Людина і світ. — 2002. — № 1. — С. 4-17
Бюлетень
Підготовлено Центром гуманітарних і релігійних досліджень, журналом «Людина і світ», Українсько-Американським бюро захисту прав людини.
Велика нерозв’язана проблема
За минулі 11 років особистого залучення до екуменічних відносин й особливо до стосунків між православним Сходом і християнським Заходом я зміг оцінити, скільки спільного є між розділеними християнами. Під час богослужінь, у молитвах та особистому спілкуванні мені часом було важко усвідомити, що ми не перебуваємо в повній єдності одне з одним.
І все ж коли дійшло до теологічних дискусій та дебатів, спрямованих на вивчення наших розбіжностей, я відчув усю драму тих, хто перебуває поруч, навіть дуже близько один від одного, але робить усе можливе, щоб лишитися окремо.
Ця проблема, яка, на моє переконання, особливо очевидна на локальному рівні відносин між православними і католиками, спонукає нас на початку нового тисячоліття поглянути поза наші чітко окреслені кордони на світ, що стає дедалі більш секуляризованим і байдужим до наших проповідей. Нам особливо важливо згадати попередження св. Апостола Павла Римлянам: «І не уподібнюйтеся до цього світу, але перемінюйтесь обновленням вашого розуму, щоб пізнати вам що то є воля Божа — добро, приємність та досконалість» (Рим. 12:2).
Останні роки XX століття засвідчили глибоку відданість східних і західних церков екуменічному рухові. Радикальні зміни таки відбулися. Християни знову відчули себе братами і сестрами во Христі. Однак згодом вони стримали швидкий рух уперед по шляху екуменізму, який Папа Іван Павло II назвав «шляхом церкви». Ми тепер не бачимо надії на справжній прорив до цієї «шляхетної мети» в найближчому майбутньому. Відбувся значний прогрес, але старі проблеми лишаються відкритими, і з’явилися нові перешкоди, які роблять цей шлях ще важчим.
Я мусив зробити ці зауваження на початку доповіді, оскільки переконаний, що церкви Сходу і Заходу повинні разом звернутися до питань сучасної Європи. Наш внесок для Європи відповідатиме нашій здатності говорити в один голос.
Європа: дім для всіх, для Сходу і Заходу
Сучасна Європа через економічне співробітництво та політичний союз прагне стати справжнім домом для всіх жителів цього континенту. Це означає надати всім, хто живе на цих землях, все життєво необхідне: безпеку, освіту, роботу, забезпечення щоденних потреб, охорону здоров’я і т. д. У цьому зв’язку, безперечно, було зроблено багато кроків уперед, однак людина — не лише матеріальна істота. Існують духовні аспекти життя, задоволення яких відповідає найвищим її бажанням.
Більш того, Європа має багатий християнський спадок, що став невід’ємним елементом справжньої європейськості. У своєму посланні до Європейської зустрічі, організованої Європейською Радою єпископських конференцій та Конференцією європейських церков, що відбулася у Страсбурзі у квітні 2000 р. й де було завершено та затверджено Екуменічну хартію Європи. Папа Іван Павло II писав: «Проповідування Євангелій в Європі є особливо нагальним. Європу неможливо зрозуміти чи розбудувати безвідносно до тих коренів, які визначають її справжню суть. [...] Європу неможливо будувати, відкидаючи християнську духовність, яка її пронизує».
Його Святість продовжує закликати європейські церкви відповісти на це важливе завдання посиленням свого співробітництва на всіх рівнях, як на суспільному, так і на рівні громади, а також розвитком двосторонніх і багатосторонніх діалогів між церквами.
У багатьох випадках Папа Іван Павло II підкреслював взаємодоповнюваність тих внесків, що їх можуть зробити східне й західне християнство у творення нової Європи. Його звернення до образу «двох легенів», якими повинна дихати здорова Європа, є добре відомим, і свою думку він пояснює в наступному уривку з енцикліки про євангелізаційну працю св. Кирила і Мефодія «Апостоли слов’ян»: «Обидві християнські традиції — і східна, що походить з Константинополя, і західна, що походить з Риму, — постали від теренів єдиної Церкви, незважаючи на різні культурні основи і різні підходи до однакових проблем. Ця різниця, коли добре зрозумілим є її походження й коли добре усвідомлене її істинне значення, може лише збагатити культуру Європи та її релігійну традицію й таким чином стати відповідною основою для надії на духовне оновлення».
Кожне суспільство успадковує культуру та основні моральні принципи. Воно прагне розвивати краще в цьому спадкові, виключаючи те, що суперечить, на його думку, тому способу життя, яким мають жити його члени. Цей процес є шляхом оновлення та надії. Друга спеціальна Асамблея Європейського синоду єпископів у 1999 р. особливо наголосила на тому, що християнство здатне запропонувати сучасній Європі значний стимул як до оновлення, так і до надії.
Останніми роками зростає співробітництво між європейськими церквами, які прагнуть відігравати позитивну роль у новій Європі третього тисячоліття християнства. Прикладом цього може бути нещодавнє звернення представників кількох церков Трієста до учасників березневого самміту з питань навколишнього середовища, звернення на підтримку ефективної і конкретної програми дій щодо захисту довкілля.
Під час візиту на Мальту (січень 2001 р.) у своїй промові митрополит Кирило з Московського патріархату закликав християн об’єднати зусилля на захист духовних та моральних засад європейської цивілізації. Він наголосив: «Сьогодні, коли відносини між Римо-Католицькою і Православними церквами переживають найтяжчі після II Ватиканського собору часи, їхня спільна робота на захист християнських цінностей створює платформу, на якій обидві церкви можуть побудувати природні стосунки партнерів і союзників» [1].
Вивчення праць великих засновників Європейської співдружності, таких як Р. Шуман, Ж. Моне, К. Аденауер, А. Де Гаспері, не залишає сумнівів, що ці видатні європейці усвідомлювали найтісніший зв’язок між економічним прогресом і моральними цінностями свободи, солідарності, рівності та відповідальності за світ.
Однак ці цінності походять з християнського розуміння людини та творіння. Такі вирази, як «особистість», «особиста гідність», «діалог», розвинулися через суворі випробування європейського християнства. У промові, прочитаній перед європейським судом з прав людини, Папа Іван Павло II сказав: «Немає сумнівів у тому, що в серцях європейців живе образ людини, який залишило християнське одкровення. [... ] Цей образ особливим чином визначає європейську культуру й завжди буде для нас фундаментальним принципом всієї людської гідності. На цій основі, а не тільки на основі технічного чи матеріального прогресу побудовано Європу з її народами та культурами».
Історія вчить нас, що культура вмирає, будучи відчуженою від цінностей, на яких вона побудована, коли забуває, звідки вона походить. Де не залишилося місця для минулого — немає надії на майбутнє. Папа Павло VI зазначив: «Лише християнська цивілізація, що породила Європу, може врятувати цей континент від порожнечі, через яку він так страждає».
І св. Бенедикт, і св. Кирило та Мефодій зробили внесок у народження християнської Європи на Сході й на Заході. І Схід, і Захід тепер повинні сприяти заповненню цієї порожнечі. Розбіжності між ними, пише Іван Павло II в апостольському посланні «Апостоли слов’ян», «можуть лише збагатити європейську культуру та її релігійну традицію, стаючи відтак адекватною основою її духовного оновлення».
