсь бік, а займати нейтральну позицію, шукати модель примирення. Тому позиція християнина у згаданому випадку — це саме позиція примирення.

Багато правозахисників робили спроби безпосередньо і позитивно вплинути на перебіг взаємного притирання між релігійними громадами. Скажімо, православний Євген Сверстюк, хоч і не декларує себе як дисидент чи правозахисник (він є “шістдесятником”, учасником руху опору), приїжджав до Галичини, і ми разом з ним їздили до Самбора, де тривали конфлікти між православними і греко-католиками, й обоє одностайно апелювали до різних громад, закликаючи їх до миру. Це не було дуже успішним, на жаль, але, в принципі, такі спроби ми робили. Я писав у той час у дрогобицькій газеті „Галицька зоря” не один матеріял із закликом до різних релігійних громад примиритися і спільно вирішувати справи за столом переговорів.

— Пане Мирославе, за 15 років незалежности ситуація зі свободою в Україні змінилася на краще. Попри це, і зараз існує продовження гельсінкського руху — це Українська Гельсінкська спілка захисту прав людини, яка також підносить питання релігійної свободи. Як Ви думаєте, які зараз існують найбільші проблеми для релігійної свободи в Україні?

— Загалом стан релігійної свободи в Україні є досить високим, і він особливо не знижувався навіть у найгірші часи кучмівської адміністрації. Проте цей стан не зафіксований, і я з великою тривогою дізнався про те, що днями уряд відродив Державний комітет у справах релігії.

Крім того, стало відомо, що Партія регіонів підготувала і внесе у парламент проєкт Закону про релігійні організації, який фактично дублює російський закон з його виразною преференцією для однієї конфесії. Я думаю, що це — небезпечний синдром; це спроба однієї Церкви використати політичну ситуацію для того, щоб застерегти собі більші права. Це повертає нас до практики минулого.

Я хочу вірити, що парламент навіть у нинішньому складі, не набере більшости для прийняття такого закону. А якщо навіть станеться так, що партії, які входять до „антикризової коаліції”, все-таки вирішать справу на шкоду Україні, тоді сподіваюся, що цей закон не протриває довго. Я хочу вірити, що люди в Україні настільки переконалася в благодатності релігійної свободи впродовж останніх п’ятнадцяти років, що їх уже нелегко буде збити з цього шляху.

Розмовляв Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ,
Львів, 16 листопада 2006 року

Читайте також: Релігійні рухи в історії українського дисидентства (1956-1987)

Про відзначення заслуг М. Мариновича Президентами України та Польщі читайте на сайті УКУ:

• http://www.ucu.edu.ua/ukr/current/chronicles/article;2438/