"Якщо Господь дав тобі талант, то маєш його використати"

З буковинським митцем Володимиром Свєтлогорським, який має статус офіційного іконописця старообрядницької єпархії в Україні, бесідував чернівецький кореспондент РІСУ Юрій ЧОРНЕЙ

або Від чого не встиг застерегти Президента України Віктора Ющенка єпархіальний іконописець-старовір Володимир з Чернівців
Чернівчанин за місцем народження та проживання і російський дворянин за походженням Володимир Леонідович Свєтлогорський свій перший образ Спасителя написав, коли йому заледве минуло 20. Перші кроки на шляху пізнання слова Божого майбутній іконописець зробив, послуговуючись цитатами зі Святого Письма, розміщеними у радянському словнику атеїста. Проте до істинної православної віри (так чоловік називає стару віру) прийшов вже у зрілому віці, встигнувши до того часу написати безліч пейзажів, ікон та розписавши аж три церкви. Особливо вдалою вважає ту з них, що вже понад 20 років красується наче писанка у селі Тисівці Сторожинецького району.

Старовір Володимир Свєтлогорський дозволяє собі дивитися телевізор і розповідати веселі історії про Патріархів Філарета та Алексія, проте свято вірить у те, що у царстві Божому немає мертвих, а відтак усі його мешканці пильно стежать за тим, що коїться на цьому світі. Можливо, саме тому йому трішечки шкода свого тезку – рівноапостольного київського князя Володимира, у якого просто не може не боліти душа через те, що його послідовники у церковних справах відступили від канонів, що їх тисячу років тому сповідували святі отці Києво-Печерської лаври.

А ще у свої майже 60 чоловік щиро прагне завершити справу художника Віктора Васнєцова і впорядкувати не лише іконостас, але й здійснити розпис Успенського собору у старообрядницькому Єрусалимі, яким для старовірів усього світу є село Біла Криниця на буковинській Глибоччині. Великодні вітання з вуст такої людини звучать особливо переконливо, адже Володимир Свєтлогорський свято вірить у те, що усі ми – незалежно від віросповідання і того, як саме славимо Господа – діти Божі, а тому проявляє небачену для цього світу релігійну толерантність і покору.

„В Україні немає жодної старообрядницької церкви, з якої не вкрали як мінімум 30-40 ікон”
– Ким Ви більше почуваєтеся – іконописцем чи все-таки художником?

– Я більше іконник... Колись мав виставки світських робіт, під час навчання в інституті особливо захоплювався пейзажами, які мені теж непогано вдавалися. Але зараз мене це більше не цікавить. Тому від мирського живопису відійшов. А серед моїх однокурсників справді є заслужені художники і навіть вище...

– Ніколи не шкодували, що зійшли з цього шляху?

– А для чого воно мені? Господь й так усе знає і бачить: всі наші помисли і діла.

– Тобто називати Вас іконописцем Володимиром – правильно?

– Так! Щобільше, від єпископа Київського і всієї України Руської Православної Старообрядницької Церкви Саватія маю благословення на відкриття іконописної майстерні, а іншим указом по єпархії призначений єпархіальним іконописцем. У нас владика поки що один і всі батюшки підпорядковані йому. Тому зараз займаюся не лише храмами Білої Криниці, але й рештою наших церков по всій Україні. На жаль, немає жодної старообрядницької церкви, з якої не було б украдено мінімум 30 – 40 ікон. Тому останні роки доводиться часто їздити і замінювати те, чого не вистачає в іконостасах. З іншого боку, отримав змогу бувати у багатьох храмах України, маю право заходити у вівтарі – владика благословив, де дотикаюся до таких шедеврів, що аж дух перехоплює. Усе це дає мені можливість працювати так як треба.

– Як на уродженця Чернівців, у Вас дуже вже нехарактерне для Буковини прізвище...

– По батьківській лінії я справді етнічний росіянин. Мій дід був дворянином і до комуністичного терору, від якого він і загинув, працював у Воронезькій, Орловській та Курській губерніях. З часом – вже після Другої світової війни – тато і мама переїхали у Чернівці, де я й народився. Батьки мої старовірами не були, але наскільки мені вдалося з’ясувати, якісь старі корені у родині були. Тому хоч у старій вірі я не народився, але з часом її віднайшов. Якщо вже говорити начистоту, то ми всі старовіри.