Виклик глобалізації
Основна проблема, що постала перед східним і західним християнством у XXI столітті, — це глобалізація в економічній сфері. Сучасна Європа засвоїла таку форму економічного життя, і церкви повинні поставитися до неї дуже серйозно.
27 квітня 2001 р. Папа Іван Павло II прийняв учасників пленарного засідання Папської академії суспільних наук, присвяченого вивченню глобалізації з особливим наголосом на її етичному значенні. Він згадав, що з часів падіння комунізму в Центральній та Східній Європі ринкова економіка завоювала, здається, практично весь світ. Він пояснив це явище як «перемогу ринку та його логіки», наголошуючи на тому, що багатьом, особливо маргінальним верствам, це було нав’язано.
Його Святість вказав на те, що сама по собі глобалізація не є ані добром, ані лихом. «Вона стає тим чи іншим залежно від місця, до якого застосована. Жодна система сама по собі не є кінцево визначеною. Важливо підкреслити той факт, що глобалізація, як і будь-яка інша система, повинна служити людині, служити солідарності та спільному благу». Для Івана Павла II етичне розв’язання вартості глобалізації грунтується на двох принципах: по-перше, на невід’ємній цінності людської особистості, яка завжди мусить бути метою, засобом, суб’єктом, а не об’єктом чи предметом обміну. По-друге, це цінність людської культури. «Це не повинно бути чимось на зразок нового колоніалізму, але повагою до різних культур», — сказав Святіший Отець [2].
Питання етики і глобалізації є темою, часто згадуваною в папських промовах протягом останніх кількох місяців. У зверненні до учасників зустрічі, підтриманої федерацією «Etica ed Economia» (18 травня 2001 р., Бассано дель Граппа, Італія), Іван Павло II докладно зупинився на глобалізації, вказавши на те, що хоч вона безперечно відкриває нові можливості для зростання добробуту, але сама по собі не може гарантувати розподіл благ цього розвитку серед громадян світу, особливо найбідніших. Святіший Отець продовжив: «Церковна доктрина вчить, що економічне зростання повинно поєднуватися з іншими цінностями, щоб сформувати «crescita qualitativa» (якісне зростання), справедливе, стабільне, ґречне щодо культурних і суспільних особливостей, так само як і економічно життєздатне. Це не можна відділити від інвестицій в особистість, у творчий та інноваційний потенціал індивіда, який є базовим ресурсом для будь-якого суспільства» [3].
Це питання, очевидно, має бути взято до уваги у східному християнстві навіть більшою мірою, ніж Папою Іваном Павлом II та Католицькою церквою в Європі. У цьому зв’язку цікавим є той факт, що у Брюсселі офіс Православної церкви, заснований у 1995 р. Вселенським патріархом, й офіс постійного спостерігача Папського престолу в Раді Європи та ОБСЄ знаходяться поруч. Варто також зазначити, що однією з причин надії є той факт, що церкви та церковні об’єднання в Європі є членами двох організацій — Європейської Ради єпископських конференцій та Конференції європейських церков, які тісно співпрацюють у питаннях, що непокоять широкий загал.
Східне православ’я і сучасна Європа
Інші промовці більш авторитетно й більш докладно, ніж я, мають можливість висловитися про труднощі, які постали перед східним православ’ям у сучасній Європі. Я у свою чергу лише побіжно згадаю моменти, що особливо турбують східне християнство. Фундаментальне розуміння стосунків між церквою й державою у Східній Європі значно відрізняється від стану справ у цій сфері на Заході, практичне застосування принципу релігійної свободи також досить відмінне. Те, що вважається на Заході одним з найцінніших здобутків, сприймається на Сході з підозрою. Тут існує справедливе занепокоєння щодо секуляризації та релігійної байдужості в західноєвропейських суспільствах. Я лишатимуся в полі свого досвіду, розмірковуючи перед вами про діалог між східним і західним християнством, особливо зупиняючись на східному християнстві й Римській церкві.
Діалог між східним християнством і Римом
Коли Римська церква взялася за питання єдності церков на II Ватиканському соборі й кинула погляд на різні християнські церкви та об’єднання, з якими була розділена, одразу стало очевидно, що в пошуку цієї єдності провідну роль відіграватиме діалог між Католицькою церквою і православним християнством. У Декреті про екуменізм Собор безсумнівно ствердив, що «хоч ці церкви від нас відділені, вони шанують істинні святині, понад усе — через апостольське наслідування — священство та причастя, тож вони лишатимуться з нами в дуже тісному зв’язку. [...] Всі мають визнати, що найвище значення має розуміння, застосування, збереження та всіляке сприяння надзвичайно багатому літургійному спадкові східних церков, щоб віддано захищати повноту християнської традиції та наближати примирення між східними й західними християнами»
На відміну від стосунків з деякими іншими церквами, між Римською церквою і східним православ’ям справа була не стільки в догмі, скільки в історії. Тривалий період розділення та відчуження призвели до зростання відмінностей в обрядах, культурі, дисциплінах та мові, які раніше сприймалися (а часом сприймаються й досі) як відмінності у вірі. Різні політичні системи, хрестові походи та протистояння великої частини православ’я ісламським завойовникам також залишили свій відбиток [4]. Я впевнений, що незважаючи на це і Католицька і Православна церкви мають потребу в об’єднанні і примиренні із втраченими братами, але як ви всі добре знаєте, спроби відновити єдність протягом другого християнського тисячоліття не досягли своєї мети.
Важливо також пам’ятати, що в цьому контексті православ’я має дуже чітке уявлення про себе як про Єдину Святу Вселенську Апостольську Церкву. Ми, представники Католицької церкви, це добре розуміємо, оскільки мали таке саме уявлення про себе перед II Вселенським собором. Внаслідок цього, хоча Православні церкви почали брати участь в екуменічному русі задовго до Римської церкви і є одними з найстаріших членів Всесвітньої Ради Церков, вони — непрості партнери в богословському діалозі й зазнають частих нападок з боку інших церков — активістів екуменічного діалогу.
Після ІІ Ватиканського Собору
Виклик, кинутий Східним церквам II Ватиканським собором, не залишився без відповіді. Більш того, чи могла ця відповідь бути красномовнішою, ніж «поцілунок любові» Папи Павла VI і Вселенського патріарха Афінагора 5 січня 1964 р. в Єрусалимі? Під час закриття Собору було знято старі анафеми й розпочався новий діалог любові між Сходом і Заходом. До діалогу було введено вислів «церкви-сестри», нового наголосу надано визнанню єдиного хрещення католиків і православних. Промовляючи в соборі св. Володимира в Києві під час урочистої літургії на честь тисячоліття хрещення Русі, кардинал Йоганнес Віллебрандс згадав, що «єдине занурення заново відроджує людину, бо ці води милістю Божою додають Святий Дух до духу людського й огортають людину вічним і юним образом Христа, звільняючи її від падіння». Далі він стверджував, що «у Христі таїна зла ще може завдавати болю, але вона вже не має сили знищити новий образ» [5].
