"Законопроект, який підготувала робоча група, виявився пасинком у нинішньої влади"

Веб-конференція РІСУ On-line — в гостях: Геннадій ДРУЗЕНКО, консультант Комітету Верховної Ради України з питань європейської інтеграції, член Робочої групи з підготовки нової редакції Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"

Запитання і відповіді розміщуються в порядку отримання останніх — найсвіжіші угорі

На завершення питання від редакція РІСУ:

— Ви багато користуєтеся Інтернетом. Чого бракує в секторі українського релігійного Інтернету? Сайтів на яку тематику?

— Так, дійсно, чи не половину свого часу я проводжу біля комп'ютера. Проте, на жаль, релігійному секторові інтернету приділяю не так багато уваги, як того хотілося б. Оскільки годуюся не з релігійної тематики, маю більшість часу присвячувати пошуку інформації, далекої від питань спасіння душі:-(.

Маю визнати, що РІСУ, до якого звертаюся найчастіше, став найпотужнішим та найцікавішим українським інтернетресурсом з питань релігії та релігійної свободи. Наразі мені, як правило, цілком вистачає інформації, що розміщена на цьому сайті.Трохи дратує хіба що повільне завантаження його на дисплей та подеколи складний пошук потрібних відомостей, що схоже є платою за намагання осягнути неосяжне.

Отож, як для людини, що у релігійній сфері є радше любителем, аніж професіоналом, я не маю якихось суттєвих нарікань на релігійний сектор всесвітнього павутиння.

Lesia Kovalenko:

— Skazhit, bud'-laska, shcho mozhna ochikuvaty, jakshcho prypustyty, shcho onovlenyj zakonoproekt pro relihijnu svobodu taky projde i bude pryjniatyj? Zmodelujde, bud'-laska, kilka variantiv joho vplyvu na relihijnu sytuaciju

— Коли робоча група писала законопроект, я весь час наголошував: не наша справа враховувати політичні ризики - ми маємо підготувати якнайкращий текст та молити Бога, аби політики не змінили його до невпізнанності.

Отже, перше питання, який текст закону ми отримаємо на виході з ВР (якщо отримаємо). Й підпитання: яку редакцію законопроекту схвалить Кабмін, а отже який текст потрапить до ВР? Якщо законопроект зазнає косметичних правок, нічого страшного; якщо ж буде зруйнована його внутрішня логіка й вилучені принципові положення, тоді краще, аби депутати проголосували проти його прийняття.

На жаль, в Україні відсутній правовий механізм, який дозволяє Урядові вносити певний законопроект до парламенту з ультиматумом: або приймаєте як є, або не приймаєте взагалі.

По-друге, якщо закон таки буде схвалено в цілому, він передбачає певний перехідний період (щонайменше півроку) з моменту його прийняття до моменту набрання чинності, за який мають бути підготовлені відповідні підзаконні акти та держоргани, покликані забезпечити його виконання.

Якщо уряд та церкви скористаються цим перехідним періодом ефективно, то жодного ажіотажу в зв'язку з набранням чинності закону не має бути. Якщо час просто згаять, на початках будуть певні проблеми з реєстрацією громад, бо законопроект передбачає відміннимй від чинного порядок такої реєстрації. Проте за місяць-два спеціалісти на місцях отримають роз'яснення згори й навчаться правильно нескладної нової процедури.

Щодо церков, то вони мають виграти від прийняття нової редакції закону про свободу совісті якнайбільше. По-перше, вони зможуть засновувати "звичайні" навчальні заклади, інтегровані в національну освітню мережу. По-друге, зможуть вимагати (а не благати) повернення майна релігійного призначення. По-третє, релігійні організації отримають право мати філії та представництва як відокремлені структурні підрозділи без статусу юрособи. По-четверте, замість спеціальної отримають універсальну правоздатність, тобто право робити все, що прямо не заборонено законом, зокрема й здійснювати господарську та підприємницьку діяльність тощо.

Прогнозувати збурення релігійного середовища, про яке говорять речники УПЦ-КП, наразі не випадає, бо для того немає жодних підстав. Законопроект навіть не передбачає обов'язкової перереєстрації вже створених на час його прийняття релігійних організацій. Ба й більше, я певен, що пересічні віряни та бальшість громад ніяк не відчують зміну законодавства, а релігійні управління та центри отримають від цього нові можливості. Як вони ними скористаються - залежить тільки від них...