– Встигаєте все робити сам чи маєте помічників?

– Поки що встигаю сам. А вже коли відкриємо майстерню у Чернівцях, тоді подивимося, як буде...

– І як воно почуватися наступником євангеліста Луки? Не у сенсі одного з учнів Спасителя, а першого відомого іконописця, яким за переказами був саме Лука.

– Може, це прозвучить пафосно, але Господь сподобив мене – малу людину – саме на це: дав дар писати ікони. Звичайно, що це справа не одного дня. Свого часу закінчив з відзнакою Вижницьке училище декоративно-прикладного мистецтва, потім так само з відзнакою – Львівський поліграфічний інститут імені Івана Федорова. Тобто школа майстерності у мене якась була, а ось щодо духовності, то вона прийшла з часом. Особливо посилився у духовному плані за останні п’ять років, коли став старовіром. Як жартує наш владика: на кухні академію закінчив. До речі, з владикою – тоді його звали Степан, який старший за мене на 6 років, ми вчилися на одному курсі у Вижницькому училищі. Я вступив на навчання у 1963 році, коли мені виповнилося 15, а він повернувся на наш курс вже після армії – у 21. Вже тоді на ньому відчувався перст Божий. Він завжди був такий акуратний, хоча жили ми дуже бідно, ходив у простому, але завжди напрасованому і чистому одязі. І серце у нього було чисте: ніколи не лукавив і не брехав. Так само як і я, владика закінчив відділення текстилю та килимового ткацтва. У ті часи усі 5 років навчання живопис викладали лише на цьому відділенні, а на відділені з обробки деревини лише 3.

– То єпископ Саватій теж міг би написати ікону?

– Легко! Він і писав ікони, коли був значно молодшим, ще священиком. Зараз йому 67-й рік, тому через погіршення зору зробити це було би важче.

– А у Старообрядницької Церкви в Україні взагалі багато своїх іконописців?

– Гарно пише ікони старообрядницький батюшка Сергій з села Добрянка, що на Чернігівщині. Отець Сергій також має вищу художню освіту, але він батюшка, тому у нього не так багато часу для іконопису. Ще є отець Олексій у Києві. Цей не має школи, але має тягу до малювання, старається, учиться...

– Свою першу ікону пригадуєте?

– Після закінчення Вижницького училища 8 років прожив у Путилі. До речі, саме з тих часів у добрих стосунках із нинішнім нардепом Петром Гасюком. По юності ми з ним тісно спілкувалися. До Путили тоді якраз нагодився великий романтик і чудовий рисувальник із Новосибірська Петро Мілованов. На той час він, навідміну від мене, уже володів цією старовинною давньоруською школою іконопису, тому путильський батюшка Олександр Пилипович Кіска тихцем замовив Мілованову написати розп’яття на Голгофі. А на той час ми вже встигли з ним потоваришувати, тому коли він зробив великий дерев’яний хрест і почав писати фігури, то я навіть намагався щось там допомагати. Так у Путилі написав свій перший образ Спасителя. Як зараз пам’ятаю, принесли ми той хрест батюшці уночі, щоб ніхто не побачив, на саме Різдво. Згодом, коли писав нові церкви – новообрядницькі, то теж доводилося робити те крадькома, бо різні тоді були працівники у виконкомі. Тепер деякі з них уже не атеїсти.

– Після того багато було ікон?

– Господь потихеньку сподобляв мене на цю справу. Врешті життя змусило відкрити виробничі майстерні з обробітку деревини. І я часто себе запитував: чому попри довге вивчення живопису мені доводиться займатися виробництвом ексклюзивних дверей? Аж поки в один момент не зробив із дерева ікону. Так Господь показав мені, чим маю займатися і чому працюю у деревообробці. У радянські часи також встиг розписати три храми. У селі Тисовець, що на Сторожинеччині, вже 20 років стоїть храм, який розписував два роки. Це хороший храм, розписуючи який використав образ буковинської писанки. Він і вийшов всередині гарним як писанка. Але письмо там не візантійське, а італійське чи, як ми називаємо, латинське. Тому деревообробка - це для підтримки економічного становища, а основне моє заняття – це відродження Білої Криниці.

– Ви сказали, що прийшли до старої віри, а не народилися у ній. Як це трапилося?