Останні 3 роки дуже символічно показали реальність цього. Зокрема, я згадую візити Папи Івана Павла II до православних церков Румунії у травні 1999 р. та Грузії у листопаді 1999 p., зустрічі Єпископа Рима і предстоятелів Православних церков в Єрусалимі в березні 2000-го та Афінах у травні 2001 pp.
Зустріч Папи Івана Павла II й архиєпископа Афінського та всієї Греції Христодула мала, на мою думку, особливе значення, так само як і слова, сказані Єпископом Рима своєму афінському братові; деякі з них я хочу процитувати.
«Перш за все я бажаю висловити відданість й особливе ставлення Римської церкви [до православних. — Прим. перекл.] Ми разом поділяємо віру в Ісуса Христа, нашого Господа і спасителя. Нас зв’язують апостольський спадок та священні узи хрещення. Відтак ми всі є членами Божої сім’ї і покликані служити єдиному Господу та проголошувати Євангеліє всьому світові. [...] Безперечно, над нами тяжіють суперечності минулого і триваючі непорозуміння. Але в дусі взаємного милосердя вони можуть і повинні бути подолані, бо це є те, про що нас просить Господь. Існує чітка потреба у звільненні та очищенні пам’яті. За всі випадки в минулому і майбутньому, коли сини і дочки католицької церкви грішили дією або бездіяльністю проти православних братів і сестер, нехай Господь дарує нам прощення, якого просимо в Нього».
Його Святість продовжував, повівши мову про «особливо болючі спогади та деякі події, що залишили глибокі рани в розумі й серцях людей аж до сьогоднішнього дня»: «Як можна не побачити «mysterium iniquitatis», що працює в людському серці? Лише Богові належить судити, і тому ми ввіряємо важкий тягар минулого Його нескінченній милості, молячи Його зцілити рану, яка досі спричиняє страждання духові грецького народу. Разом ми повинні працювати над цим зціленням, якщо Європа нині прагне повернутися до своєї істинної суті, невіддільної від християнського гуманізму, що його поділяють Схід і Захід» [6].
Діалог Істини
Відновлення єдності — це водночас праця любові й пошуку спільного розуміння істини, явленої Богом через Ісуса Христа. Це не є політичний компроміс або заперечення відмінностей. Це бажана єдність, а не однаковість, одна Церква з єдиною вірою, що живе в різноманітних літургійних, культурних, мовних виявах. Нові відносини, започатковані між східним православ’ям і Римською церквою після II Ватиканського собору, вимагали від обох церков вступити в богословський діалог. Майже одразу після обрання Папи Івана Павла II Єпископом Рима, під час візиту до Вселенського патріарха Димитрія І було досягнуто згоди щодо утворення спільної Комісії з богословського діалогу між Католицькою і Православними церквами. Комісія вперше зібралася на острові Патмос, щоб почати свою роботу з молитви на тому самому місці, де св. Апостол Іван написав книгу Одкровення. Починалась нова ера у стосунках між Сходом і Заходом.
Комісію часто критикують за те, що вона не розпочала свою роботу з принципової і фундаментальної причини розділення церков, а саме — примату Єпископа Рима. Натомість «План майбутнього діалогу» мудро закликав Комісію почати роботу з пошуку та встановлення кращого розуміння того, що православні і католики мають спільного, і зокрема вивчення того, що становить основу їхньої віри. Головною метою було прийти до спільної думки про єдине причастя Господнє.
1980 — 1990 роки були не без труднощів для Комісії, але богословський діалог між католиками і православними давав обгрунтовану надію на добре майбутнє християнства в Європі. Було опрацьовано та погоджено три документи, що стверджували спільний віросповідний спадок обох партнерів у багатьох сферах [7].
Нові труднощі
До 1990 р. католицько-православний діалог давав нову надію та натхнення всім християнам, залученим до завдання відновлення єдності серед послідовників єдиного Господа Ісуса Христа. З падінням Берлінської стіни та заново надбаної свободи для церков у Східній Європі здавалося очевидним, що кроки назустріч примиренню між християнським Сходом і Заходом тепер будуть консолідовані й настане швидкий прогрес на шляху екуменізму. На жаль, ці сподівання не здійснилися.
Це стало ясно в 1990 р. у Фрайзингу (Німеччина) під час підписання першого документа діалогу. Відродження Католицьких церков східного обряду в Україні та Румунії з падінням комунізму створило велику напругу між Православною і Католицькою церквами. Православним церквами Сходу здавалося, що падіння стіни сприяло не стільки їхньому виходу назовні, скільки проникненню чужинців на їхню територію, що створило загрозу тій унікальній ролі, яку вони відігравали в розвитку східних націй.
Діалог був достатньо міцним і втримався незважаючи на цю кризу. Основну увагу було приділено тому питанню, що турбувало православних членів Комісії від самого першого засідання, а саме канонічному існуванню церков східного обряду, приєднаних до Рима, але відділених від материнської церкви.
У Баламанді (1993 р.) діалог просунувся на кілька кроків щодо вирішення посталих конфліктів та опрацювання кількох спільних принципів зниження напруги. Католицькі члени Комісії відчували, що приймаючи документ «Унія — метод об’єднання минулого та сучасні пошуки повного причастя (full communion)», вони зробили все, що могла зробити Католицька церква, не повертаючись до богословського діалогу та дослідження примату Папи, щоб прийти до спільного розуміння відносин Вселенської і помісних церков. Однак кілька православних церков не були задоволені Баламандським документом і наполягали на продовженні діалогу про так зване «уніатство».
Шлях уперед здавався закритим, і, відверто кажучи, Комісія не збиралася до липня 2000 p., безуспішно шукаючи відповіді на бажання Православних церков. Для всіх учасників зустріч у Балтиморі-Еммітсбурзі стала часом глибокої товариськості, радісної молитви та нової оцінки всього, що ми маємо спільного. Однак ми мусили із сумом зазначити, що діалог зайшов у безвихідь, і за керівництвом у цьому процесі мусили знову звертатися до наших церков.
Це був не кінець діалогу, а розуміння того, що ми дійшли до шляху, вхід до якого був замкнений. Ключем була спільна думка про роль Єпископа Рима у Вселенській церкві. Для православних не може існувати двох канонічних церков з однаковим обрядом, однаковою традицією й однаковими порядками. Якщо одна канонічна, то друга — ні.
У сучасній ситуації католики і православні поділяють справжнє, хоч і не ідеальне спілкування. З обох боків, я певен, існує бажання зруйнувати бар’єри, що залишаються, аж до повного, видимого спілкування, якого ми шукаємо. Досягши самого серця проблеми, лишається питання, яке розділяє дві величезні християнські спільноти Європи: чи зможуть вони знайти шлях до спільного розуміння служіння Петра, що привело б до спільного визнання віри без жертвування тим, що різнить церкви?
