Релігія в Румунії: посттоталітарний ландшафт

МИНУЛЕ...

Абсолютний володар комуністичної Румунії, а таким, поза сумнівом, був генеральний секретар Компартії, поєднував у собі не лише функції румунського короля, а й верховного понтифіка. Генсек уособлював головного ідола й був речником єдино правильного вчення, джерелом усіх громадянських прав. Та не варто забувати і про відмінності між «марксизмами» Чаушеску, Брежнєва або Фіделя Кастро. Ці відмінності вирішальною мірою залежали саме від особистих уподобань «генерального» цілком за середньовічним принципом «cuius regio, eius religio» (чия влада, того й релігія).

У Румунії ніколи не існувало офіційної заборони релігійної віри і практики. Але разом з тим вони знаходилися «під підозрою», всіляко обмежувалися, зазнавали тиску атеїстичної пропаганди. Конституція гарантувала свободу совісті, проте в реальності існувала величезна кількість заборон. Релігійні переконання та участь у релігійних церемоніях без сумніву були несумісні зі статусом держпартноменклатури и могли коштувати кар’єри.

Релігійне навчання вважалося небезпечним; у школі, в армії — скрізь антирелігійне, «атеїстичне» виховання підносилося до рангу державної політики. У площині культури діло дійшло до безцеремонних і водночас безглуздих форм «виключення», тобто мистецтво та література, пов’язані з релігійною тематикою, просто виключалися із суспільного обігу.

Звичайно, церковні споруди не використовувалися за іншим призначенням, як це було в Росії після 1917 р. Але церковна власність, особливо в Бухаресті, в останні роки режиму Чаушеску мала досить непрезентабельний вигляд і стала жертвою планування самим диктатором міського будівництва. Крім того, було просто закрито багато монастирів.
Існували й заборони щодо навчання священно-і церковнослужителів. Свобода совісті, визнання можливості сповідувати певну релігію як особисте право кожного громадянина, відокремлення держави від церкви, світський характер держави — всі ці принципи, проголошені комуністичною партією, не були саме її винаходом. Ці принципи належать до основоположних у сучасних демократичних, плюралістичних державах.

Однак мета тоталітарного режиму полягала не у відокремленні церкви від держави, а в підкоренні її державі та використанні як інструменту підкорення всього суспільства й окремих його членів. Таким чином, тоталітаризм був справжнім ворогом совісті. У теорії комуністичний режим не прагнув релігійної легітимності і ставився до різних релігій однаково. Проте на практиці комуністична держава чітко диференціювала панівну релігію й усі інші за політичним критерієм. Наприклад, жорсткій дискримінації піддавалася Греко-Католицька (уніатська) церква в Румунії; 1948 р. її було зовсім заборонено. Усі споруди і власність цієї церкви було конфісковано й передано Румунській православній церкві. Ту частину греко-католицьких священиків, які залишилися вірними своєму віросповіданню й не перейшли у православ’я, було заарештовано та засуджено до великих строків ув’язнення. Багато хто з них помер у неволі. Ті ж священики та віруючі, хто офіційно перейшов до Православної церкви, якщо й сповідували свою віру, то тільки таємно — аж до кардинальних змін кінця 1989 р.

Комуністичний режим ставився вороже й до протестантських рухів, розглядаючи їх як «агентуру американського імперіалізму». Дискримінації також піддавалися церкви національних меншин (Католицька, Реформатська та Лютеранська), так само як і власне національні меншини (угорська, німецька). Водночас Православна церква як церква більшості користувалася певними привілеями. Так було майже завжди, але особливо виразно це стало відчуватися з середини 60-х, коли комуністичний режим звернувся до націоналізму. Православ’я як єдина національна релігія, Румунська православна церква як єдина національна церква — все це стало елементом єдиної структури румунської комуністичної держави. Аби просто існувати, всі визнані церкви змушені були йти на компроміс з комуністичним режимом, брати участь у різних пропагандистських заходах.

У Румунської православної церкви були й свої мученики, які принципово не погоджувались на компроміси з політичною системою, були й діячі, які охоче йшли на компроміси та цілком лояльно ставилися до режиму, який платив їм взаємністю. Були й люди, що йшли на компроміси тією чи іншою мірою.