Православний киянин:

— А як Вам ідея, висловлена нещодавно одеськими "православними громадянами" - всі вірні послідовники російського шовінізму випрошують для себе екзархат, а православні українці отримують автономію, яку напевно визнає Константинополь? Чи це не вихід зі ситуації?

— Я переконаний, що християнство виходить з постулату людської свободи. Звідси його трагічність та високе - як у жодній іншій релігії - місце людини, якою став сам Бог.

Відтак, я вважаю, що у світській державі (а православна держава у сучасному глобалізованому світі може бути хіба що підробкою та лубком) віряни мають самі визначати свою канонічну та віросповідну приналежність, виходячи з власного досвіду. Якщо хтось вважає, що без Москви можна тільки у вічну загибель - най клопочеться про екзархат, ставропігію тощо. В принципі, допоки такі церковні спільноти, що знаходяться у канонічному й адміністративному підпорядкуванні Московському Патріархові, будуть лояльні до України як політичної реальності, я тільки за, аби вони існували й конкурували у благочесті та місіонерстві з іншими православними спільнотами. Чом би не об'єднані у Екзархат? Якщо Москва його створить...

А от щодо автономії УПЦ все набагато складніше. Бо одна з найчисельніших у світі церков з такою славною історією і таким сонмом святих природно має раніше чи пізніше набути статусу автокефальної. І не тому, що Україна все більше дистанціюється від Росії, а тому що УПЦ живе в іншому культурно-політичному контексті, ніж РПЦ. Аби сперечатися з такою точкою зору, слід вважати, що Україна - історичне непорозуміння чи диявольська спокуса. Певен, що так думають одиниці, що представляють церковний та культурний маргінес.

Проте на початку 90-х в Україні фактично відбувся зрив нормального процесу автокефалізації чи (якщо завгодно) отримання природного канонічного статусу Української Православної Церкви. Тут замало місця й часу, аби аналізувати його причини. Та наважуся стверджувати, що як жінці після зриву важко виносити ще одне дитя, так і українській православній спільноті після 92-го важко обговорювати ідею автокефалії спокійно як еклезіологічну та канонічну проблему найкращого устрою Церкви на певній території. Та Господь милостивий - колись постаті, що є каменем спотикання, відійдуть на заслужений спочинок, а покоління, для якого Україна є данністю, знайде шляхи до облаштування православної церкви на території цієї держави...

Лариса з Києва:

— Чи належите ви до парафії св. Катерини, де настоятелем є о.Петро Зуєв. Скажіть, будь ласка, чи відповідає дійсності, що під впливом деяких ультралібералів з своєї парафії о. Петро еволюціонував у своїх поглядах "проворуч". Зокрема, кажуть, що він постійно наголошує у своїх проповідях наголошує на тому, що парафія - канонічна несамодостатня структура, і без живого зв"язку з єпископом перетворюється на секту. я чула також, що він порявнює катехитичний рух в Росії та Україні з братствами "Зої" та "Сотир" у Греції та вважає, що в обох явищах помітний антицерковний дух індивідуалізму.

— Так, від 1999 року я є парафіянином Грецької парафії Св. Великомуцениці Катерини УПЦ.
Отець Петро Зуєв, як на мене, талановитий пастир та тонкий мислитель, чого так бракує тим православним, що православніші за патріархів Олексія ІІ та Варфаломея І разом узятих.

Буду щирий, я не знаю, кого у нашій парафії можна вважати "ультралібералом". Ті парафіяни, що мають благословення викладати у катехитичній школі, пройшли церковний вишкіл (перепрошую за таку словосполуку) у Покровському монастирі, Кирилівській церкві тощо, тобто у релігійному середовищі, яке важко запідозрити у "лібералізмі". Наші "неофіти", що навернулися на православ'я з протестантських церков, попри брак церковного досвіду, можуть бути прикладом християнської ревності для багатьох православних (і для мене зокрема). Якщо і можна говорити про "лібералізм" нашої парафії, то він полягає в тому, що "де Дух Господній, там свобода" (від англійського liberty).