У процесі подолання кордонів, який триває в Європі, та творення великої європейської родини від Ірландії до Уралу християнська спільнота прийшла до розуміння важливості виключення з цієї території усього, що може становити загрозу мирові, стати причиною несправедливості або знищення людини й навколишнього середовища, які є Божим творінням. «Об’єднавча дія в суспільстві з боку християн має чітку цінність спільного свідчення в ім’я Господа. Це також є формою проповідування, оскільки виявляє обличчя Христа», — говориться в енцикліці «Щоб були всі одно». Ця співпраця для полегшення моральних і матеріальних страждань Божих дітей не повинна бути недооціненою. Насправді вона залишається найкращим надбанням минулих шістдесяти років екуменізму. Для багатьох випадків цих ліків достатньо, аби загоїти рани минулого й побудувати Європу майбутнього. Однак це не те, чого Католицька церква забажала досягти під час II Ватиканського собору, і не те, чого прагнув католицько-православний діалог на Патмосі. Словами великого теолога нашого часу й одного з тих, хто зробив найбільший внесок у богословський діалог та порозуміння між християнами за ці 60 років, — Жана Тіллара: «Розділення не можна зцілити засобами «союзу» заради справедливості та дружби. [...] Церковна єдність не складається з коаліції активних сил проти зла; церковна єдність — це причастя в живому Бозі» [8].
Після одинадцяти років досвіду роботи в цьому діалозі для мене ясно, що східне православ’я, намагаючись зберегти візантійські та слов’янські традиції, відчуває вимогу сучасної Європи пристосуватися до екуменічних процесів. З іншого боку, західному християнству доведеться докласти великих зусиль, аби зрозуміти й підтримати цей процес на Сході, більше цінувати те, що пропонує східне православ’я, та з терпимістю ставитися до Церкви, яка пережила в минулому стільки страждань і лише нещодавно звільнилася від комуністичного ярма.
У контексті сучасної Європи латинський Захід і візантійсько-слов’янський Схід не можуть існувати один без одного. Говорячи про одну церкву, ми водночас говоримо і про другу. Проблеми перед кожною постають подібні, і шукають вони того самого.
І Схід, і Захід муситимуть відіграти свою роль у розвиткові об’єднаної Європи. Щоб це здійснити, вони повинні прийти до спільного знаменника в питаннях, що зіштовхували їх протягом понад тисячі років: вірити в єдиного Христа, залишаючись розділеними, чи вірити у Христа разом, щоб їхнє життя в повному спілкуванні (full communion) зміцнювало і стверджувало християнські корені європейської культури.
Для цього обом знадобиться сміливість. Для Католицької церкви існує велика потреба переглянути той спосіб, в який здійснювалося Петрове служіння, до чого сміливо закликав сам Іван Павло II. Православній церкві надзвичайно необхідно впровадити власне аджорнаменто, подивившись на себе у світлі екуменічного обов’язку та вимог сучасної Європи. Сам процес не буде легким; лише завдяки щирості перед Божими очима та перед усім світом церкви можуть сподіватися на співпрацю зі світом на багато років наперед.
Як рухатися далі?
На завершення дозвольте мені поділитися з вами кількома думками про те, що виведе нас з цієї безвиході, і як цього можна досягти. Ставлячи ці запитання, я маю на увазі в основному два важливих аспекти цього делікатного питання. Передусім ми всі визнаємо, я певен, існування численних позацерковних факторів, що ускладнюють життя Православних церков, їхній автокефальний статус та особливі стосунки з державами значно ускладнюють не лише відносини із Заходом, але й створюють значну напругу всередині православної сім’ї.
Крім того, постає образ влади Рима та папства, який часто витлумачується як тріумфалістичний.
Ця ситуація не повинна спричиняти відчай, але ми мусимо шукати нових шляхів до життя в «майже повному» спілкуванні, яке ми вже поділяємо.
У декількох випадках східне православ’я й Римська церква визнавали себе «церквами-сестрами». Чи достатньо цього, щоб залишити богословській Комісії завдання вести нас далі у цих стосунках? Я в жодному разі не хочу применшити важливість богословського діалогу між церквами. Але напевне голови цих церков повинні бути більше включені до цього процесу, якщо ми прагнемо розірвати кайдани, що нас зв’язують.
Папа Іван Павло II закликав членів Римо-Католицької церкви «відчалити на глибінь» [9]. Чому не може сам Римський Єпископ, хоч і не будучи в повному спілкуванні, регулярно радитися зі своїм братом на Сході з питань євангелізації? Чому ми не можемо уявити собі зустріч Папи з патріархами Сходу, засновану на їхньому вже глибокому спілкуванні, під час якої відбулися б серйозні дискусії про те, як донести послання Ісуса Христа сучасній Європі?
Існує також багато потреб і на місцевому рівні. Я натрапив на кілька прекрасних прикладів молитовної співпраці між православними й католицькими єпископами на місцевому рівні, але з сумом мушу додати, що католицькі єпископи скрізь, навіть у тій самій країні, разом з іншими священнослужителями говорили мені про брак будь-яких контактів чи співпраці з православними священиками у їхній місцевості. Як часто мене, так само як і інших католицьких ієрархів, навмисне ігнорували православні священнослужителі, коли я зустрічав їх на вулиці!
У таких випадках хочеться спитати, що ж то за спілкування, яке ми вже поділяємо? Якщо католицькі і православні єпископи не можуть навіть молитися разом, як ми можемо спільно виконувати завдання, що стоїть перед нами як спадкоємцями апостолів: йти у світ і нести всім людям добру звістку про спасіння? Це завдання дане нам самим Господом, воно є величезним і невідкладним, і воно належить нам — православним і католикам — водночас.
Усі, хто переживав екуменічний досвід, а останніми роками скористався з плодів II Ватиканського собору, не можуть спокійно спочивати, поки східне і західне християнство лишаються розділеними. Поза всякими сумнівами, настане день, коли православні і католики усвідомлять важливість і глибину їхнього спільного християнського спадку. Від цього почасти залежить розбудова Європи, і це є викликом, на який Латинське і Слов’янсько-Візантійське християнство повинні відповісти разом.
ПРИМІТКИ
1. Особистий запис доповіді з архіву Папської Ради сприяння християнській єдності.
2. L’ Osservatore Romano. 28 aprile 2001.
3. L’ Osservatore Romano. 18 May 2001, p. 4.
4. Fabrizio Fabbrini, A rebours dal sec. XV al sec. IV..., in Purificazione della Memoria — Convegno Storico, Arezzo, 4 11,18, March 2000, ed. dell ‘Instituto Scienze Religioze, Arezzo, pp. 186-265.
5 Johannes Cardinal Willebrands, Kiev 15 June 1988. The Cardinal quotes Euntes in mundum, №2.
6 L’Osservatore Romano, 12 maggio 2001. Documenti p. ІІІ.
7 «The Mystery of the Church and of the Eucharist in the light of the Mystery of Holy Trinity» (Munich, 1982); «Faith, Sacraments and the Unity of the Church» (Bari, 1987); «The Sacrament of Orders in the sacramental structure of the Church, in particular the importance of the Apostolic Succession for the sanclification and the unity of the people of God» (Valamo, 1988).
8 Jean M. R. Tillard, OP, Un nouvel age de I’oecumenisme in lumiere et vie, tome XXXIX, decembre 1990, №200, p. 25.
9 Лк5:4.
Доповідь, виголошена на міжнародній конференції «Православ’я в сучасній Європі» (Лідс, Великобританія, 2001 р.)