– Рівно через 33 роки після того, як у 1968 році ми закінчили Вижницьке училище, – на самий Великий піст – у мене вдома продзвенів дзвінок. Піднімаю трубку і чую голос свого однокурсника Степана, який каже: Володимире, це – Степан. Я знаю, де ти живеш – зараз під’їду. Через деякий час справді під’їхала машина, з якої вийшов чоловік у чорній єпископській рясі. У нашому колі й раніше ширилися чутки про те, що Степан подався у попи десь на Чернігівщині. Але про те, що він став єпископом Київським і всієї України Руської Православної Старообрядницької Церкви Саватієм ми, звісно, не знали. Жодного разу після закінчення училища – упродовж цілих 33 років – ми з владикою не бачилися. Того вечора ми махом обдзвонили усіх кого могли, зібрали п’ятьох наших однокурсників. Владика розповів про своє служіння, я послухав, подивився і Господь відкрив мені, що треба робити. І нікуди від цього не дінешся.

– І, напевно, найскладніше питання, чому Ви обрали саме стару віру?

– Був би нещирим, якби сказав, що до цього моменту питання віри мене не цікавили, або не читав духовної літератури. Наприклад, Біблію почав вивчати ще по творах атеїста ленінського призову Омеляна Ярославського. А якось, ще у Путивлі, купив собі „Книгу атеїста”, в якій цитувалися уривки з Біблії чи Євангелія. То попереписував собі ці уривки до зошита і так ще наприкінці 60-х - на початку 70-х років познайомився зі словом Божим. Тоді ж почав тісно спілкуватися з батюшками. Пізніше ходив до Миколаївської церкви у Чернівцях, разом із митрополитом Онуфрієм, своїм духовним батьком отцем Димитрієм та іншими батюшками здійснив паломництво на Святу землю. Але все одно прийшов до старої віри, бо Господь відкрив мені це. Розумом осягнути це складно, дорога через серце – ближча. Вважаю, що стара віра особливо знакова саме для України. Адже як Київська Русь, так і Біла Криниця знаходилися саме на її території. Остання могла опинитися на території Румунії, але попри те, що до кордону залишилися не кілометри, а метри, Господь не допустив цього. У цьому я вбачаю промисел Божий, бо Біла Криниця єднається з Київською Руссю саме через стару віру. Це та червона нитка, яка поєднує минуле з сучасним, святих Києво-Печерської лаври з нашою церквою. Зараз багато говорять про святкування 1020-річчя хрещення Русі Володимиром, проте ніхто чомусь не каже, що досі є церква, яка проіснувала увесь цей час, а не якихось там 300 останніх років. Ось у мене сучасний буклет із зображенням Зосими, Саватія і Германа Соловецьких. Тут написано, що це „отці наші” – Соловецькі чудотворці – засновники однойменного монастиря. Але ж у Соловках жили старообрядці, які 8 років витримували облогу військ Петра І, поки не знайшовся Юда, через якого їх порубали. Тепер на цьому місці знаходиться Московський патріархат, який стверджує, що це нормально, а я ж вважаю, що це ненормально. Бо якщо це „отці наші”, то повернімося до витоків і робімо все правильно. А до своїх братів ми ставимося дуже толерантно, хоча вони й пішли околицею, в обхід, а не прямим шляхом до порятунку.

–А суворі старообрядницькі канони не відлякували?