Щодо нашого настоятеля та його поглядів, то у проповідях він поводиться радше як пастир, ніж як богослов. Дійсно, "освітній ценз" в нашій парафії доволі високий, модна сказати, що "книжники" домінують кількісно і якісно. Мабуть, саме тому о. Петро весь час наголошує на тому, що християнство - не філософія і не система поглядів, а досвід живого спілкування з Христом, що можливий лише у смиренні та покаянні.

Ні для кого не секрет, що УПЦ і українське православ'я в цілому зараз, на превеликий жаль, не переживають період морального, інтелектуального, подвижницького тощо розквіту. Тому у деяких новонавернених є спокуса дистанціонуватися від Церкви як такої. О. Петро весь час наголошує, що таке дистанціонування - шлях до сектанства. Бо любов не дистанціюється від проблем та негараздів ближнього.

Щодо нашого "екуменізму", то він виявляється в богослужінні трьома мовами: слов'янською, грецькою та українською та в намаганні не випадати із загальноправославного контексту, щиро вірячи, що істина не в Москві, а в повноті Православної Церкви.

Насамкінець маю зазначити, що о. Петро доволі публічна постать, про погляди якої можна дізнатися з чисельних публікацій у ЗМІ (як приклад, двох останніх чисел "Дзеркала тижня"). І на щастя, поки не потребує ані на послуги прес-секретаря, ані на послуги адвоката :-). Тому запрошую Вас просто відвідати нашу парафію (Полупанова, 10), аби скласти власне враження про "лібералів".

Православний киянин:

— Грецька православна парафія Києва, до якої Ви також належити (якщо не помиляюся), свого часу виимагала повернути їй храм св. Катерини на Подолі. Але його так і не повернули. Яка сьогодні долі цього питання і чи громада щось робить у цій справі?

— Як це не прикро констатувати, а віз і нині там. Ба й більше, під юридичним кутом зору справа навіть ускладнилася, оскільки НБУ домігся, аби міська влада продала йому відновлені будівлі колишнього подвір'я Св. Синайського монастиря на Контрактовій площі і відтак став їхнім власником.

Проте ми не відкликали своїх вимог і чекаємо, коли з'являться законодавчі підстави вимагати (а не просити) повернути святиню тим, кому вона по праву належить.

Нагадаю, що реституція (або повернення колишньому власникові) майна релігійного призначення - одне із зобов'язань України, яке вона добровільно(!) узяла на себе, коли вступала до Ради Європи. Про те, що це зобов'язання не виконане, РЄ нагадувала Україні востаннє в своїй доповіді від 5.10.2005.

Реагуючи на зауваги Ради Європи Президент України видав Указ від 20.01.2006 року за № 39, яким затвердив План заходів із виконання обов'язків та зобов'язань Україною, що випливають з її членства в Раді Європи. Підпункт 6 пункту 2 зазначеного Указу зобов'язав Мін'юст до 1 квітня 2006 року подати в установленому порядку Кабінетові Міністрів України для наступного внесення на розгляд Верховної Ради України законопроект про вдосконалення правил повернення релігійним організаціям церковного майна.

Мін'юст підготував законопроект «Про засади повернення культових будівель та майна релігійним організаціям», проте фактично не залучив до його розробки релігійні організації. Унаслідок такої закритості процедури та через брак відповідних фахівців розроблений законопроект зазнав обґрунтованої критики з боку релігійних організацій. Отже питання наразі відкрите...

Але як би там було, сподіваюся, що, окрім логіка Божого промислу згодом переможе секулярну логіку НБУ, який вважає: банк відновив та облаштував колишні церковні будівлі власним коштом - банк є законним власником цих будівель. До речі, й секулярна логіка в цьому випадку небездоганна, оскільки НБУ - не приватний банк, а державна інституція. УРСР свого часу зруйнувало монастир, Україна, яка є правонаступником УРСР, в особі НБУ відбудувала зруйноване - най кожен вирішує сам, кому мають належати відновлені будівлі...

Ми віримо, що Господь не допустить, аби на місці, де звершувалася свята Літургія, довіку носитимуть лантухи з готівкою та фінансові документи.