Переклад з англійської Вікторії Король
* * *
Вітчизняні євангельські християни-баптисти протягом усієї своєї 130-річної історії в Україні приділяли значну увагу питанню освіти. Потяг євангельських віруючих до освіти зумовлений тим значенням, яке має для них Біблія, що розглядається як єдине джерело богопізнання і правило християнського життя. Відомо, що часто в євангельському середовищі вивчення Біблії і грамоти йшли паралельно, причому друге виконувало допоміжну роль при вивченні Слова Божого та обгрунтуванні своїх поглядів. Увага питанням освіти приділялась навіть тоді, коли через державно-правові утиски не було реальної можливості налагодити систему духовної освіти. Вже приблизно у 1856 р. в одному з осередків євангельського пробудження в Україні — на хуторі Миколаївському Ананіївського повіту Херсонської губернії при громаді діяла спеціальна школа, яку провадив відпускний солдат Лев Попов. Відомо, що у 1870 р. І. Рябошапка звертався до генерал-губернатора з проханням дозволити йому та його послідовникам виселитися кудись у степ, створити там товариство й організувати школу. Не маючи можливосгі отримати духовну освіту в Російській імперії, дехто з вітчизняних баптистів виїжджав з цією метою за кордон, зокрема в Гамбург, де була баптистська семінарія. Першим серед них був В. Г. Павлов, який у 1875-1876 pp. пройшов курс навчання в цій семінарії. Деякі українські й російські баптисти з 1908 по 1912 pp. мали також можливість навчатися в семінарії російських німців-баптистів у польському місті Лодзь.
Але євангельські віруючі не задовольнялися деякими можливостями отримати освіту за кордоном. Користуючись певним послабленням з боку держави на початку XX ст., вони намагались створити власні духовні навчальні заклади. Так, на Всеросійському з’їзді баптистів у 1909 р., в роботі якого брали участь й українські віруючі, було вирішено створити семінарію в Москві, а також клопотатися про заснування Російського баптистського шкільного товариства з правом мати початкові та середні навчальні заклади. Зрозуміло, що не всім сподіванням судилося тоді справдитися. У створенні євангельських духовно-навчальних закладів у Російській імперії слід відзначити велику роль І. С. Проханова. Вже починаючи з грудня 1905 p., тобто з моменту встановлення відносної релігійної свободи, в Петербурзі при місцевій громаді євангельських християн починають діяти шеститижневі курси для братів — проповідників Слова Божого та бажаючих отримати «загальноосвітні знання і корисні відомості з досвіду християн усіх народів». Дійсно, у програму курсів, крім тлумачення окремих книг Біблії, вивчення розділів богослов’я, історії Церкви та гомілетики, входили й загальноосвітні предмети: граматика, географія, загальна історія й навіть арифметика. Це було пов’язано з тим, що протягом 30 років існування євангельсько-баптистського братства діти віруючих практично не мали можливості навчатися в загальноосвітних школах, які знаходилися під впливом та контролем Православної церкви.
На І Всеросійському з’їзді євангельських християн, що проходив у 1909 р. під головуванням І. С. Проханова, мова йшла про заснування в Петербурзі Біблійного інституту та курсів для проповідників. Це дійсно вдалося зробити у 1913 р., коли було урочисто відкрито дворічні Біблійні курси. Їх програма включала вступ до Старого та Нового Заповітів, екзегетику, догматику, гомілетику, історію християнської Церкви, порівняльне богослов’я, християнську етику й апологетику, а також курс філософії і теорію духовної музики та співу. Навчалось там дев’ятнадцять молодих братів різних національностей. На жаль, ці курси проіснували лише рік — до початку Першої світової війни, коли діяльність євангельських християн і баптистів була суттєво обмежена властями.
До ідеї створення власних навчальних закладів євангельські віруючі повернулися в перше десятиріччя Радянської влади. Двадцяті роки були сприятливими для розвитку біблійної освіти. Цікаво, що в той час біблійні курси діяли не лише у великих містах, але й на периферії. Так, у 1920 та 1923 pp. І. В. Картель проводив курси у селі Миколаївка Сумської області. На них викладалися догматика, гомілетика, тлумачення книги Об’явлення та вчення про другий прихід Ісуса Христа. Ці курси прослухали 55 осіб. У 1922 р. випускник Лодзінської семінарії 3. Г. Гавриленко організував курси на хуторі Петроострів Херсонської губернії. У Кіровограді та в селищі Помашній сучасної Кіровоградської області у середині 20-х pp. діяли регентські курси.
Крім того, на окружному з’їзді євангельських християн 1920 р. в Києві було ухвалено рішення про відкриття при церквах шкіл з ліквідації неписьменності. Ці школи створювалися переважно в сільській місцевості; туди приймали дітей віруючих.
Починаючи з 1923 р. в Петрограді діяли спільні дев’ятимісячні Біблійні курси для баптистів та євангельських християн. На них навчалося по п’ятдесят курсантів від кожного союзу. Викладали на курсах І. В. Картель, І. С. Проханов, В. І. Биков та М. О. Казаков. 1925 р. в Ленінграді було відкрито регулярні річні курси Союзу євангельських християн. Вони проіснували до 1929 p., їх прослухало близько 400 чоловік, в тому числі й з України. І. В. Картель викладав там догматику, тлумачення книги Об’явлення та вчення про другий прихід Ісуса Христа, І. С. Проханов — вступ до Старого та Нового Заповітів і гомілетику, В. І. Биков читав курс екзегетики, М. О. Казаков — апологетику, теорію музики та церковний спів, В. І. Проханов (син І. С. Проханова) — історію християнства. Пізніше до складу викладачів були включені О. В. Карєв, який вів курс пасторського служіння, та А. І. Кеше, що викладав спів та музику. Практично усім випускникам цих курсів судилося загинути під час репресій 30-40-х pp. На 90-і pp. минулого століття з числа колишніх курсантів у живих лишились тільки брати Пушкін та О. Д. Беспалов.
У 1926 р. Правління Всеукраїнського Союзу баптистів звернулося до властей з клопотанням про відкриття в Харкові 3-річних курсів для проповідників; їх завідувачем було призначено П. Я. Дацка. Хоча власті напочатку не заперечували проти відкриття цих курсів, але здається, що внаслідок деяких змін 1927 р. в українському законодавстві стосовно релігійних організацій та їх діяльності, які поклали початок переслідуванню радянською владою євангельських віруючих в Україні, ці курси так і не запрацювали.
У Москві з 1927 р. діяли стаціонарні курси Союзу баптистів, розраховані на 3 роки. На них навчалося п’ятдесят курсантів (серед них шестеро сестер), з них дванадцятеро з України. Завідував курсами П. В. Іванов-Клишніков, який викладав методику євангелізаційної та виховної роботи. В. І. Синіцин викладав історію християнської Церкви, І. Я. Міллер — вступ до Старого та Нового Заповітів, М. В. Одінцов — екзегетику та гомілетику, П. Я. Дацко — життя та служіння апостолів. Але й ці курси були закриті у 1929 р.
