Людина і світ. — 2001. — №8. — С. 21-30
Підготовлено Центром гуманітарних і релігійних досліджень, журналом "Людина і світ", Українсько-Американсшм бюро захисту прав людини.
Культ терору
Шок, який пережило людство 11 вересня, для релігійних діячів і просто віруючих у всьому світі мав особливу глибину і вимір. Звичайно, церковні ієрархи та релігійні лідери світу, в тому числі й України, висловили своє співчуття рідним і близьким жертв терористичних атак, а також своїм одновірцям у США й засудили терор і терористів.
«Зло і смерть не мають остаточного слова», — сказав наступного дня після трагедії Іван Павло II. Попрохавши прочан на площі святого Петра утриматися від звичайних вигуків і аплодувань, він підкреслив, що «в ці дні, коли бракує слів, на допомогу приходить віра». Про віру говорив і предстоятель Православної церкви в Америці митрополит всієї Америки і Канади Феодосій. «Саме в добу такої кризи, — а нічого подібного дотепер не було, — сказав він, — нашу віру піддано надзвичайному випробуванню». Митрополит затвердив текст спеціального прохання, яке виголошуватиметься у православних храмах Америки: «Особливо молимося про душі загиблих у цьому терористичному акті».
Молитися за душі загиблих закликали своїх вірних і лідери найчисленніших церков України. «На війні свої правила, — сказав голова Богословської комісії Української православної церкви архиєпископ Августин (Маркевич). — Але замах на життя мирної людини завжди вважався злочином. Ані в Корані, ані в Торі, ані в Євангелії немає виправдання таким акціям. Тому не є важливим, якого сповідання учасники американського теракту, вони порушили святу заповідь — не вбий».
Водночас, як це завжди трапляється під час такого масштабу трагедій, глибоковіруючі люди намагаються розпізнати таємні знаки, приховані в цьому величезному спустошенні. Релігійні ЗМІ, проповіді, виступи церковних речників виповнені в ці дні спробами зрозуміти ці знаки. «Господь вимагає від нас звести навколо Америки молитовний щит,» — заявив засновник Християнської коаліції Пет Робертсон; президент 16-мільйонної Південної баптистської конвенції вважає, що Сполучені Штати зіткнулися з виявом сатанинської присутності у світі, і закликав до релігійного пробудження Америки.
З усіх куточків Сполучених Штатів у ті дні надходили повідомлення про переповнені церкви та молитовні будинки, про багатотисячні молитовні збори просто неба — від американської глибинки до знаменитої Медісон сквер гарден. І взагалі та частина світу, що вірить в Ісуса як Сина Божого і Спасителя людства, давно вже не молилася так палко й розпачливо, як після 11 вересня.
Разом з тим не буде перебільшенням твердити, що ті філософи, соціологи, політологи, журналісти, до кола фахових зацікавлень яких входить порівняльне релігієзнавство і стосунки між цивілізаціями, крім загальнолюдського жаху, відчули ще й розгубленість. Не було, певно, жодного великого європейського телеканалу, який би не запросив у вересні до себе експертів з ісламу; не було жодної солідної газети, яка б не цитувала з приводу трагічних подій гарвардського професора С. Гантингтона.
Але якщо абстрагуватися від окремих нюансів, то коментарі експертів, які розглядали трагедію 11 вересня як подію, що має відношення до релігійного поділу світу, можна резюмувати в такий спосіб. Мусульманський Схід керується у своєму житті цінностями, які радикально відрізняються від західних, для Заходу вони незрозумілі й навряд чи будуть усвідомлені ним у майбутньому; терор — це глобальна проблема, яку не викоренити лише військовими операціями; терор живлять несправедливість світового устрою, необлаштованість людей і цілих народів, бідність і справжня злиденність; існує глобальний поділ між заможним та самовпевненим «золотим мільярдом» і всім іншим людством, що вдягає свою ненависть до «золотої меншини» в релігійні гасла; суміш фанатичного «політичного» ісламу зі злиднями й образами, які переживають сотні мільйонів людей, є вибухонебезпечною настільки, що здатна рознести вщент цілу планету. При цьому експерти, як правило, роблять і «політкоректні» доповнення, котрі часом якщо не суперечать, то принаймні не вписуються в головні висновки. А саме: а) 11 вересня не є початком війни цивілізацій; б) іслам не повинен ототожнюватися з терором.