Наталия Безбородова, аспирант Института социальной и политической психологии АПН Украины:

— Геннадий, к Вам два вопроса:
1. Ваше мнение в перспективе Евроинтеграции относительно доклада «Об активности некоторых новых религиозных движений в странах Европейского содружества» («доклад Коттрела») в комитете Европарламента по делам молодежи, культуры и спорта (апрель 1984 года), с предложением 13 критериев, которые следует учитывать странам – членам Евросоюза для определения границ легитимности религиозной активности, в заключение которого была высказана рекомендация по созданию специальных парламентских комиссий по исследованию проблем вокруг новых религиозных движений (такие комиссии уже созданы в Австрии, Бельгии, Германии и Франции).
2. Как Вы можете прокомментировать один из выводов проекта РИСУ 2005 - мониторинга религиозной свободы, а именно "среди основных определенных нарушений религиозной свободы выявлены недостатки настоящего законодательства... - ориентация законодательства на права групп, а не на права личности" в перспективе коллизии взгляда на свободу вероисповедания со стороны США (ориентация на права групп) и Европы (ориентация на права личности) и позиций Украины в этом вопросе?

— Насамперед дякую за цікаві, компетентні запитання. На жаль, маю зізнатися, що з доповіддю Коттлера я не знайомий. Проте з проблемою НРР та спроб врегулювати їхню активність через законодавчі механізми обізнаний. В принципі, засаднича для Європи стаття 9 Конвенції про захист прав людини та засадничих свобод чітко визначає, що свободу сповідувати релігію та виявляти переконання може бути обмежено тільки:

- законом;
- тією мірою, що є конечною у демократичному суспільстві;
- в інтересах громадської безпеки, охорони публічного порядку, здоров'я, моралі чи захисту прав і свобод інших осіб.

НРР часто небезпідставно звинувачують у порушенні саме громадської безпеки, публічного порядку, здоров'я, моралі та прав і свобод інших осіб. Отже постає питання, якою мірою таку діяльність може обмежувати демократичне суспільство. Питання наразі непросте й дискусійне. Під юридичним кутом зору воно має розглядатися так, аби шукати прийнятний баланс між правом на свободу віросповідання та іншими правами, зокрема правом на повагу до особистого життя (privacy). Однозначної відповіді на це питання наразі немає.

Щодо парламентських комісій з вивчення цього питання, то в українському контексті я б не рекомендував йти шляхом австрійців, бельгійців, німців та французів. На превеликий жаль, в нинішньому парламенті квітне релігійне невігластво, у якому можна переконатися, прочитавши стенограми засідань ВР, на яких розглядалися "релігійні" законопроекти. Більше того, я переконаний, що в конкретно-історичній ситуації, яка на сьогодні склалася в Україні, наша держава має насамперед захищати релігійну свободу і лише потому через адміністративне й кримінальне законодавство обмежувати ексцеси релігійних та псевдорелігійних проявів.

2. Не секрет, що моє ставлення до чинного українського законодавства про свободу совісті доволі критичне. Як на мене, його головна проблема в декларативності, що відкриває простір для адміністративної сваволі. Щодо домінування у законодавчому регулюванні питань, пов'язаних із спільнотами віруючих над інтересами особистості, то воно, на мою думку, природнє. Регулювання релігійної свободи особи має носити здебільшого негативний характер, тобто заборонити державі цю свободу порушувати, а от щойно віруючі об'єднуються у спільноту природно виникає низка регуляторних питань, що мають бути врегульовані на рівні закону: порядок отримання статусу юрособи релігійними організаціями, правоздатність релігійних організацій, види релігійних організацій тощо.

Наостанок скажу, що і в законопроекті нової редакції Закону "Про свободу совісті", до підготовки якої я був безпосередньо причетний, більшість статей регулює взаємини держави і церкви і меншість гарантує релігійну та світоглядну свободу особистості. Як на мене, це природньо.

Наталя Бойцун, Київ:
— Шановний п. Геннадію, наскільки я розумію, одним з найбільш контроверзійних питань у правовому регулюванні державно-церковних взаємин є проблема надання релігійним об'єднанням статусу юридичної особи. Київський Патріархат, приміром, вважає, що надання релігійним об'єднанням (церквам) статусу юрособи матиме наслідком сплеск суперечок щодо церковного майна. Прокоментуйте, будь ласка, цю проблему.

— Одразу визнаю, що для мене позиція Київського Патріархату в цьому питанні, сформульована в рішенні Синоду УПЦ-КП від 14.12.2006 є дивною, оскільки вона позбавлена юридичної логіки. Якщо в двох словах, то статус юрособи дозволяє організації, зокрема, набувати, володіти, користуватися та розпоряджатися майном та майновими правами. Проте, оскільки юридична особа (в протилежність фізичній) є певною юридичною абстракцією, вона приймає рішення, в тому числі й щодо майна, через свої одноосібні чи колегіальні органи управління.