Лише майже через 40 років, у 1968 p., власті дозволили відкрити в Москві Заочні біблійні курси ВРЄХБ. Безпосереднє керівництво ними було покладено на А. І. Міцкевича — заступника генерального секретаря ВРЄХБ. Навчання на курсах тривало 2, а потім 3 роки. Протягом 20 років вони були єдиним навчальним закладом євангельських християн-баптистів. Працювали там переважно вітчизняні викладачі. Так, догматику викладав О. М. Бичков, вступ до Біблії — В. А. Міцкевич, гомілетику — П. Д. Савченко, О. В. Карєв та К. В. Сомов читали лекції з історії християнства. З часом кількість навчальних предметів збільшилась; крім пасторського, було відкрито також регентське відділення. Щорічно ці курси готували близько п’ятдесяти служителів для понад 100-тисячного євангельсько-баптистського братства.
З 1988 р. нові політичні умови відкрили нові можливості для діяльності євангельських християн-баптистів та для систематичної богословсько-освітньої діяльності. У 1989 р. відкрилася Одеська біблійна школа, перший в Україні постійно діючий навчальний заклад євангельських християн-баптистів. 1991 р. на її базі організували першу в історії українсько-російського євангельсько-баптистського братства богословську семінарію. Того ж року відкрився біблійний коледж у Донецьку (нині Донецький християнський університет) та Ірпінська біблійна семінарія. З 1995 р. діють Київська богословська семінарія та Київський християнський університет.
Зараз у складі Всеукраїнського Союзу об’єднань ЄХБ є 6 вищих навчальних закладів (3 семінарії, 2 університети та музична академія), 23 середніх біблійних коледжів, а також біблійні школи при церквах, заочні курси, музичні школи тощо. Усього у складі ВСО ЄХБ є 36 зареєстрованих навчальних закладів, і за цим показником наше братство займає перше місце серед релігійних об’єднань України. Щорічно в наших вищих та середніх духовно-навчальних закладах навчається близько 4 тисяч чоловік. До цього слід додати й велику кількість євангельських християн-баптистів, які одержують або вже мають вищу державну освіту з різних спеціальностей.
Налагодивши систематичну роботу з богословської підготовки служителів церков та місіонерів, керівництво Союзу має намір і далі розвивати християнську освіту в гуманітарному напрямку, щоб мати більш широкий духовно-просвітницький вплив на українське суспільство. Планується відкриття нових факультетів — християнського душеопікунства, християнського менеджменту, психології, журналістики, іноземних мов тощо на базі вже існуючих навчальних закладів, у першу чергу Київського християнського університету.
8 вересня 2001 р. в цьому університеті відбулися урочистості з нагоди закладання першого каменя підмурку нового п’ятиповерхового корпусу. На церемонії були присутні близько 200 гостей, у тому числі представники державної адміністрації, Державного комітету у справах релігій, Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України, громадських та релігійних організацій, а також численні журналісти. Бажаючі мали можливість ознайомитися з умовами навчання та проживання студентів у гуртожитку, з перспективними планами розвитку Університету, відвідати адміністративний корпус, навчальні класи та бібліотеку, поспілкуватися з працівниками та студентами. Планується, що новий корпус дасть можливість не тільки розвинути існуючі програми навчання, а й відкрити нові факультети.
Церемонії закладання першого каменя передувала прес-конференція. На численні запитання журналістів про діяльність КХУ і становлення християнської освіти в Україні взагалі, співвідношення державної і релігійної освіти відповіли засновник та перший президент університету А. М. Ялошин, голова Ради опікунів, віце-президент ВСО ЄХБ В. К. Кульбич, ректор університету С І. Волосюк, проректор з навчальної роботи Ю. Є. Решетніков та представники Державного комітету у справах релігій.
Християнський університет було засновано християнською місією «PROmissions» 1993 р. в Обнінську (Росія). У 1995 р. він переїхав до Києва, отримавши 1997 р. свою нинішню назву. Зараз у ньому існує богословський факультет, який об’єднує три навчальні програми: «Бакалавр богослов’я», «Бакалавр пасторського служіння» та «Бакалавр місіології». Крім богословських, студенти вивчають і гуманітарні науки, а також чотири мови.
Усе це дає підстави для висновку, що сучасне покоління євангельських віруючих продовжує традицію особливої уваги до питань освіти (не тільки богословської, а й загальної), закладену ще піонерами євангельського руху. Освітня діяльність розглядається як один з напрямків інтеграції церкви євангельських християн-баптистів в українське суспільство для сприяння його розбудові на засадах християнської духовності та моралі.
* * *
У статті голландського соціолога Яковса Янсена «Нідерланди як експериментальний сад релігійності» (Social Compass. — 1998. 45 (1) читаємо про вражаючу перспективу різкого падіння у XXI ст. довіри європейців до церкви. За прогнозами автора, кількість членів традиційних у Голландії Католицької і протестантської церков, які у 1945 р. мали майже однакову кількість вірних, що сумарно складало понад 80% населення, у 2020 р. буде не більше 25%. Змальовуючи релігійну ситуацію у країні в середині 90-х pp., він констатує: «Церкви порожні, деякі навіть закриті, молодь не цікавить церковне членство... відчувається нестача кваліфікованих священиків».
З’ясовуючи причини цього, Янсен підкреслює зв’язок кількісних параметрів релігійності з її глибинними якісними зрушеннями. Для нього дедалі зростаючий вплив ідей усталеного набору західних цінностей — індивідуалізму, суб’єктивізму, індиферентизму, а до того ж гуманізація та абстрактизація релігійної віри — на розмивання у свідомості віруючих традиційного образу церкви та його заміна різними варіантами «приватної» релігійності є очевидним.
Грунтуючи свій аналіз на показниках чи не найбільш секулярної країни Старого Світу, автор водночас зазначає, що Нідерланди є всього лише частковим прикладом глобальних духовних зламів, пережитих повоєнною Європою. Однак при цьому він застерігає від поверхових оцінок секуляризації, вважаючи її «одним з багатьох сучасних міфів», а тому — і джерелом занадто песимістичних висновків, На його думку, йдеться передусім про зміни тих стереотипів, до яких звикла світова соціологія у своєму аналізі релігійних процесів на мікро- і макрорівнях.
Знайомство із сучасним релігійним життям Нідерландів змушує більш уважно прислухатися до міркувань Я. Янсена. Людині, яка вперше потрапила в Амстердам чи Гаагу й побачила кафе у приміщеннях діючих церков, а навколо них — секс-шопи і пам’ятники недвозначно порнографічного змісту, прогнози голландського соціолога можуть видатися навіть оптимістичними. В місті Еразма Роттердамського бажання побачити пам’ятник славетному реформаторові виявляється досить проблематичним: перехожі просто не знають, про кого йдеться. А в розкішному центральному соборі, що чудом вижив після фашистських бомбардувань Роттердама, проводиться фестиваль-конкурс на краще вино.
Кількість і готична краса церков-велетнів, якими може пишатися чи не кожне місто й містечко країни, різко контрастують з мізерним, як на українські масштаби, числом парафіян, Присутність 40-50 віруючих на недільному богослужінні вважається тут добрим знаком, бо чимало культових споруд відвідують переважно туристи. Тому передача церков під музеї чи клуби, оренда церковних приміщень закладами відпочинку та харчування — досить типове явище.
