Релігія в часи кризи. Матеріали релігієзнавчої конференції

Майдан і війна в Україні створили нові виклики перед українськими богословами, а також нові теми для досліджень релігієзнавців. І ці виклики та теми цікаві не лише для українських дослідників.

Майдан і війна в Україні створили нові виклики перед українськими богословами, а також нові теми для досліджень релігієзнавців. І ці виклики та теми цікаві не лише для українських дослідників. В першу чергу російські фахівці зіштовхуються з подібними запитами. Про це і йшла мова в Києві наприкінці вересня на камерній конференції «Релігія в часи кризи» за головуванням відомих експертів Віктора Єленського та Кетрін Воннер. Пропонуємо вашій увазі короткі тези та роздуми учасників конференції.

За останній період Церкви стали використовувати «м’яку силу» впливу на громадянське суспільство у вигляді процесу обговорення та прийняття певних цінностей, — певен богослов та доктор філософських наук Юрій Чорноморець. На його думку, заява Церков зі сцени Майдану 1-го грудня напряму стосувалась образу католицької теології звільнення, що змішалась разом з українськими культурними традиціями.

Професор додає, що вимоги релігійних організацій виглядали дуже просто: повага до закону Божого, повага до людських особливостей та суспільна солідарність. Але, за словами Чорноморця, Церкви здійснили одну велику помилку. Вони заклали ідею лібералізму в суспільство, а потім безвідповідально лишили людей сам-на-сам з цим концептом. Причиною цьому стало небажання Церков бути винними в чомусь, що спостерігалось і в заявах Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій, яка просто закликала до миру та ненасилля. Таким чином, Церква стала поруч з народом, але без будь-якої відповідальності за те, що відбувалось.

«Церкви нічого не пропонували людям, боялись переступити межу між душпастирством та політикою. У них був страх перед відповідальністю і це все вилилось у віртуальну нейтральність релігійних організацій», — додав богослов. Він певен, що на сьогодні відсутні проактивні позиції Церков.

Опонентом першому доповідачу став релігієзнавець, доцент Львівського національного університету ім. Франка Андрій Юраш. Він підкреслив, що Церкви несли відповідальність за всі події. Науковець переконаний, що зараз найчіткішим є заклик Патріарха Філарета (Денисенка) «до меча», а також наявний заклик греко-католиків до активної участі в подіях. Проте ключовим діячем залишається УПЦ (Московського Патріархату), від рішення якої залежить і розвиток майбутніх подій.

Колега експертів з Німеччини, російський соціолог та історик Микола Митрохін зазначив, що релігійні організації втрачають свій політичний вплив, пік якого випадав на 90-ті роки. За його словами, Російська Православна Церква не має жодного значного впливу на росіян ще й тому, що її сприймають як елемент ідеологічної конструкції. Водночас в Україні Церкви є важливими для загалу, однак також не мають великого політичного впливу.

Так само УПЦ (Московського Патріархату), на його думку, все ж відрізняється автономією думок від Москви. Хоча вона не може виступити з однозначною позицією, тому що це призведе до втрати великої частини пастви. На фоні цього проступили такі факти, як наступ «казацьких священиків» на Донбасі та лише поодинокі виступи служителів з чіткою позицією, що лишались під власну відповідальність.

Його тези продовжив історик релігії та сходознавець Олександр Агаджанян, додавши, що ніколи не варто перебільшувати роль релігійних організацій в цих процесах. Він вказав на потребу в об’єктивному дослідженні, яке покаже повну картину минулих подій та чітку канву участі служителів в усіх процесах. Паралельно з цим актуальним стає поняття «атмосферної релігії», яка існує понад характерними відмінностями між деномінаціями.

Внаслідок цього, продовжує релігієзнавець, відбулось загострення векторів різних ідентичностей. Діяльність та вибір УПЦ супроводжувала неоднозначна риторика Патріарха Кирила, який розривався між двома поняттями. Зокрема, відомий концепт «Русского мира» був суперечливим – Патріарх то підкреслював його суто російське спрямування, то нагадував, що РПЦ «не є Церквою одного народу чи країни», натякаючи на імперську розповсюдженість. При цьому ж УПЦ (Московського Патріархату) в Україні бажано вилитись в національний проект та прямувати до власної діяльності, певен вчений.

У визначенні місця Церков чималу роль зіграла і держава, продовжив професор Олександр Саган, який раніше сам очолював Департамент у справах релігій та національностей. Він заявив, що Міністерство культури вже давно не виконує ту роль, яка була покладена на нього раніше. Натомість визрів перехід до партнерської моделі співпраці релігійних організацій з державою у спільній відповідальності за суспільство та його вдосконалення.

Науковець певен, що реальна робота вже давно випередила наявний рівень законодавчої документації. Наразі ж продовжує діяти система просування законів, на що потрібно якнайменше 3-4 місяці, щоб документ хоча б почав розглядатись. Все це неймовірно гальмує впровадження будь-яких змін. Могло б стати незайвим впровадження посади Уповноваженої особи з питань релігії, щоб зсунути з мертвою точки розгляд багатьох дотичних питань, які лишаються поза увагою.

У відповідь Андрій Юраш заявив, що він навпаки бачить повний відхід від будь-якої моделі державно-церковних відносин. Це радше має бути хаотичне співробітництво Церков у межах певної ліберальної моделі, що вже по суті й реалізується. Кожен новий президент несе разом з собою нову модель та бачення співпраці, яка залежить від особистих вподобань, що не може не впливати на ситуацію.