На сьогодні, органи церковного управління (єпархіальні управління, митрополії, патріархії тощо) вже мають статус юрособи як релігійні управління та центри. Отже, ці органи церковного управління можуть і є бути власниками того чи того майна. Під кутом зору людини, не посвяченої у юридичні тонкощі, в принципі байдуже, володіє майном церква в цілому чи, скажімо, митрополія як релігійний центр, бо зрозуміло, що церква в цілому (як релігійне об'єднання) не прийматиме майнових рішень на соборах, а делегує право набувати та розпоряджатися церковним майном одному з органів церковного управління (Синоду чи тій самій митрополії).

Ще один момент. Священноначаліє УПЦ-КП побоюється, що статус юрособи для церкви в цілому дозволить УПЦ (МП) змінити власника парафіяльного майна, тобто змусити парафії (релігійні громади) передати належне їм майно у власність релігійного об'єднання (церкви), до якого вони належать. Але направду, і зараз немає жодних юридичних перешкод, аби передавати парафіяльне майно у власність релігійних управлінь та центрів, що наразі мають статус юрособи.

Докладніше про цю проблему я написав у моїй статті «Несвоєчасний законопроект», яку оприлюднено на РІСУ близько місяця тому.

Ігор, Львів:

— Пане Геннадію, як Ви оцінюєте роль омбудсмена у захисті свободи совісті в Україні? Що він реально може зробити, якщо захоче, звичайно?

Відповідь: як свідчить європейський досвід, ефективність інституту омбудсмана сильно залежить від особистості уповноваженого з прав людини. Наскільки мені відомо, п. Карпачова, досі перший і єдиний український омбудсман, не вважала своїм пріоритетом захист прав віруючих. З іншого боку, на тлі шквалу проблем в інших сферах людської свободи, може це й об'єктивно. В Україні інститут Уповноваженого з прав людини був створений тоді, коли релігійні шторми вже вляглися й ситуація більш-менш стабілізувалася, а отже слід було приділяти увагу тортурам в установах пенетенціарної ситеми, невиплаті зарплати тощо. До речі, показово, що українці, будучи серед європейських лідерів за кількістю заяв до Європейського суду з прав людини, не поспішають скаржитися на порушення владою 9-ої (про релігійну свободу) статті Конвенції про захист прав людини та засадничих свобод.

Втім це не означає, що омбудсман має ігнорувати релігійну тематику, бо проблем у ній наразі не бракує.

Иван Олексійович Клименко, юріст:

— Генадій, скажіть будь ласка, чи правда, як говорять у юридичних колах, що ви виєхали до Польщи, тому що стара влада мала до вас звинувачення в роскраданні державних гошей? И чи само з ціх міркувань ви підтримували помаранчеву революцію? Також хотілось би почути вашу відповідь стосовно поширеної в деякіх СМИ інформації, що до вашої причетності до нелегального вербування українських громадян у горячи точки для війни із Російською регулярною армією? Що ви можете сказати про вашего знайомого ув язненого офіцера СБУ Олега Комара? Заздалегідь вдячний за відповідь.

1. Маю Вас розчарувати: я нікуди не виїхав, живу і працюю в Україні. Ані адресу, ані телефони протягом останніх 5 років не змінював. Польська складова моєї діяльності полягає в тому, що Інститут європейської інтеграції, що розташований у Жешуві, обрав мене 2005 року членом правління та віце-президентом, проте виконання цих обов'язків не вимагає постійного перебування в Польщі, тому я виїзжаю до Жушова здебільшого аби почитати лекції польським колегам.

2. Стара (вже не знаю, яка влада в нас стара, а яка нова:-) влада і нова влада не мають до мене жодних юридичних претензій. Принаймні мені про такі претензії невідомо. Чутки ж плітки в Україні ходять різні. Дотатньо присвятити півдня інтернет-форумам і дізнаєшся про будь-яку більш-менш відому особу таке, що диву даєшся... Отож, як юристи давайте спиратися на юридичні факти.

