Виступ на конференції «Роль і місія ВРЦіРО у становленні громадянського суспільства та української державності», Панель 4 «ВРЦіРО: сьогодення і майбутні виклики», Київ, Національний університет ім. Т. Шевченка, 17 червня 2021 р.
Ваше Блаженство! Високоповажні предстоятелі Церков і керівники релігійних громад! Вельмишановні учасники цього представницького зібрання!
Насамперед дозвольте мені подякувати за запрошення взяти участь у цій важливій конференції, виступити на якій для мене – честь. У своєму слові я намагатимусь поєднувати обидві природні для мене перспективи. З одного боку, як вірянинові Української Греко-Католицької Церкви, мені властиво оцінювати проблеми світу з етичної перспективи моєї віри. З іншого боку, як колишній правозахисник, дисидент і в’язень сумління, я є палким прихильником релігійної свободи, яка – я певен – є головною передумовою духовного здоров’я нашого народу. З обох згаданих перспектив я й спробую осмислити кілька здобутків Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій, які закладають основу нашого майбутнього успіху. Іншими словами, те, що буде в релігійній площині завтра, закладається нами сьогодні.
Передусім хочу відзначити, що радянську практику інструменталізації Церков і релігійних організацій з боку держави було успішно подолано. З 1996 року Рада функціонує як важливий майданчик непростого, але все-таки успішного партнерства з державою у питаннях релігійної свободи й загалом державно-церковних стосунків.
Зрозуміло, що такі стосунки не можуть бути безхмарними: і держава, і релігійні громади по краплині вичавлюють із себе залишкові навички, що виробилися в часи згаданої інструменталізації. В минулому давня Рада у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР була інструментом так званого «державного контролю за реалізацією права громадян на свободу віросповідання», що обертався прямим тиском держави на Церкви й релігійні організації. І це минуле так легко не відступає – ми це бачимо в усіх суспільних сферах, не лише релігійній. Тому подолання раніш узвичаєних практик потребує часу та свідомих зусиль. Але поступ у цій сфері є цілком очевидним, а нинішній майданчик для взаємокорисного партнерства релігійних спільнот із державою є доконечно потрібним, і від його успішного функціонування виграють обидві сторони.
Тому як представник громадянського суспільства я хотів би сердечно подякувати за цей поступ як керівництву держави, так і керівникам релігійних спільнот і Раді, що їх об’єднує. Зберегти ці позитивні тенденції й навіть підсилити їх є нашим спільним обов’язком як держави, членів Ради і громадянського суспільства.
Утім зрозуміло також, що майбутнє й далі приноситиме нові виклики. Так, сподіване входження України в європейські структури може викликати певні деформації. Треба остерігатися новітніх форм законодавчого тиску на релігійні спільноти з боку тепер уже не атеїстичної, а секулярної держави. Як на мене, головну провину за це несе певна підміна понять: секуляризм із методологічного засобу, яким забезпечувалась нейтральність держави щодо різних світоглядних систем, перетворився сам на потужну світоглядну систему, тобто на головного гравця, який і диктує іншим світоглядним системам свої преференції. Однак права людини історично виростали з релігійних прав, і св. Іван-Павло ІІ назвав релігійну свободу «наріжним каменем» усіх свобод людини[2].
Отож я звертаюся з таким закликом до всіх членів Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій, але передусім до предстоятелів усіх монотеїстичних релігій, оскільки Декалог – це те, що нас усіх об’єднує. Керівники інших релігій могли б зосередитись на етичних засадах своєї віри. З духовними бур’янами слід боротися прицільними, «точковими» методами, доносячи спасенний лік до душі кожної людини. А це можливо лише тоді, коли враховувати особливості її духовного світу, який в Україні сьогодні такий розмаїтий. Активна взаємодія релігійних спільнот у цій ділянці, я переконаний, мала б потужний вплив на всю атмосферу в нашому зраненому суспільстві. Бо я цілковито довіряю висновкові, зробленому тим самим Митрополитом Андреєм Шептицьким: «Народи є сильні вірою – лиш на Богом даних основах можемо побудувати нашу будуччину»
[3] Митрополит Андрей Шептицький. Документи і матеріали 1899–1944. Львів: Видавництво «АРТОС»: т. 2. Пастирські послання 1918–1939 рр. 2009, с. 16.