Церква більшості в Румунії часів комунізму ніколи не була ані центром духовної свідомості, ані центром антикомуністичної опозиції, як, наприклад, Католицька церква в Польщі, що чинила «опір через віру». Функції Румунської православної церкви зводилися лише до турботи про власне існування й до намагання зберегти чистоту православної віри. Окремий румун міг вагатися, сумніватися, відступати і знову повертатися до релігії. Атеїстична ж пропаганда не вагалася ніколи. Єдине, що залишалося незмінним і при комуністичному режимі, то це святкування великих релігійних празників, навіть коли їх оголошували робочими днями. Це було особливо характерним для села, і влада нічого не могла з цим вдіяти.

Загалом же Православна церква при комуністах функціонувала у двох площинах: нове офіційне існування на боці режиму — в суспільному житті а одночасне сповідування віри в церковному середовищі та приватному житті. Навіть номенклатура вдавалася до послуг церкви для освячення подій особистого й родинного життя. Додержуючись у публічному житті атеїстичних постулатів, вони хрестили своїх дітей, ховали батьків зі священиком і відзначали релігійні свята за православним календарем. Навіть сам Чаушеску, щирий ініціатор атеїстичного виховання, організував для свого батька — на подив, але водночас і на втіху більшості офіційних осіб — пишний релігійний похорон. Це стало живим прикладом подвійної моралі для всієї номенклатури, хоча публічно цей факт ніколи не обговорювався.

Після падіння диктатури у грудні 1989 р. румунські політики, які належали до колишньої номенклатури, всі як один почали публічно, часом навіть настирливо демонструвати свою вірність церкві. Це стало необхідною умовою політичної респектабельності.

КОНФЕСІЇ У РУМУНІЇ: ТРОХИ СТАТИСТИКИ

Згідно з переписом 1930 р., 72,6% населення Румунії складали православні, 7,9% — греко-католики, 6,8% — римо-католики, 3,9% — реформати, 2,2% — лютерани, 0,4% — унітаристи, 0,3% — старообрядці-липовани, 0,3% — баптисти, 4,2% — іудеї, 1% — мусульмани.

Тепер звернімося до перепису 1992 р. Він зафіксував таку конфесійну належність румунів: православні — 86,81%, римо-католики — 5,09%, греко-католики — 0,98%, реформати (кальвіністи) — 3,58%, унітаристи 0,34% , лютерани — 0,17% , баптисти — 0,48%, тринітарії — 0,97%, адвентисти — 0,34%, мусульмани -0,25%, іудеї — 0,04%), атеїсти — 0,05%, віруючі, які не належать до жодної релігії, — 0,04%.

Чи не найпомітнішою зміною порівняно з 1930 р. стало збільшення частки вірних Православної церкви (і це при тому, що загальна чисельність населення збільшилася з 18 053 000 до 22 810 035 осіб, причому доля румунів досягла 89,35%). Число православних стало практично тотожним кількості етнічних румунів. Кількість росіян і українців серед православних помітно зменшилась у зв’язку зі змінами румунських кордонів. Водночас зменшилась і питома вага греко-католиків: очевидно, заборона Греко-Католицької церкви не минула марно. Можна відзначити й те, що греко-католицизм сповідують головно особи старші 50 років; чисельність старшої вікової групи — від 60 до 64 років (23 211 осіб) зросла, група 25-29-річних складає тільки 878 осіб, тобто загалом кількість греко-католиків у молодших групах має тенденцію до скорочення.

Спостерігається також тенденція до зменшення прихильників інших релігій. Що ж стосується визнавців іудаїзму, то єврейське населення, яке скоротилося наполовину внаслідок геноциду часів Другої світової війни, тепер майже повністю емігрувало. Так само як і серед лютеран, серед віруючих іудеїв переважають старші вікові групи (50 років і більше) або навіть вікова група від 75 років, яка налічує 3066 осіб, тобто більше третини віруючих. Менше стало і прихильників ісламу. Водночас невпинно зростають протестантські церкви. Так, кількість баптистів, тринітаріїв та адвентистів разом складає 1,79% від загальної чисельності населення. Ростуть і лави новітніх релігійних рухів.

Десятиліття комуністичного режиму лише підкреслили той факт, що релігія знаходилася в перших рядах загального опору режимові як своєрідний символ його відторгнення, вияв особистісної самоповаги. Натомість нині атеїстичні переконання стали ознакою прихильності до комунізму й тому засуджуються.