– Взагалі слово старообрядництво – не зовсім правильне, і я з ним не згідний. Правильніше казати дрєвлєправославіє, або істинна православна віра, яка зберегла апостольське благочестя. А це, у свою чергу, означає, що у цій церкві строго дотримуються апостольських правил. Адже другого пришестя Ісуса Христа ще не було. Ставлю собі і всім просте питання: ми святкували 1000-ліття Хрещення Русі, зараз Московський патріархат ставить питання про відзначення 1020-річчя. Але ж Романови поміняли віру лише трохи більше 300 років тому. А де вони тепер? Один Бог знає. А де загубили ще 700 років? Їх просто не показують, так ніби їх не існувало. Але ж відомо, що не в силі Бог, а в правді. Наші книги як прийшли з часів Володимира, який охрестив Русь, так служать нам досі. Коли Володимир хрестив Київську Русь, то упродовж семиста років ми хрестилися так, як має бути - двома перстами, а вже потім це все взяли і поміняли. Я думаю, що він там через це трішки страждає. Багато людей не знають цих правил, вони стерті, а цього не можна робити. Ну хіба це нормально, якщо хрещення проходить обливанням чи кропленням? Те саме стосується особливостей дотримання посту, сповіді, причастя... У нас світські люди тримають такий суворий піст, як у деяких православних монастирях. Чому? Тому що інакше ти не отримаєш причастя. У нас сповідь йде у окремій кімнаті. Ти повинен усе розповісти. А в звичайній православній церкві до причастя йде цілий натовп. Ну як ти там можеш сповідатися у суцільному потоці? Цього не можна робити, це неприпустимо, тому треба негайно повертатися до того, що треба. Звичайно, у Білій Криниці цього поки що немає, бо людей мало залишилося. Але зараз, з Божою допомогою, отець Сергій це все відновлює. Ви б почули, як правляться служби у нашій церкві. Співають десять людей, а таке враження, що один. Це унісонний спів. І так воно має бути насправді. Коли чуєш таке, то краще розумієш: ці люди справді могли воювати і з татарами, і з ким завгодно. А якщо взяти нинішню церкву, то там все перемішано з латинським співом.

– А щодо переходу до Київського Патріархату думок не було?

– На це питання можна відповісти серйозно і не дуже. Є навіть такий анекдот, що десь у високих колах зустрічаються якось Патріархи Алексій і Філарет й починають сперечатися на чиєму боці правда. Довго сперечаються, врешті визнають, що неправі вони обидва, а праві, виявляється, старовіри. Бо це саме вони зберегли істинну православну віру. А якщо серйозно, то коли я думаю над тим, що сталося, коли Патріарх Філарет йшов з Московського Патріархату – не знаю, що там у них трапилося – то якби він відійшов і став старовіром, то особисто я його зрозумів би. Він залишив те, що було у Москві і повернувся у Київ – до істинної православної церкви, Русі і Володимира. Мені б це було зрозуміло. І він мав для цього серйозні підстави. А те, що він створив Київський Патріархат насправді нічого не змінило. Читав всю їх літературу – це те саме, що у Московському Патріархаті лише перекладене українською мовою. Вони ж догми віри до істини не повертають, а залишають усе точно так само, як це є у Московському Патріархаті. Тоді який взагалі сенс це робити? Ну як можна людей хрестити неправильно? Це ж виходить, що люди ходять нехрещеними! А якщо священик сам нехрещений, то значить на нього під час висвячення не сходить благодать Божа? Так чи ні?

– Особисто мене вразило Ваше толерантне ставлення до представників інших Православних Церков, хоча якраз у старовірів могли би бути деякі історичні претензії до них...

– 17 століття – це досі кровоточива рана, яку ми ніяк не можемо залікувати. Це визнає і сам Патріарх Алексій. Ми також усе це розуміємо: дуже складно здійснити переворот у свідомості і підсвідомості людей за один день. Ми чекаємо, коли люди пройдуть цей шлях, який вони вже почали проходити. Коли зустрічаюся з батюшками інших православних конфесій – живемо ж в одному світі, – то вони вже визнають, що старовіри залишили їм книги і їм є над чим думати. І багато хто думає. Слава Богу, багато вже хто починає цікавитися цими речами. Батюшка Михайло з чернівецької церкви Петра і Павла разом з матушкою та цілим класом дітей приїздили на екскурсію до Білої Криниці. А ми, у свою чергу, хочемо, щоб усі наші браття спаслися. Особисто я дуже хочу, щоб усі мої знайомі по колишньому життю – батюшки і миряни – швидше пройшли цей шлях і отримали шанс врятуватися. Бо всі ми – у будь-якому разі усі ми діти Божі. Господь навіть заборонив убивати Каїна, хоча той і заплямував себе братовбивством. Наш владика, який проявляє толерантність і смиренність, каже дуже просто: ну скільки можна жити у напівправді? Що це значить жити у напівправді. Адже якщо спаситель – це правда, то батько брехні – ясно хто. Виходить живучи у напівправді доводиться служити і тому, й іншому. Але ж так не можна! Лише цим і відрізняється старообрядництво.

„Майже 80 відібраних на реставрацію в музей імені Андрія Рубльова ікон у Білу Криницю не повернулися”
– Коли Ви вперше почули про Білу Криницю?