3. Помаранчеву революцію підтримував тільки тому, що 2004 року в цій країні було надто сперте політичне повітря. Я вважаю, що тоді нам вдалося добре провітрити Україну - досі дихається набагато краще. Найкращим правдивості моїх слів є, мабуть, те, що від "помаранчевої" влади, попри доьрві стосунки з низкою видних політиків з цього табору, я не отримав жодних посад чи нагород - всю свою кар'єру на службі государєвой зробив за часів "кучмістів":-).

4. Про оспівану Василем Анісімовим епопею з "вербуванням найманців" я відповів вище. Уточню хіба, що навіть фантазія п. Анісімова не пов'язувала мене з вербуванням найманців, що брали участь у збройних сутичках з російською регулярною армією. Фідель Комар, якого Ви вважаєте "ув'язненим офіцером СБУ", наскільки мені відомо, нині законослухняний підприємець, що не має жодних проблем із законом.

Георгий, Киев:

— Уважаемый господин Друзенко!
Расскажите поподробнее о своём участии в организации "Чин святителя Иллариона", которую некоторые деятели Церкви, к которой Вы принадлежите, обвиняли, среди прочего, в организации выезда наёмников в горячие точки. И ещё, если можно, объясните - почему Вы ранее были сторонником Киевского патриархата, а теперь – в Московском? Не выполняли ли Вы чьё-то задание (как, например, провокатор Корчинский или Антоний Масендыч)?

1. Дійсно, я був одним із засновників та керівників православного братства "Чин Святителя Іларіона", що було зареєстровано як релігійна організація УПЦ-КП. Основною метою цієї організації було вивчення та творчий розвиток "християнства київської традиції" або, як ми це ще називали, києвоцентричної ідеї. Ми були певні, що першим речником цієї ідеї, що як ніхто інший до нього глибоко прозрів історичну місію Києва, був перший київський митрополит-русич Іларіон, тому й назвали братство на його честь. На жаль, в силу низки об'єктивних та суб'єктивних причин Чин на межі 1994/1995 років фактично припинив своє існування.

Щодо "мілітарістської" складової діяльності Чину, Вам краще поцікавитися у Василія Анісімова, що є автором страшилки про "Чин Святителя Іларіона" як про ледве не Аль-Каїду УПЦ-КП, яку досі передруковують сайти російського ура-патріотичного та шовіністичного спрямування. Ані Чин, ані жоден з членів цієї організації ніколи не тільки не були засуджені за діяльність, пов'язану з вербуванням найманців, а й ніколи офіційно не звинувачувалися і не підозрювалися у причетності до такої діяльності.

2. Після смерті Патріарха Володимира (Романюка) я мав вдосталь часу, аби розважити над своїм церковним досвідом та непростим взаємозв'язком між національно-культурною самоідентифікацією та церковністю як досвідом "життя у Христі". Результатом таких роздумів став перехід до УПЦ. Філософське-богословське обгрунтування такого кроку можна знайти у статтях того періоду (друга половина 90-х) мого доброго товариша о. Петра Зуєва, що пережив схожу еволюцію поглядів.

Олег, Киев, православный:

— Господин Друзенко. Не беспокоит ли Вас, как православного верующего, тот факт, что часто лицо Украинской Православной Церкви формируют организации типа Союз православных граждан, Союз православных братств? И второй вопрос: не кажется ли Вам абсурдом, что Союз православных братств организовал ходы памяти царственных мучеников, на которых звучали призывы к украинцам покаяться в смерти царской семьи, хотя она лежит на совести как раз коммунистов, к которым и относиться сам лидер СПБ В. Лукияник (был в списке КПУ на последних выборах)? А при чем тут украинцы? Почему коммунисты не покаются, а вместе с ними и другие великие деятели в УПЦ, которые делают с коммунистов защитников Православия?

— Схоже, ми з Вами загалом однодумці щодо порушених Вами питань. Воднораз, я б не стверджував, що Союз православних братств чи Союз православних громадян якимось чином репрезентують Православну Церкву в цілому чи Українську Православну Церкву, зокрема. Вони не представляють ані священноначаліє, ані народ Божий ні юридично, ні фактично. Кількість вірян, яких вони збирають під свої корогви, та їхній «якісний» склад яскраво свідчить, що це політично-церковний маргінес. Гадаю, що до закликів українцям каятися у вбивстві Миколи ІІ та його родини чи в порушенні присяги, яку український народ складав Олексію Михайловичу за часів гетьманату Хмельницького, слід ставитися зі здоровим почуттям гумору: приміром, пообіцяти покаятися одразу потому, як Росія відновить монархічний устрій, поверне свою самоназву тих часів «Московія» та офіційно перепросить монголів і татар за численні зради великих московських князів, що присягалися Золотій Орді в тому числі й на християнських святинях.