З усім цим неможливо сперечатися, але відповіді на питання про те, що саме відбулося в той жахливий вівторок, ми тут також не отримуємо. Так, справді, Коран не закликає до війни заради винищення інших релігій. «Проголоси: о ви, невірні! — читаємо в 109 сурі Корану. — Яне вклонятимусь тому, чому вклоняєтесь ви, і ви не вклоняйтеся тому, чому я вклоняюся. У вас ваша віра, і в мене — моя віра!» Але так само очевидно, що терористи-камікадзе — в разі, якщо вважати доведеним їхнє походження й минуле — не могли видобути віру в граничну необхідність виконати свою страшну справу з іншого джерела, аніж священна книга мусульман. Відомо, що зовсім різні політичні та соціальні групи вичитувати й вичитують зі священних книг «самих себе». Скажімо, з приводу того самого джихаду, про який так багато мовиться останнім часом, у Корані можна знайти досить суперечливі приписи. Зокрема, йдеться про необхідність утримуватися від конфронтації з «багатобожниками», схиляючи їх до істинної віри «мудрістю й переконанням»; необхідність вести з ворогами ісламу захисну війну; необхідність нападати на невірних, але таким чином, щоб військові дії не припадали на священні місяці; і нарешті ми знаходимо заклик нападати на невірних в будь-який час і повсюдно.
Маємо також зауважити, що жахливий злочин здійснено ісламськими терористами (знов-таки, якщо вважати це доведеним), хоча «мусульманський мільярд» не найбільш злиденний у цьому світі, а самі камікадзе, за першими повідомленнями, походили з небідних родин. Більше того, ми знаємо, що дуже й дуже радикальні заяви про джихад в ім’я всесвітнього панування ісламу часто виходить з тих країн і тих кіл, де послуговуються золотими унітазами. Щось мало зарядити цих людей ненавистю, жадобою й вірою у свою правоту та спасенність самознищення так сильно щоб вони готувалися до смерті принаймні рік. Можна припустити, що камікадзе весь час підготовки проводили у власному колі, інакше їхня поведінка обов’язково видалася б оточуючим їх людям принаймні дивною. (Втім, інструктори льотної справи могли пояснювати це різницею культур). Видобути таку впевненість і ненависть зі звичайних земних джерел дуже важко; хоча переконання, що це життя не має жодної цінності, а життя знищених тобою людей є перепусткою у справжнє буття, здатне бути рушієм виконавців теракту 11 вересня.
Механізм розпалення фанатизму, що штовхає на самознищення заради знищення якомога більшого числа ворогів, очевидно не змінився принципово з часів раннього середньовіччя. Проте, по-перше, засоби знищення цілком інші, насправді масові, і, по-друге, застосовуються вони проти представників культури, для якої поцейбічне життя має величезну цінність (а для деяких її сегментів — найвищу). Таким чином, представники цієї культури знаходять себе в дуже вразливій, якщо не безпорадній ситуації.
Звідси ми змушені зробити принаймні два висновки.
Перший: будемо сподіватися, що ми не є свідками «зіткнення цивілізацій»; але те, що між жертвами й виконавцями терористичних актів 11 вересня існує не лише моральне, а й культурно-цивілізаційне провалля, відчув багато хто у світі.
Друге: камікадзе нерозривно пов’язані з ісламським середовищем. Безперечно, ісламські лідери багатьох країн засуджують їх дії з релігійної точки зору. Поза сумнівом, згідно з класичною доктриною джихаду, у стані ворога заборонено вбивати жінок і дітей, які не воюють проти мусульман. Проте нинішні ісламські ультра заявляють про намір нищити кожного громадянина західних демократій: адже вони вільно обирають свої уряди й, отже, мають відповідати за їх дії, а працюючи в лікарнях, банках, кав’ярнях тощо, «підтримують економіку ворога». Але ці суперечності між літерою Корану й діями камікадзе все ж, треба визнати, не скасовують їхній зв’язок з ісламським середовищем. Подібна констатація покликана не затаврувати іслам, а вказати на деякі можливі тенденції. Найвидатніші світові цивілізації та релігії довели можливість паразитування на своєму тілі найогидніших продуктів власної еволюції.