Вихід з найбільших церков, який зараз спостерігається на Заході, зокрема в Німеччині, відбувається і в Румунії, але цей процес не досліджується. В цьому сенсі досить цікавим є аналіз вибору віри дітьми від змішаних шлюбів. З 10 437 родин, де батько сповідує православ’я, а мати греко-католицизм, у 3291 діти обрали релігію батька і тільки в 1602 — матері. В 13 578 родинах, де батько греко-католик, а мати православна, більшість дітей зробила вибір на користь релігії матері (деякі сімейні пари під час перепису населення або зовсім не мали дітей, або ті були вже дорослі й жили окремо).

Як бачимо, релігійні смаки дітей не залежать ані від статусу батька як глави сім’ї, ані від статі дитини (адже можна було припустити, що хлопчики будуть наслідувати релігію батька, а дівчатка — релігію матері). Але діти орієнтуються на релігію більшості. Ще один приклад: у 30076 сім’ях, де батько належить до Римо-Католицької церкви, а мати — до Православної, в 11006 сім’ях діти зробили вибір на користь православ’я й тільки в 7940 сім’ях діти стали римо-католиками. Ця ж тенденція спостерігається й тоді, коли батько є реформатом, лютеранином, баптистом або іудеєм.

ІНСТИТУЦІЙНЕ ВІДНОВЛЕННЯ ЦЕРКОВ

Той, хто подорожує сьогодні Румунією, може побачити безліч новозбудованих церков. Безумовно, більшість їх належить Православній церкві, але й інші конфесії останніми роками будують нові культові споруди, і ця тенденція не змінюється.
Кількість духовних училищ збільшилась з 14 у 1990/91 навчальному році до 54 у 1995/96 р., а шкіл непрофесійної богословської освіти з 2153 у 1990/91 р. до 10 735 в 1994/95 р, За цей же період збільшилася й кількість семінаристів: з 117 до 846 осіб.

До 1989 р. Румунська православна церква мала лише 6 семінарій, а в 1995 р. їх було вже більше 30; крім того, з’явилося 14 нових теологічних факультетів в університетах (до 1989 р. їх було тільки 2). Значно збільшується також кількість теологічних факультетів інших конфесій. Змінилося й їхнє становище: тепер вони мають власний статут, як і всі інші факультети; в державному довіднику представлено всі богословські дисципліни (щоправда, як додаток до спеціальностей історія/філософія). Під час опитування студентів у 1991 р. їм було запропоновано список з 20 професій, де священик стояв на 14 місці; за критерієм престижності студенти піднесли його на 3. В аналогічному дослідженні 1993р. у списку з 22 професій респонденти поставили священика на 4 місце.

Зростання соціального впливу церкви є ознакою розкріпачення суспільства. Різні емпіричні дослідження недвозначно свідчать про зростання престижу і значення церкви серед румунських громадян. (Ми не говоримо тут про конкретні конфесії, але само собою зрозуміло, що коли йдеться про церкву, то мається на увазі передусім Румунська православна церква.) Згідно з результатами одного з опитувань громадської думки про діяльність різних суспільних установ (уряду, парламенту, правоохоронних органів, армії, церкви, місцевого управління), від 81 до 92% респондентів оцінили діяльність церкви від «добре» до «дуже добре». Позитивно оцінюється і створення інституту капеланів у війську та в деяких інших державних установах.

Взаємне тяжіння церкви й армії один румунський журналіст пояснив у такий спосіб: і армія, і церква були й лишаються відносно монолітними структурами; обидві мають строго ієрархічну будову. З іншого боку, і військо, і церква сприймаються в Румунії як символи національної незалежності. Це пояснює, чому більшість опитаних, що мали досить різні думки з інших питань, одностайно високо оцінили ці інститути.

РЕЛІГІЙНА АКТИВНІСТЬ

Ієрархи, які пишаються тим, що 90% румунів вважають себе православними, не замислюються належним чином, наскільки активною є їхня участь у житті Православної церкви. Твердження про «секулярний характер» майбутнього румунського суспільства здається перебільшенням, але тенденції до секуляризації існують. З досліджень відомо, що більшість відвідин храмів пов’язані з вінчаннями та хрестинами.