Щодо співпраці УПЦ з комуністами, то вона виглядає щонайменше дивною. Але не більш дивною, аніж політичний альянс комуністів з Партією Регіонів у парламенті. Будемо сподіватися, що Церква по-християнські вибачила своїм колишнім гонителям, а українські комуністи щиро покаялися у скоєному їхніми попередниками...

Андрій Смирнов :
— 1. Які Ви бачите альтернативи інституту почерговості богослужінь у вирішенні міжконфесійних конфліктів? Якою мусить бути роль держави у "війнах за храми"?
2.Розкол в українському православ'ї - це внутрішньоцерковна справа чи питання національної безпеки?

1. Інститут по черговості богослужінь з’явився в час різкого зростання кількості релігійних громад на початку 90-х років. Можливо (хоча я в цьому й сумніваюся), тоді він був виправданий, оскільки за тої економічної ситуації зведення нових храмів було справою щонайменше тривалою, а кількість парафій зростала дуже стрімко. Зараз ситуація кардинально змінилася: релігійний «вибух» позаду, річний приріст парафій нині незначний, економічна ситуація в країні доволі стабільна, а деякі авто на київських вулицях коштують більше, аніж будматеріали, зведення та розпис сільського храму разом узяті. Отже, ті релігійні громади, які того дійсно прагнуть, спроможні будувати власні храми, а не випробовувати релігійне сумління – своє та своїх братів, що належать до інших конфесій.

Я не є фахівцем у канонічному праві, та якщо не помиляюсь, церковні канони (принаймні православні) аж ніяк не заохочують почергові богослужіння з іновірним чи з православним, що не перебувають у євхаристійному спілкуванні зі світовим Православ’ям. Таким чином інститут почергового богослужіння ставить віруючих перед вибором: порушувати закон чи порушувати приписи канонічного права, а також суперечить принципу поваги до традицій церкви та її внутрішніх настанов, який в Україні закріплений законодавчо (ст. 5 чинного Закону «Про свободу совісті та релігійні організації»).

2. Розкол в українському Православ’ї – звичайно ж церковна проблема, що виникла через брак любові та неоковирне втручання політиків у церковні справи. Цей розкол не може бути загоєний засобами державного впливу, бо Церква надто делікатний і незбагненний організм. Сучасна світська європейська держава, якою себе декларує Україна, має забезпечити релігійний плюралізм, а справа віруючих – обирати ту чи ту форму віросповідання та облаштування своєї релігійної спільноти. Якщо в українського православ’я не забракне здорових сил та любові, ми раніше чи пізніше матимемо в Україні помісну православну Церкву та окремі парафії, що належатимуть до інших православних юрисдикцій. Якщо ж Помісну церкву створюватиме держава – це лише поглибить розкол, бо держава не має серед притаманних їй засобів впливу любові, а інших ліків від церковних розколів немає.

Щодо національної безпеки, то Церква попри свій реальний чималий авторитет у суспільстві, виявилася невпливовим політичним гравцем. Приміром 2004 року Ющенко набрав більшість голосів у Центральній Україні, де міститься основна кількість парафій УПЦ. Отже, я б не називав створення в Україні єдиної помісної православної церкви питанням національної безпеки і навіть дієвим інструментом гуртування української нації. Хибність стратегії створення єдиної політичної нації через побудову єдиної помісної церкви чудово проаналізував В’ячеслав Липинський у своїй праці «Релігія і церква в історії України», до якої Вас і відсилаю.

Олег Кисельов, Молодіжна асоціація релігієзнавців :

— Пане Генадію, на вашу думку публікація Свідків Єгови "Кінець фальшивої релігії вже близько!" (http://www.watchtower.org/k/kn37/article_01.htm ) може стати причиною заборони їхньої діяльності в Україні?