Той факт, що культ терору виростає з мусульманської традиції, сьогодні слід, думається, розцінювати як інший, тепер уже доволі усвідомлений факт: і нацизм, і комунізм виросли з іудеохристиянської традиції, точніше — з радикального розриву з цією традицією. Як далеко може зайти розрив з мусульманською традицією (апологети якої, до речі, підкреслювали, що їх світ не знав Аушвіца та ГУЛАГу), ми не знаємо. І краще, мабуть, не знати. Пухлину, яка довела свою смертельну небезпеку, слід видаляти. Вивчаючи, звісно, як будь-яку смертельну хворобу, але досліджуючи передусім, як далеко вкоренилися її метастази і як їх можна найефективніше і найшвидше видалити. Ісламські народи зацікавлені в цьому тією ж мірою, що й інші мільярди, з яких складається людство.
«О народе мій, хто творить зло, отримає подібним!» (Коран, 40:43).
Лаврський ювілей
Для кожної новопосталої держави, яка перебуває у процесі конституювання колективних святощів, спільних для всіх її громадян, прагне віднайти у власному минулому елементи свого виправдання перед історією і спроектувати на сьогодення найбільш виразні і славетні сторінки свого минулого, ювілей святині, чиє значення й духовний вплив далеко виходять за межі країни, — справжній подарунок. Але для Української держави 950-річчя Києво-Печерської лаври обіцяло радше головний біль, аніж свято. Причому на відміну від 400-ліття Берестейської унії, цей ювілей локалізувати було неможливо. Бо про намір відзначати його ще задовго до 28 серпня — храмового свята Свято-Успенської Києво-Печерської лаври — заявила не лише УПЦ в єдності з Московським патріархатом, а й УПЦ Київського патріархату, а згодом — і УАПЦ. Причому предстоятель УПЦ КП патріарх Філарет неодноразово давав зрозуміти, що його церква не дасть перетворити ювілей на одноосібне святкування УПЦ МП і готова вдатися до рішучих дій.
Враховуючи можливий розвиток подій, держава намагалася надати ювілеєві державний і навіть загальнонаціональний характер. Президент призначив головою оргкомітету з його відзначання главу своєї адміністрації, а 28 серпня побував на богослужіннях усіх трьох українських православних церков. Але, зрозуміло, кожна з цих церков мала власні плани проведення ювілею й цілі, які не збігалися з цілями інших.
Особливо принциповим був формат святкування для Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом. Її речники не приховували, що святкування покликано нагадати тим, хто все ще перебуває під враженням червневого папського візиту, що Україна — це православна країна, а також довести світові і Україні, що Повнота Православ’я засуджує «розкольників» — тобто УПЦ Київський патріархат і УАПЦ. На святкування до української столиці прибули представники всіх (крім Єрусалимської, яка готувалася до інтронізації новообраного патріарха) помісних православних церков. Всі вони, крім представника Константинопольського патріархату, засудили розкол; єпископ Сагарджойський і Гурджаанський Андрій (Грузинська православна церква) повідомив, що він поспіхом полишив Володимирський собор, дізнавшись, що він «безблагодатний», а архиєпископ Люблінський і Холмський Авель (Польська православна церква) навіть заявив, що якщо Константинополь втручатиметься у внутрішні справи канонічної церкви в Україні, то він стане його першим ворогом. До того ж у Київ з Афону було привезено чесну главу апостола Андрія Первозваного, яку супроводжував предстоятель Елладської православної церкви архиєпископ Христодул, а на власне святкування сюди прибули двадцять російських архиєреїв.
Чисельність російської делегації підкреслювала, звісно, на чиїй канонічній території відбувається свято, і під час церковних урочистостей слово для привітання першим було надано її керівникові — митрополитові Мінському і Слуцькому Філарету (Вахромєєву). Це викликало різко негативну реакцію секретаря Священного Синоду Константинопольської православної церкви митрополита Філадельфійського Мелітона (Караса), який залишив святкування і прибув увечері лише на державні урочистості в Київську оперу.