Складний період переживають також тамтешні монастирі, самому існуванню яких сьогодні серйозно загрожує очевидне падіння інтересу молодих парафіян до чернечого життя. Єзуїтський монастир у Наймегені, ще вчора широковідомий своїми бібліотекою й науковим потенціалом, сьогодні налічує всього зо два десятки ченців 60-80-ти років, а бібліотеку передано в релігійно-освітні заклади. Сімнадцятеро ченців, переважно похилого віку, залишилось у місцевому монастирі братів-сакраменталістів. Великий монастир і прилегла до нього церква напівпорожні. Для участі у своїй літургії монахи запрошують молодих жінок-парафіянок, які виконують не лише диякониське служіння, а й причащаються вином під час Євхаристії. Цілком цивільний вигляд будови, затишні холи з телевізором і більярдом, перевага мистецьких фотоальбомів у невеличкій бібліотеці, світський одяг ченців — усе це руйнує стереотипні уявлення про класичний монастир.
Сучасне релігійне обличчя Нідерландів сформоване головним чином у повоєнний період, позначений розчаруванням багатьох голландців у консервативній позиції церкви стосовно соціально-політичного лібералізму та культурного плюралізму. Останнє стало логічним наслідком політики уряду, спрямованої на більш активне залучення в економіку й духовне життя країни вихідців з «Третього світу». За висловом одного місцевого аналітика, все голландське суспільство сьогодні свідоме свого обов’язку повернути борги тим народам і країнам, які впродовж тривалого колоніального панування над ними Нідерландів були позбавлені можливості повноцінного розвитку. Політика «провини і сплати» досить швидко принесла свої результати. Це виявляється не лише в помітній національній строкатості голландської спільноти та істотній присутності в ній африканської і мусульманської культур, а й у нечуваній ще вчора лояльності з боку церкви до зростаючого ідейно-культурного синкретизму. Християнство в його католицькій і протестантській моделях де-юре все ще залишається провідною конфесією Нідерландів, однак в самому церковному середовищі навіть на офіційному рівні визнають, що де-факто воно стало лише однією з релігій, які визначатимуть майбутнє обличчя країни. На думку багатьох голландців, сьогодні будь-яке прагнення утвердити провідну роль церкви в духовному житті суспільства буде розцінено як вияв клерикалізму. А конфесійна присутність у назвах деяких університетів усе більше вважається даниною історії.
Та водночас голландці, які над усе цінують родину, затишну домівку й суверенітет особистого життя, з особливим пієтетом плекають у своєму буденному житті власні релігійні традиції. На День усіх святих за давнім, взятим зі середньовічних містерій звичаєм вони влаштовують біля своїх помешкань імпровізовані могили для слуг сатани і ставлять свічки, що оберігатимуть їх від злих духів. Чимало свят супроводжуються пишними релігійними видовищами, хресними ходами, масовим запаленням свічок. У великій пошані тут різні християнські фестивалі та конкурси, релігійні легенди та предмети культу. В Амстердамі вже п’ять століть відзначають день чуда, що сталося з неспалимою облаткою на місці, де сьогодні височить церква св. Миколая. В реформатській церкві Наймегена, котра за свою довгу історію не один раз переходила до лютеран і католиків, свято бережуть християнські реліквії, здобуті, за легендою, самим Альбертом Великим. А одну з найстаріших місцевих церков, збудовану ще у ХІІІ ст. за візантійським взірцем, від якої донині збереглася Каролінгська каплиця, городяни вважають ледь не оберегом свого міста.
У багатьох церквах країни є дивовижної краси склепи й могильні плити, за якими можна вивчати її християнську історію. Доволі байдужі до історичного самозвеличування, голландці натомість пишаються своїми церковними діячами, цікавими епізодами релігійного минулого. У Гаазі стоїть кам’яний принц Вільгельм Оранський, лідер визвольної боротьби в Нідерландах XVI ст., що проходила під гаслами протестантської Реформації. А в Амстердамі у приміщенні колишньої катакомбної католицької церкви відкрито неповторний за своїм національним колоритом музей. В Утрехті можна побачити монумент хрестителю Нідерландів Велліброрду, у Дельфтах — ремонстрантському мислителю Гуго Гроцію. В університетському комплексі Наймегена стоять невеличкі пам’ятники Блаженному Августину та Фомі Аквінському, а один з навчальних корпусів носить ім’я Яна Коменського. Різнобарвна культурна палітра й релігійна відкритість — ще одна примітна ознака Нідерландів.
Загалом сучасне релігійне життя країни визначають кілька тенденцій. Передусім це пошук церквою нових форм задоволення духовних потреб громадян, а відтак — і збереження самої церкви. У багатьох католицьких і протестантських парафіях заохочується мирянська ініціатива, спрямована на поєднання власне церковної практики з культурологічною. При церквах можуть діяти клуби міжнаціональної дружби чи екуменічні кафе, а в самих церквах — влаштовуватися постійно діючі виставки, присвячені місцевому релігійному діячеві чи мирянинові, які чимось прославилися в очах громади. Попри досить високий рівень соціальної захищеності громадян і не таку помітну, як, скажімо, в колишніх радянських республіках філантропічну активність церкви, остання в Нідерландах усе ж намагається посилити свою присутність у суспільній сфері через утворення наукових, культурних, просвітницьких, благодійних фондів. Чимало власне освітніх і наукових інституцій, товариств, клубів також створено з ініціативи церкви і працюють при її співучасті. Багаті своїм науково-богословським потенціалом католицькі і протестантські навчальні центри прагнуть до помітнішої співпраці зі світськими освітніми закладами.
Полінаціональність суспільства та релігійний плюралізм надзвичайно активізували екуменічні процеси. Взагалі екуменічний потяг сьогодні є чи не найбільш характерною рисою життя країни. Він охопив не тільки церкву, а й громадські, наукові, культурні кола. Студенти університетів влаштовують суботні екуменічні вечірки, жіночі клуби провінційного містечка — екуменічні пісенні зустрічі, співробітники наукових закладів — екуменічні «круглі столи», типовим атрибутом яких є символи різних культур, країн, релігій, з усе більшою присутністю поряд з християнською та іудейською символікою мусульманської і буддійської.
А в церковному середовищі екуменічні настрої породжують якусь дивну для непідготовленого спостерігача релігійну субкультуру: не тільки синтез культової і культурної практик, а навіть католицької і протестантської обрядовості. За визнанням пастора реформатської церкви св. Стефана у Наймегені Хенка Голса, ще недавно його парафія переживала складні часи. Однак після запрошення в церкву католицького священика для почергового богослужіння, а місцевої католицької громади — для спільного проведення релігїйно-культурних акцій матеріальний стан церкви і духовна атмосфера в ній покращились. У церкву потягнулися городяни — як католики, так і протестанти, які побачили в ній місце більш відкритого спілкування й різноманітнішого дозвілля. Пастор охоче заміщає свого колегу-католика в разі його відсутності при проведенні обрядів хрещення, шлюбу, похорону для католицьких родин. Потреби протестантських парафіян так само може задовольняти католицький священик. Адже більшість віруючих, особливо молодих, байдужі до відмінностей в обрядах своїх конфесій. Що ж до сповіді, яка мала б притягувати в церкву більше католиків, то, виявляється, вона сьогодні майже не цікавить парафіян.