— Певен, що статті на кшталт тої, яку Ви згадали, мають право на оприлюднення в плюралістичному суспільстві. Жодних підстав для заборони релігійної організації Свідків Єгови за публікацію цієї статті я не бачу. В принципі, майже кожна релігія претендує на те, що лише вона справжня чи бодай найсправжніша. Обов’язкова у демократичному суспільстві толерантність має балансувати з цією засадничою властивістю абсолютної більшості віровчень, а не намагатися звести її нанівець.

Окремо підкреслю, що у публікації "Кінець фальшивої релігії вже близько!" жодна конкретна релігійна організація не називається «фальшивою», а отже в цьому випадку немає ані найменших підстав говорити про розпалювання релігійної ворожнечі.

— І ще одне запитання. Як ви оцінюєте новий законопроект «Про внесення змін до Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації"» (щодо зловживання правом на свободу світогляду і віросповідання), реєстр. № 3035 від 26.01.2007 р., автором якого є народний депутат О.Фельдман? Мене цікавить Ваш коментар не лише по змісту законопроекту, але й сам факт появи цього законопроекту у той час, коли фактично готова нова редакція закону.

— По-перше, сам факт підготовки урядового законопроекту у будь-якій сфері не позбавляє народних депутатів права законодавчої ініціативи у тій самій сфері. Особливо це стосується опозиційних депутатів (а п. Фельдман, як відомо, належить до фракції БЮТ). По-друге, законопроект, який підготувала робоча група, створена за наказом Міністра юстиції Головатого, виявився пасинком у нинішньої влади. Після звернення Всеукраїнської Ради Церков до Президента, Прем’єра та Голови ВР із закликом продовжити доопрацювання законопроекту в ситуації, коли жодна з українських конфесій, що входять до складу ВР, не вказала, що конкретно у законопроекті слід вдосконалювати, перспективи його проходження навіть через Кабмін (не кажучи вже про парламент) кепські. Отже, формальної та процесуальної колізії між законопроектом Фельдмана і урядовим законопроектом немає.

Воднораз попри правильний «зачин» законопроекту, що фактично дублює ч. 2 ст. 9 Конвенції про захист прав людини та засадничих свобод, висновки з нього пан Фельдман робить хибні. Особливо дивно виглядають пропозиції законопроекту про такі способи обмеження права на свободу совісті та віросповідання:

1) тимчасове обмеження за рішенням суду права на свободу світогляду і віросповідання шляхом вжиття запобіжних заходів;

2) обмеження за рішенням суду права на свободу світогляду і віросповідання.

Скидається на те, що депутат залишає за судом повну дискрецію, у який спосіб і якою мірою карати релігійну організацію, що порушила закон. Воднораз сучасна доктрина покарання за правопорушення вимагає якнайчіткішого визначення виду та міри покарання безпосередньо в тексті закону, аби уникнути суддівської сваволі та різного тлумачення й застосування тих самих норм закону.

Можна напевно твердити, що ці та інші положення законопроекту суперечать букві та духу Конвенції з прав людини як її тлумачить Європейський суд з прав людини, а також принципу юридичної визначеності. Далека від досконалості й нормопроектна техніка законопроекту.

Насамкінець, маю зазначити, що в БЮТі є кому писати закони, що мають на меті врегулювати державно-церковні взаємини. Кілька законопроектів, що були подані БЮТ-івцями О. Бондар та О. Турчиновим, справляють набагато краще враження.

Матвєєв Володимир Іванович, доцент, журналіст:

— Як Ви оцінюєте висвітлення Відділенням релігізнавства Інституту філософіі НАН України під керівництвом Колодного А.М. проблем релігійно-державних відносин, розвитку релігій і т.п.? Наскільки політизовано іноді висвітлюються такі питання керівництвом відділення? Я ставлю таке питання і тому, що безпосередньо зіштовхнувся з діями керiвництва цього відділення, схожими на цензуру, а також зіштовхнувся зі травлею в Україні мене як фахівця, віруючого і журналіста. Дякую за увагу.

— На жаль, я не готовий оцінювати чи коментувати роботу відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України (ВРІФ), оскільки, по-перше, не є академічним науковцем, по-друге, не є релігієзнавцем, по-третє, я дуже вибірково знайомий з виданнями ВРІФ, і нарешті, маю серед наукових співробітників ВРІФ кілька друзів, що робить мене необ’єктивним суддею.

Можу лише сказати, що досвід співпраці з кількома співробітниками ВРІФ – членами Робочої групи з підготовки проекту нової редакції Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» був однозначно позитивним.