Особливість позиції Константинополя була очевидною — Московську патріархію обурило вже саме звернення Вселенського патріарха з нагоди ювілею. Патріарх звертався до громадян України й не згадав ані патріарха Алексія II, ані митрополита Володимира (Сабодана), не засудив «розкольників» і не зробив розрізнення між «благодатними» і «не-благодатними» православними церквами в Україні. Невдоволення Московської патріархії з цього приводу сформулював секретар ВЗЦЗ з міжправославних відносин протоієрей М. Балашов, а митрополит Одеський і Ізмаїльський Агафангел (Саввін) у листі митрополитові Мелітону у властивій йому манері звинуватив Константинопольський престол у підтримці «богопротивного розколу» й, по суті, у намірі загубити світове Православ’я: «Ваші дії стають спланованими... — пише митрополит. — Адже ні для кого не є таємницею, що руйнівні дії світової закуліси в нашій колись великій країні спрямовані на руйнацію Православ’я».
Напередодні, під час і після ювілейних урочистостей багато йшлося про об’єднання УПЦ КП та УАПЦ, яке нібито вже мало відбуватися. Насправді ситуація є дещо складнішою. Почнемо з того, що не всі архиєреї УАПЦ готові співслужити з єпископатом УПЦ КП. Відомо також, що акт відлучення патріарха Філарета від Церкви Архиєрейським Собором РПЦ для автокефальних владик не є чимось таким, до чого можна поставитися байдуже. Очевидно також, що для деяких архиєреїв УАПЦ постать патріарха Філарета на чолі об’єднаної церкви є, м’яко кажучи, не дуже бажаною. І хоча патріарх в інтерв’ю газеті «День» підкреслював, що намагатиметься, аби від об’єднання ніхто нічого не втратив, а малочисельні єпархії УАПЦ на сході країни навіть суттєво виграли від приєднання до них парафій Київського патріархату, архиєреї УАПЦ відверто побоюються, що об’єднання реально означатиме приєднання їхньої церкви до УПЦ КП.
Що стосується патріарха Філарета, то він дуже уважно відстежує ситуацію й докладе максимальних зусиль, аби навіть найслабші паростки архиєрейської змови, спрямованої на принесення його в жертву майбутній єдності, були вирвані з корінням. Єпископату дається зрозуміти, що предстоятель знає про тиск, який чиниться, аби вирішити «проблему Філарета»; водночас сам патріарх впевнений, і небезпідставно, що саме він очолить об’єднану церкву. Принаймні, на інтерв’ю митрополита Львівського і Сокальського УПЦ КП Андрія (Горака) газеті «За вільну Україну», де міститься пропозиція обирати предстоятеля об’єднаної церкви шляхом покладення на мощі святого жеребків з іменами достойних, з яких потім найстарший монах вийме жереб з ім’ям предстоятеля, прес-служба Київського патріархату відреагувала жорсткою заявою. В ній наголошується, що жеребкування — це не правило, а виняток і що заява митрополита — це його особиста думка, бо ніхто не уповноважував його говорити ані про порядок денний майбутнього собору, ані про спосіб обрання предстоятеля.
Повертаючись безпосередньо до ювілею, варто відзначити, що Українські православні церкви будували його відзначення на взаємному протиставленні. Сторони вкотре вже — як і під час ювілею Петра Могили або 2000-ої річниці Різдва Христового спокусилися на найменш відповідальний і найбільш конфронтаційний спосіб його «святкування». Звичайно, засудити й організувати «анти» демонстрацію простіше, аніж закарбувати річницю головної чернечої обителі злетом богословської думки, шедеврами іконопису чи розкриттям бодай невеликої частини тих історичних таємниць, якими виповнена лаврська минувшина...
Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ
ВІРМЕНІЯ: 17 століть християнства
Наприкінці вересня у стародавньому Ечміадзині відбулися велелюдні святкування 1700-ліття проголошення християнства державною релігією Вірменії. Урочистості, які було задумано як панвірменські, відвідали делегації з усіх куточків планети; побували на них (хоча і в різний час) папа Іван Павло II та патріарх Московський Алексій II.
За переданням, першими, хто приніс світло Євангелія в землю Араратську, були апостоли Фадей та Варфоломій. У кожному разі, у книзі Тертуліана «Проти іудеїв» (197 р.) вірмен згадано поміж народів, які прийняли християнство.
Повна християнізація країни пов’язана з ім’ям Григорія Партева — просвітителя Вірменії, якому вдалося схилити до проголошення християнства державною релігією (вперше в історії) царя Трдата III Аршакуні (правив у 287-330 рр.). Григорій вирушив для отримання єпископських свячень до Кесарії Кападокійської, а по поверненні заходився будувати кафедральний собор на місці, яке отримає назву «Ечміадзин», що в перекладі означає «зійшов Єдинородний», тобто Ісус Христос. Цей собор стоїть вже майже 17 століть.