Досить часто реформатський, лютеранський і католицький служителі проводять спільну літургію в недільні та святкові дні. Саме тоді до церкви св. Стефана приходить чи не найбільше мешканців Наймегена, приваблених таким видовищним богослужінням. Атмосфера братерського єднання, що її переживають учасники спільних релігійних церемоній та урочистостей є, на думку Голса, важливішою за ті нюанси, котрі століттями роз’єднували людей. Тому він зовсім не проти, щоб молодь з його реформатської громади співала в хорі місцевого кармелітського храму св. Йозефа, а парафіянки цього храму відвідували протестантський жіночий гурток.
Однак постають питання: чи не призводить такий екуменізм до конфесійного нівелювання, а поступова домінація культурологічного начала над церковним — до все більшої периферійності церкви в суспільстві? І чи не є підміною поняття екуменізму звичайна взаємодопомога, зумовлена кризою фінансів та людського ресурсу? Хоча, мабуть, і така співпраця є небезкорисною в сучасній релігійній ситуації Нідерландів.
І ще одна помітна тенденція впадає у вічі — посилення уваги голландців до релігійного життя Східної Європи, до традицій Православної церкви. І не тільки тому, що впродовж останнього десятиліття чимало вихідців з колишніх соціалістичних країн, зокрема Югославії, Румунії, Росії, України стали тут легальними й нелегальними громадянами. Не останню роль у цьому інтересі відіграють давні історичні зв’язки Нідерландів з православним світом, які в умовах спраги багатьох голландців за живим церковним імпульсом підносять попит на цю багату християнську культуру.
Сьогодні у країні вже діє низка православних парафій, засновано кілька монастирів, парафіянами і служителями яких є саме голландці. Свої національні звичаї, культуру, мову вони прагнуть поєднати з православним обрядом і православним церковним побутом, бачачи в цьому не тільки новий засіб задоволення власних духовних потреб, а й більш ефективну модель самореалізації сучасного християнства. Саме таку перспективу, наприклад, бачить у своєму пастирському виборі отець Серафим, молодий священик невеличкої православної парафії церкви св. Губерта, що під Наймегеном. Будучи водночас настоятелем православного монастиря, в якому поки що є кілька ченців, о. Серафим, зважаючи на молодий вік братчиків, їхнє духовне горіння й бажання жертовного служіння ближньому, що привертає до православного обійстя неабияку увагу місцевих мешканців, сповнений оптимізму.
Про серйозність цієї тенденції свідчить також і той інтерес, який виявляють до історії та сучасного життя православних країн Східної Європи освітні й наукові центри Голландії. Один з них — Католицький університет в Наймегені, при якому діє Інститут східнохристиянських студій. Створений 1991 р. як дослідний центр з вивчення історії та сучасності східних християнських церков, Інститут водночас спрямований на розв’язання цілого спектру теоретичних і практичних проблем. Це й суто наукові завдання: сприяння західній науці в поглибленні знань про візантійську та орієнталістську християнські традиції, в більш адекватному розумінні процесів у сучасному православному світі, а також зміцнення наукових контактів між західно- і східноєвропейськими вченими, поглиблення діалогу представників католицької і православної науки і світських дослідників, що працюють у царині богослов’я та церковної історії. Це також розробка та впровадження нових дисциплін у навчальні програми теологічного факультету Наймегенського університету, підготовка наукових праць, курсів лекцій, збірників статей і матеріалів, збирання і систематизація спеціалізованої літератури з вивчення православ’я та християнських церков східного обряду, видання журналів «Східне християнство» і «Покров». Свій власний науковий інтерес співробітники Інституту, очолюваного авторитетним дослідником східних православних церков д-ром Германом Теулем, також фокусують на проблемах, що цікавлять сьогодні як католицьку, так і православну науку і є важливими для оптимізації церковного діалогу між Сходом і Заходом. А ці суто наукові завдання тісно пов’язані з практикою міжцерковних освітніх контактів, що їх здійснює Інститут через проведення наукових конференцій та екуменічних круглих столів, систему стажування викладачів і студентів духовних навчальних закладів Східної Європи в релігійних та освітніх центрах Голландії (у Наймегені, Лейдені, Утрехті), Бельгії (у Лувені, Шеветоні), Німеччини (у Гайдельберзі, Мюнстері, Інсбруку, Штутгар-ті), Франції (у Ліллі, Парижі). Сьогодні на теологічних факультетах університетів Наймегена і Лувена поглиблюють свої знання студенти з кількох православних і греко-католицької академій України, маючи можливість слухати лекції відомих європейських богословів і філософів.
Що ж до власне академічного обміну, ініційованого Інститутом східнохристиянських студій, то він грунтується на програмі «Проспект 2002». Її мета — надання допомоги дослідникам з колишніх соціалістичних країн у подальшій розробці та більш ефективному впровадженні своїх науково-викладацьких проектів. До участі у програмі запрошують молодих і більш досвідчених учених та викладачів, які працюють у дослідних центрах і духовних закладах колишніх СРСР та Югославії, а також Румунії, Болгарії, Чехії, Угорщини. Програма передбачає їхнє ознайомлення з багатим бібліотечним фондом Західної Європи, її сучасними науковими здобутками в галузі богословської думки, церковної історії та міжцерковних відносин, а ще — розширення контактів із західноєвропейськими вченими.
У Рекомендаційному комітеті «Проспекту 2002» — поважні церковні діячі й відомі вчені: кардинали Едвард Кассіді та Йоханнес Віллебрандс з Ватикану; директор Кестон-коледжу (Оксфорд) д-р Майкл Бурдо, ректор Львівської богословської академії Української греко-католицької церкви д-р Борис Гудзяк, голова Департаменту з релігійної освіти і катехизації Московського патріархату, ігумен Іоанн Економцев, професор Православного відкритого університету ім. Олександра Меня Сергій Хоружий та ін. А колективними партнерами у проведенні програми є чимало наукових і навчальних закладів Західної і Східної Європи. Це, зокрема, Папський орієнталістський інститут, університети Лувена, Мюнстера, Оксфорда, Праги, Національна академія наук України, Російський державний гуманітарний університет (Москва), Європейський гуманітарний університет (Мінськ), Національний університет «Києво-Могилянська академія», Львівська богословська академія Української греко-католицької церкви, Богословська академія Української православної церкви Київського патріархату (Київ, Львів), Богословська академія Руської православної церкви (Сергієв Посад, Санкт-Петербург), Біблійно-богословський інститут св. Апостола Андрія (Москва), Вища православна християнська школа ім. св. Філарета (Москва), Православний відкритий університет ім. Олександра Меня (Москва), Свято-Тихонівський православний теологічний інститут (Твер), православний теологічний факультет в Ораді (Румунія) тощо.
Така представницька географія науково-освітніх контактів може сприяти й більш відкритим та активнішим міжцерковним стосункам. На думку співробітників Інституту східнохристиянських студій, науково-церковні обміни розширюють уявлення багатьох голландців про Східну Європу. Знайомство ж з її різнобарвним і насиченим релігійним життям, зростаючим попитом на духовну освіту й церковну науку розкриває західноєвропейській спільноті потенціал, а можливо — і нові перспективи християнства у XXI ст.