– До Білої Криниці вперше потрапив ще у 80-х роках. Один мій знайомий художник Михайло Понич, який тоді очолював кооператив „Дружба”, мріяв взятися за реставрацію тих святинь і порадив мені, як іконнику, подивитися, що від усіх тих старожитностей залишилося. А там було справжнє запустіння: ікони вивезли або поховали, Успенський собор, перетворений на склад сільгосппродуктів, без будь-якого іконостасу взагалі зяяв пусткою. І це ще, як виявилося, добре, бо три інших храми радянська влада взагалі знищила. Навіть прикордонну заставу розмістила у приміщенні колишньої Покровської церкви. Натомість у Миколаївській церкві все було в іконах. Тепер такої кількості ікон там просто немає. Коли у 80-х роках вперше зайшов до неї, то просто завмер від зачудування – таке там стояло тепло. Ця теплота вразила мене тоді найбільше. Вже покійний нині батюшка Севастян, який зустрів мене того разу, тільки приїхав на служіння до Білої Криниці. Але батюшка не дуже захотів мене підпускати до себе, оскільки я не був його віри. Ти можеш скільки завгодно ходити колами навколо, але вони тебе не підпустять. Особливо коли йдеться про храми й ікони. Адже це – святе! До реставрації ж планувалося підключити кошти старовірів зі США, але нічого з того не вийшло.

– А куди, даруйте, вивезли ікони?

– Бачите, проштовхувати ідею необхідності реставрації допомагав академік Дмитро Ліхачов, який був радником Радянського фонду культури, що ним опікувалася особисто Раїса Горбачова. Що там насправді трапилося з тим іконостасом, тепер уже, мабуть, не довідається ніхто. Реставрувати його нібито взявся Центральний музей давньоруської культури й мистецтва імені Андрія Рубльова, але майже 80 ікон, виконаних у змішаних - переважно Строгановській школі іконопису кінця ХІХ століття, звідти до Білої Криниці так і не повернулися.

Звісно, ікони зникли не з вини Ліхачова чи Горбачової. Але дуже вже багато там було задіяно людей з міністерства культури, які поклали на них око. Тепер у Білій Криниці збереглося кілька сильних ікон, але ми їх нікому не показуємо. Вони стоять собі, ми знаємо де, але нікому не показуємо. Бо, якщо покажеш, що і де, то будуть проблеми. Кілька років тому з церкви святих Козьми і Дам’яна вже викрали один із двох Святкових рядів, що там були. Страху Божого у людей немає. Навіть у Єрусалимі бачив дві такі лавки, де на стелажах – наче книжки у бібліотеках – лежать дерев’яні ікони. Повірте, свої старообрядницькі ікони розпізнаю з першого погляду. А їх там тисячі! Нікола Чудотворець, наприклад, коштує 3 тисячі доларів, а ще там є ікони по 15, 20 і навіть 50 тисяч. Як вони туди потрапили?

– А старообрядницькі ікони якось відрізняються від решти православних?

– Звичайно! По-перше, на наших іконах ви ніде не побачите троєперстія, ми – двоперсники. Між іншим, ви всі це прекрасно знаєте. Наприклад, один із найпопулярніших у народі святих Микола-чудотворець на більшості ікон зображається лише двоперсним. Лише у 18-19 століттях його пальчики починають розходитися – мізинець трійцю розділяти – і з’являється третій. А у нас такого не може бути. По-друге, старообрядницька ікона відкидає так би мовити картинне зображення святого, характерне для світського живопису і деяких новітніх ікон.

– Вдруге до Білої Криниці Ви повернулися вже після свого навернення до старої віри?

– До роботи в Успенському соборі Білої Криниці повернувся тільки минулого року. Зараз батюшка Сергій – людина освічена і активна, усе те гарно відроджує, гуртує навколо себе нову генерацію, виховує. Наразі вже виготовив всі дерев’яні конструкції для майбутніх ікон. Лишилося ще штук 25 – не більше, а так у межах 70 вже зроблені. Частина ікон лежать готовими у моїй майстерні, над рештою ще працюю.

– Скільки часу йде на написання однієї такої ікони?

– Загалом це залежить від її розміру та інших поточних справ. Адже тягну на собі ще й виробництво. А це також забирає чимало часу. Тому, буває, готуєшся до написання ікони довго, а пишеш – дуже швидко.