Ієрархічна система Вірменської церкви, також закладена Григорієм, відповідала політичному поділу тодішньої Вірменії, за яким васали царя — нахарари володіли своїми краями (гаварами) й мали власне військо і трон у царському палаці залежно від своєї могутності. Отож для кожного нахарарства Григорій висвятив єпископа. Єпископи підпорядковувалися першому єпископові Вірменії, який згодом став іменуватися католікосом.
354 р. католікос Нерсес скликав зібрання, що увійшло в історію як Перший Вірменський національно-церковний собор і відіграло серйозну роль у становленні Вірменської церкви. Собор вирішив заснувати монастирі, притулки для жебрущих, сиротинці й навіть лепрозорії; при монастирях, у тому числі жіночих, відкривалися школи. Богослужіння у тодішній Вірменії відбувалося двома мовами — грецькою та сирійською; при храмах служили спеціальні перекладачі, які намагалися пояснити вірним символіку літургії і її мову. Але вже в 406 р. архимандрит Месроп Маштоц створює вірменський алфавіт і перекладає вірменською перші рядки з Приповістей Соломонових: «Щоб пізнати премудрість і карність, щоб зрозуміти розсудні слова, щоб прийняти напоумлення мудрості...»
Своє право на сповідання християнства вірмени відстоювали у численних і кровопролитних битвах з персами, які прагли навернути Вірменію в зороастризм. 449 р. Національно-церковний собор ухвалив, що в питаннях віри вірмени не можуть визнати владу перського царя, бо «не з людиною в нас обітниця віри... а нерозривно з Богом, з яким не можна розірвати і піти геть, ні нині, ні після, ні у віках, ні у віки віків».
У травні 451 р. відбулася знаменита Аварайська битва, де 200-тисячному перському війську протистояли 66 тисяч вірменських воїнів, цивільне населення, духовенство. Це був чи не перший в історії випадок збройного самозахисту християнського населення, і хоча вірмени зазнали поразки, через 30 років, згідно з Нварсакським мирним договором, перси визнали право вірмен на сповідання християнства.
Тоді ж, у V ст., склалося христологічне вчення Вірменської церкви, яка в кінцевому рахунку не прийняла визначення Халкидонського собору 451 р., згідно з яким Христос є однією особою у двох природах. Для Вірменської, так само як і для ще п’яти східних стародавніх церков (Коптська, Ефіопська, Сирійська, Маланкарська), акцентація на двох сутностях означала применшення єдності Христа. Проте називати ці церкви монофізитськими було б некоректно, бо вони відкидають класичне монофізитство з його твердженням про поглинення людськості у Христі його Божественністю.
Організація церковного життя Вірменської церкви має специфіці особливості й у деяких аспектах суттєво відрізняється від православних церков. Зокрема, католікос, який обирається Народно-Церковним собором пожиттєво, не перший серед рівних йому єпископів, а стоїть на щабель вище за них. Він отримує начебто ще одне посвячення та харизму від 12 єпископів і є головним законодавцем та верховним суддею. Він же рукопокладає єпископів, які обираються з-поміж безшлюбного духовенства з науковим ступенем. Цікаво, що у Вірменській церкві наукові ступені (архимандрит та протоархимандрит — відповідно кандидат і доктор наук) присвоюються лише безшлюбному духовенству. Кандидати в біле духовенство мають перебувати у шлюбі не менше року й мати сина.
Особливостями обрядової сфери Вірменської церкви є використання нерозбавленого вина при здійсненні євхаристії, наявність «передового посту» — посту, який передує Великому, та жертвоприношення (матах), що здійснюється на подяку Богу, як клопотання за упокоєння душ померлих, задля прощення гріхів. Для жертвоприношення треба мати тварину-самця й сіль (обов’язково освячену). М’ясо жертовного бичка роздають у 40 домів, барана — в 7, півня — у 3 доми, голуба ж відпускають у небо.
Драми і трагедії вірменської історії спричинилися до досить вигадливої побудови сучасної Вірменської апостольської церкви. Хоча католікос усіх вірмен і є духовним главою всіх вірмен, існує ще три вірменські юрисдикції.