Внаслідок цього потрібне заснування уніфікованого підходу до реєстрації релігійних організацій, а не за індивідуальними преференціями, як це частіше можна спостерігати. Разом з тим існують певні проблеми закритості ВРЦіРО, яка немов «не пускає» інших. Однак це унікальна формація, яка поєднує представників стількох релігій.

«Церква в часи кризи має бути Церквою, — взяв слово член-засновник Української Гельсінської спілки, віце-ректор Українського католицького університету Мирослав Маринович. – Це саме той момент, коли позиція служителів над чи в стороні від конфлікту прирівнюється до співпраці зі злочинною (попередньою) владою. Іспит під час цих подій здали всі конфесії, але далеко не всі юрисдикції. Завдяки цьому стався перехід від «нульової суми» (я виграв – ти програв) до «доданої вартості» у вигляді людської солідарності».

За його словами, Церкви не одразу прийняли Майдан і довго наздоганяли його згодом. Так сталось через традицію обачності духовенства. УПЦ опинилась в полі суперечних тенденцій, коли настав час великих трансформацій. Але й навіть в тих, хто встигнув влитись в активні події, лишились проблеми. Зокрема, це був брак богословського осмислення Майдану з боку УГКЦ, коли «дух українства вже визрів, але йому не дали назву». Церква щодня стала зустрічати певні виклики та сигнали, зіштовхнувшись з абсолютно новими реаліями.

Окрема тема для вивчень – новомученики Православної Церкви, які отримують нове обличчя за останніх подій. Російський антрополог та професор Вищої школи економіки Жанна Корміна розглядала образ Євгенія Родіонова. Це був реальний російський солдат, який загинув під час другої війни у Чечні. Його матір отримала звістку про його буцімто дезертирство, але рушила на пошуки тіла, не повіривши листу. Тіло Родіонова матір впізнала по натільному хресту, який юнак зробив власноруч. І вже після похорон постать загиблого солдата зацікавила мілітаризоване православ’я, в результаті чого він став непроголошеним новомучеником Церкви.

Дослідниця переконана, що становлення нових мучеників – це процес актуалізації християнства. Хвиля зацікавлення постаттю Родіонова пішла далі – почались публікації книг, фільмів та мультфільмів про нього. Більше того, у Харкові відкрили храм на честь новомученика. Подібні явища, на думку Корміної, призводять до покриття новими значеннями релігійного ландшафту. Додатково це дає поштовх до самоідентифікації православних, де досі зберігається поділ на «Росію» та «імперію».

Професор Агаджанян погодився, що  нові святі Церкви – це пошук адаптації реальності. І тому образ рядового солдата, який став новомучеником, є відповіддю на потребу суспільства, вираженням колективної свідомості. При цьому основним джерелом інформації стають ЗМІ за допомогою ініціативної групи, яка творить сам образ святого. І це нові реалії сучасного православ’я, до яких Церкву штовхають самі люди.

Потреби соціуму не обмежуються новомучениками, а торкаються основ богослов’я, кидаючи виклики служителям щодня. За словами професора УКУ Михайла Черенкова, Майдан призвів до місіології соціальної відповідальності замість закритості Церкви. Він певен, що Майдан став стимулом для звільнення від добровільного самообмеження Церков. Тепер Церква не зайнята лише собою, а присвячує себе громадському служінню.

Натомість протестанти Донбасу, додає науковець, відмовились від стратегії росту та повернулись до простого служіння – практичної допомоги людям. Зважаючи на потреби людей, місіологія Церкви наразі має бути цілісною та мінімалістичною. А Майдан дав шанс не лише змінити основи теології, а й багато чому навчитись у  простих людей.

Думки Черенкова підтримав Віктор Єленський, зазначивши, що на Майдані була присутня дуже широка аудиторія, яка сприймала проповідь зі сцени: «Майдан хотів сприймати Євангеліє соціальної дії. Це дає поштовх до більш затребуваних висновків служителів перед запитом іншого місіонерського проекту. І поки це все відбувалось, деякі хотіли й надалі лишитись над конфліктом, не втручаючись».

Екскурс у становлення неоднозначного поняття «Київська церква» зробив кандидат історичних наук Олег Турій. Він розповів, що разом з цим поняттям постає проблема ідентичності самої Церкви. «Наприкінці 80-х років відбувався офіційний богословський діалог католиків та православних, а також вихід УГКЦ з підпілля. Це призвело до масових діалогів від міжнародної спільноти. Разом з тим мав місце і когнітивний дисонанс екумени у світі, а саме нерозуміння, «чому українці такі». Такі виміри, як національний та державний для релігійних організацій кардинально змінились. І цьому сприяв і болісний прояв змін – розкол Церкви, а також до окремих проблем кожної з християнських течій», — зазначив професор.

Йому опонував Юрій Чорноморець, відповівши, що світ є постекуменічним. Він певен, що наразі кожен представник конфесії тримається за свою традицію та поглиблюється в ній: «Треба бути не скільки в діалозі, скільки просто бути християнами – тоді ми і зблизимось насправді».

***

Конференція стала покликанням до початку нової сторінки релігієзнавчих досліджень. Події останнього року вимагають уваги не лише політологів або журналістів, а й експертів, які пліч-о-пліч переживали всі минулі події. Дослідниця Кетрін Воннер зазначила, що не лише планує майбутні подібні зустрічі спеціалістів, а й сподівається на появу низки нових актуальних досліджень. І завдяки їм стане можливим новий розвиток діалогу, нові дискусії та розуміння пройдешнього року.

Побувала і записала Тетяна КАЛЕНИЧЕНКО-МУХОМОРОВА