– Пишете якоюсь особливою фарбою?

– Пишу темперою переважно двох видів – німецькою і санкт-петербурзькою. А решта – все як годиться: основа – з липи. Всі заготовки також роблю своїми руками.

– Доводилося чути, що стіни у старообрядницьких храмах розписувати не прийнято, а тільки прикрашати іконами. Це правда?

–Щодо цього у мене своя точка зору. Позаяк досвід таких розписів у мене є, то в мене є бажання розписати Успенський храм у Білій Криниці. Знаю, як правильно ставити риштування, організовувати людей...Вдячний Господові, що коли я першого разу хотів за це взятися, він мене до того не допустив. Розумію чому: тоді в мене ще не було необхідного рівня підготовки.

– ... і Ви могли б самі за це взятися?

– З владикою це питання обговорене, і я готовий хоч зараз взятися за роботу. Те, що стосується розпису, то мені нічого не потрібно: ні зарплати, ні грошей. Гроші мені Господь завжди дає, тому готовий підібрати майстрів, взяти учнів і кілька років там гарно попрацювати. Але на загальні будівельні роботи, матеріали, ремонт всередині собору, риштування потрібні чималі кошти. Майстрам треба платити, різноробам, які виконуватимуть загальні будівельні роботи. Ми вже дивилися на чому там можна було би зекономити. Наприклад, поставити переносні риштування: спочатку з одного боку, а потім з іншого. Хоча з точки зору письма ікон це не дуже зручно. Закінчив ти, приміром, з одного боку, то міг би з тією ж фарбою перейти на інший, але ми готові і до цієї незручності. Проте питання, де взяти від 3 до 5 мільйонів гривень, все одно залишається відкритим. Коли минулого року до собору навідався Президент Ющенко, то ми торкнулися і цієї теми. Хоча його про це ніхто не просив, Ющенко навіть пообіцяв взяти капелюха і потрусити трохи київських багатів, щоб знайти пару гривень на реставрацію Успенського храму. Мій духовний батько та друг владика і я – ми обидва сподіваємося, що Ющенко колись таки згадає про те, що дав слово допомогти... До речі, десь там у рубльовському музеї мають зберігатися ескізи, зроблені Васнєцовим спеціально для розпису Успенського храму.

– Ви хочете запевнити, що сам Васнєцов підготував ескізи для розпису стін Успенського собору?

– Так, він зробив розписи для Білокриницького собору, але потім якось невдало пошкодив ногу і тому змушений був відмовитися від ідеї особисто лазити по риштуваннях.

– А до румунського Браїловського митрополита, який зберігає у титулатурі назву Білокриницький по допомогу не зверталися?

– Надіслали туди листівку з зображенням Успенського храму, але якщо чесно, то поки що ніхто толком не допомагає. Думаю, що багато нових церков давно хотіли б забрати те все собі. І гроші знайшли би на реставрацію. Але це – старообрядницька святиня, там могили наших митрополитів. Хіба можна таке передавати у інші руки? Між іншим у Чернівцях на розі вулиць Головної – Червоноармійської збереглася 4-поверхова будівля – колишні митрополичі палати. Колись там розміщувалася митрополія, був монастир. Але коли комуністи прийшли на Буковину, то всі звідти повтікали і митрополит Білокриницький і всіх древньоправославних християн Силуян виїхав до Румунії. Зараз ці будівлі зареєстровані як кинуті. В архівах, звісно, вказано, чиє то було майно, але поки що питання про його повернення не стоїть. Хоча Ющенко і в вирішенні цього питання обіцяв посприяти.

– Заручитися підтримкою інших впливових політиків не намагалися?

– Була у нас думка просувати свою людину у депутати. Але для того потрібні великі гроші. Ось, наприклад, у самому центрі Києва на Подолі є церковця дуже схожа на Миколаївську, що у Білій Криниці. Заходиш туди, а там кругом ікони, свічки. Така духовна насолода: люди-старовіри ходять туди, моляться, батюшка службу править. Там якихось 15 соток землі, а київська влада вже 4-й чи 5-й рік ніяк не хоче закріпити її за цією столітньою церковцею. Спочатку були якісь порухи, але потім сказали: ні, ви повинні заплатити по 5 тисяч доларів за сотку. Це 750 тисяч доларів. А де їх взяти? І ніхто не хоче звернути на те увагу, що у самому центрі столиці стоїть така перлинка, з усіма тими іконами, теплом. Чи вони собі там усі сподіваються, що старовіри вимруть, тоді те все розграбують? А хіба то для них гроші? От Рудьковський один раз злітав у Францію і за раз потратив половину тієї суми...