Католікосат Ечміадзин має у своїй юрисдикції вірмен у самій Вірменії, а також у багатьох інших країнах — від України до Австралії і нараховує 6 млн. вірних. Зараз його очолює молодий енергійний католікос Карекін II (Нерсесян).
Єрусалимський патріархат на чолі з патріархом Торкомом II (Манугяном) об’єднує близько 10 тис. вірмен в Ізраїлі, Йорданії, на Палестинських територіях. Попри таке невелике число вірних, Єрусалимський патріархат має велике значення: він утримує святі місця Єрусалима, які належать Вірменській церкві. А належить їй на Святій землі чимало — досить сказати, що старий Єрусалим поділено на чверті і одна чверть називається Вірменською.
Константинопольський патріархат Вірменської церкви налічує тільки 82 тис. вірних, хоча до трагедії вірменського народу в Туреччині він об’єднував 1 млн. 350 тис. вірних, мав 12 архиєпископій, 27 єпархій і 6 монастирів. Патріархат очолює 45-річний патріарх Месроп II (Мустаф’ян).
І нарешті католікос Великого Дому Кілікії з резиденцією в Антильясі (Ліван) має у своїй юрисдикції Ліван, Сирію, Кипр, Іран і Грецію (близько 800 тис. вірних). 1995 р. католікосом Великого Дому Кілікії був обраний Арам І (Кешиш’ян), який заявив, що святкування 1700-ліття проголошення християнства державною релігією Вірменії має скеровуватися на досягнення трьох головних цілей: відродити місію Вірменської церкви в житті вірменського народу; надати нового імпульсу націєтворенню й державному будівництву, так само як і консолідації вірменської діаспори; визначити роль Вірменської церкви в сім’ї християнських церков.
Інтриги навколо престолу
15 вересня інтронізацією новообраного патріарха Іринея закінчилася багатомісячна інтрига навколо особи предстоятеля Єрусалимської православної церкви (200 тис. вірних, 65 парафій, 25 монастирів). Як писав «ЛіС», після смерті патріарха Діодора у грудні минулого року Єрусалимський патріарший престол довгий час лишався вакантним, і навколо нього клубочилися серйозні інтриги. Річ у тому, що відносно нечисленна Єрусалимська церква має особливе значення як у православному світі, так і — з огляду на геополітичне значення Єрусалима — в міжнародних відносинах. До того ж у зв’язку з постійним конфліктом між Константинопольською й Московською патріархією з середовища Руської православної церкви, хоча й неофіційно і не на вищих рівнях, але лунали голоси за необхідність перегляду диптихів. Якщо Константинополь посів перше місце за Римом лише тому, що він був столицею імперії й осідком імператора та синкліту, то тепер ситуація, зрозуміло, змінилася кардинально. І якщо якась інша церква у Православному світі й може претендувати на першість за честю, то це, звичайно, церква Єрусалима, міста, де розгортається новозавітна історія. Питання про те, хто саме буде господарем престолу святого Якова — брата Ісуса виявилося небайдужим відразу для кількох центрів сили.
Почати з того, що особа предстоятеля прямо залежить від волі властей відразу трьох держав. Собор церкви спочатку обирає лише кандидатів на патріарший престол, список яких надсилається урядам трьох держав — Ізраїлю, Йорданії та Палестинської автономії, на території яких знаходяться 12 єпархій Єрусалимської церкви. Уряди мають право висловлювати свої зауваження стосовно кандидатів і давати власні рекомендації. Лише після цього з урахуванням зауважень і рекомендацій в Єрусалимі знов збирається Собор, який обирає трьох кандидатів. Відтак у храмі Воскресіння Христового сімнадцять членів Священного Синоду (п’ятнадцять з дев’ятнадцяти архиєреїв церкви та два архимандрити) таємним голосуванням обирають патріарха. Таким чином, Ізраїль, Палестинська автономія та Йорданське хошемітське королівство мали безпосередні важелі впливу на ситуацію з виборами.
Держава Ізраїль зацікавлена в лояльному ієрархові, не поміченому в симпатіях до «хлопців Арафата» і здатному нести миротворчу місію в регіоні. Палестинці ж, природно, зацікавлені в особі, яка б підтримувала їхні зусилля й морально виправдовувала «справедливу боротьбу палестинського народу». Якщо взяти до уваги, що суб’єкти близькосхідного конфлікту дуже залежні від світової громадської думки, то стає зрозумілим, що уряди держав не вагалися застосовувати право вето щодо небажаних кандидатів.
Список кандидатів з 15 осіб був поданий урядом ще 8 лютого, причому митрополит Іриней, представник ЄПЦ в Афінах, отримав 8 голосів, митрополит Вострський Тимофій — 7, а місцеблюститель патріаршого престолу митрополит Корнилій та інші кандидати — тільки по одному голосу.
Проте невдовзі йорданський уряд викреслює зі списку одного з найвірогідніших кандидатів — 50-річного митрополита Тимофія, випускника Ленінградських духовних шкіл, який вільно говорить російською і вважається людиною Московської патріархії (і, як подейкують, не лише патріархії). 10 липня ізраїльський уряд викреслює не лише митрополита Іринея (хоча причини не пояснюються, але нібито останній дозволив собі антисемітські висловлювання), а й ще трьох кандидатів. Митрополит Тимофій звертається з проханням до керівництва Російської духовної місії в Єрусалимі вплинути через Московську патріархію на позицію ізраїльського уряду. За деякими опосередкованими свідченнями, такий вплив було здійснено, причому не лише силами священноначалля РПЦ, а й російського зовнішньополітичного відомства. Є підстави вважати, що вплив також було здійснено й на адміністрацію Палестинської автономії. Проте митрополит Корнилій, котрий після ревізії списку урядами залишився єдиним вірогідним кандидатом на престол як місцеблюститель, у свою чергу звернувся до ізраїльського уряду з протестом.
У гру вступила також Греція, — в медіа з явилися повідомлення, що її уряд занепокоєний фактом зволікання з виборами Єрусалимського патріарха. При цьому у пресі йшлося про те, що деякі кандидати є небажаними для посадових осіб грецького міністерства закордонних справ. Повідомлялося також, нібито Вселенський патріарх Варфоломій І, який останнім часом знаходиться у прохолодних стосунках з предстоятелем Елладської церкви архиєпископом Христодулом, не в захваті від кандидатури митрополита Іринея, котрий, у свою чергу, не приховував своєї дружби з архиєпископом. Очевидно, відіграло свою роль і ставлення кандидатів до екуменічного руху. Митрополити Іриней і Тимофій були в цьому питанні цілковито солідарні з покійним патріархом Діодором, послідовним антиекуменістом: на його думку, Православ’ю, яке володіє всією повнотою істини, нема про що говорити з іншими християнськими церквами.
Врешті-решт ізраїльський уряд, який мотивував своє вето міркуваннями безпеки країни, відкликав його, і вибори відбулися. 13 серпня патріархом Святого Міста Єрусалима і всієї Палестини було обрано митрополита Іринея (в миру Емануїла Скопелітіса). Він народився на грецькому острові Самос 1939 р., приїхав до Єрусалима в 14 років, учився у грецькій Патріаршій семінарії на горі Сіон та на богословському факультеті Афінського університету. В 20 років він прийняв чернечий постриг, у наступні роки обіймав посади Великого архидиякона трону, головного редактора журналу «Сіон», голови Церковного суду, а з 1979 р. і до обрання патріархом був патріаршим екзархом в Афінах.
Чи не перше, що оголосив новообраний патріарх, — це свій намір зберігати й розвивати грецький характер Єрусалимського патріархату. Навряд ця заява буде до вподоби всій повноті Єрусалимської церкви, чий архиєрейський корпус повністю складається з етнічних греків, тоді як переважну більшість вірних і парафіяльного духовенства становлять араби. А проте патріарх Іриней говорить не просто про збереження грецькості церкви, а й окреслює доволі масштабний проект нарощування грецької присутності в Єрусалимі. «Понад усе ми ставимо інтереси нашого Братства і Греції, — заявив він в інтерв’ю одній грецькій газеті. — Не забувайте, що, перебуваючи на своїх посадах, ми є її продовженням і форпостом». Патріарх намічає здійснити кроки в напрямку відтворення грецької діаспори в Ізраїлі, запрошувати грецьких професорів і священнослужителів. Він також прагне відігравати посередницьку роль у процесі поліпшення відносин між Вселенським патріархом і Афінським архиєпископом. Очевидно, новообраний патріарх спробує покращити свої стосунки з Ізраїлем.
Поки що представники ізраїльського уряду демонстративно проігнорували інтронізацію 140-го патріарха Єрусалима...
Ігор ШВАЧКО