– А Ви звідки знаєте про подвиги посадовців?

– У нас телевізор дивитися не можна, але мій духовний батько мені те пробачає, мушу ж звідкись інформацію отримувати. Живемо у такому світі, що мусимо щось знати. Якби пішов в іноки, то тоді, безперечно, телевізор не дивився б. Але поки тягну виробництво, то мушу бути у курсі подій.

„Ющенку варто залишити вдома п’яток ікон, а решту віддати у храми”
– А як Ви потрапили на зустріч із Президентом?

– Їхав до Білої Криниці не знаючи, що там буде Президент. Просто треба було приміряти раму для вхідної ікони Успенського храму. А тут якраз Ющенко прилетів на вертольоті. Думаю, що глава держави неспроста навідався до Білої Криниці. Це дуже символічно, адже, шануючи минуле, він добре розуміє, що там наші витоки, там у недоторканому вигляді збереглася наша віра. Тим більше, що цей старообрядницький Єрусалим залишився у межах Київської Русі – на території сучасної України.

– Чим ще, окрім обіцянки потрусити олігархів, запам’ятався Ющенко?

– Ми спілкувалися з ним переважно про ікони. Показував йому іконостаси у всіх трьох нині діючих у Білій Криниці церквах. Він мовчки усе те оглядав, а коли підійшов до ікони Страшний суд у церкві Козьми й Дам’яна, то тільки повторював тихо: фантастика, фантастика, це – космос! А ще він пообіцяв подумати над пропозицією настоятеля одного з храмів отця Сергія запросити на століття Успенського собору, яке відзначатимемо вже восени 2008 року, президентів Росії, Румунії та Молдови. Далі розмов це поки що не пішло, але хотілося, щоб було саме так.

– Яке у вас склалося враження – Президент віруюча людина?

– Це не інакше, ніж справжній промисел Божий, бо коли того разу направлявся у Білу Криницю, то прихопив із собою старі старообрядницькі хрестики: чоловічі, жіночі, дитячі. Тож коли говорив із Президентом, то показав йому їх. Знаєте, його навіть на сльозу пробило. Він – богобоязлива людина. Я це помітив. Потім він так зібрався, але мені це дуже кинулося у вічі. Навіть хотів йому дещо з цього приводу сказати, але якраз набігли люди, почали йому говорити одне-друге, то я так і не встиг йому того сказати.

– А нам скажете?

– Знаючі люди, які займаються антикваріатом, кажуть, що у його особистій колекції зібрано вже під 400 серйозних ікон. Але вся штука у тому, що саме через ці освячені і намолені ікони, які висіли колись у храмах, він може мати проблеми.

– Як це?

– Саме це й хотів йому пояснити. Ікони потрібно роздати по церквах, вони повинні бути у храмах. Бо зараз відбувається дивна річ. Тієї енергії, що у нього вдома, Ющенко може просто не витримати. Чому? Божої енергетики, яка йде від ікон, не бачить око, але вона свою справу робить. Тому йому варто було б залишити вдома п’яток ікон, які особливо близькі його серцю, а решту віддати у храми. Люди повинні до них молитися, очищатися, адже кожна людина хоче врятуватися. Ми православні люди: ікона для нас – це святе і через неї ми спілкуємося з Богом.

– І все-таки: для чого Вам особисто увесь цей тягар?

– Одна старша жінка якось сказала мені, що у людини є лише два шляхи. Один до загибелі, а інший – до порятунку. І ти повинен завжди вибирати між ними. Якщо це рятівний шлях, то треба по ньому йти. По-друге, якщо Бог дав тобі якийсь талант, то ти маєш його обов’язково використати, інакше на страшному суді Бог запитає тебе, чому ти цього не зробив. Через незнання люди думають, що вони всемогутні, а насправді люди малі істоти і життя їхнє дуже коротке. Тому прожити його треба достойно і на славу Божу.