Далі для ілюстрації ми посилаємося на дослідження, проведені серед студентів. На запитання «Чи цінуєте Ви релігію, чи віруєте Ви?» 1,8% опитаних відповіли, що вони «дуже релігійні», 56,2% — «просто релігійні», 30,4% — «до релігії байдужі» і 8,8% віднесли себе до атеїстів. Разом з тим на запитання «Чи були Ви членом якого-небудь релігійного об’єднання?» 21% відповіли «так», 76,5% — «ні» і 2,5% респондентів не дали відповіді. 26,7% студентів не ходять до церкви, 31,5% відвідують її нечасто, 26,2% — регулярно, 6,8% — часто, 6,3% — дуже часто, 2,2% не дали відповіді. 11,9% опитаних студентів уточнили, що відвідують церкву щотижня, 8,4% — щомісяця, 3,6% — один раз на рік, 37% — на великі храмові свята, 26,1% — тільки заради участі у вінчаннях, хрестинах тощо, 4,7% — з інших приводів і, нарешті, 8,3% відповіли «ніколи». Для 24,8% опитаних молитва не має жодного значення, для 19,8% має не дуже велике значення, для 25,1% помірне, для 17,6% — велике і для 11,3% — дуже велике.

На запитання «Яку роль у румунському суспільстві повинна відігравати церква?» 8% відповіли «дуже велику», 19,7% — «велику», 47,5% — «середню», 9,2% — «незначну», 2,4% — «вельми незначну», 3,1% — «ніякої», 10,1% не дали відповіді.

Для більшої переконливості ми можемо навести також результати неопублікованого дослідження 1996 р., проведеного в гімназії м. Клаусенбурга, де було опитано 1257 старшокласників у віці від 14 до 18 років. На запитання «Чи ходиш ти до церкви?» 83% відповіли «так», 13,6% — «ні», 3,2% не дали відповіді. З тих, хто відповів «так», 33,3% відвідують церкву щотижня, 35,2% — щомісяця і 31,5% від одного разу на 3 місяці до одного разу на рік. Хлопці ходять до церкви рідше, ніж дівчата. Міські хлопці бувають у церкві рідше, ніж сільські. Кількість школярів, які не відвідують церкву, є такою ж невеликою, як і у студентів.

З результатів опитувань школярів видно, що вплив сім’ї та традиції мають для них більше значення, ніж для студентів. Можна вважати доведеним, що рівень релігійності й частота відвідин храмів залежить від вікової групи.

З досліджень останніх 20 років у різних західноєвропейських країнах можна зробити висновок, що на ставлення вікової групи до релігії і національних питань впливає не лише віковий критерій, але й громадські рухи молодої генерації.

РУМУНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА ПІСЛЯ ПОВАЛЕННЯ ДИКТАТУРИ

Порівнюючи різні типи націоналізмів нашого століття, дослідники відзначають, що так званий націоналізм, який спостерігається у Східній Європі, суто історично пояснюється тим, що держави та люди тут зазнавали тривалого гноблення з боку чужорідної влади. Внаслідок цього виникла жага свободи, яка поєднується зі здобутою національною незалежністю. Водночас це свідчить про дещо запізніле входження цих країн у сучасність.

Необхідно зрозуміти, що для пригноблених націй історична церква була бастіоном виживання. Ось чому релігійний дух у тих суспільствах є дуже помітним. Серед західних країн подібні консервативні націоналістичні тенденції існують, наприклад, в Ірландії, Іспанії, Португалії.

Але сучасний західний націоналізм більше не грунтується на релігії та церкві. І якщо на Заході церква не знаходиться в центрі політичного життя, то на Сході цього ще немає, Не забуваймо і про специфічну особливість Православ’я, а саме візантійську традицію підкорення церкви державній владі. Становище Православної церкви є досить небезпечним: її внутрішня свобода занадто залежна від держави й занадто нестійка.

Ще одна небезпека криється у втраті рівноваги між екуменізмом і церковно-національною свідомістю на користь націоналізму. Тенденція до націоналізму проходить крізь усю структуру Православ’я. Після повалення режиму в 1989 р. становище Православ’я, як і раніше, являє собою традиційний симбіоз церкви і держави: церква спирається на інститут держави, підтримуючи його. Останніми роками вона прокламує нетолерантність до інших вірувань, існування яких, на її думку, суперечить духові румунської нації. Відбувається очевидне протистояння всьому тому, що не має православного характеру. Православна віра вважається відповідною головним інтересам населення Румунії, хоч вона і вносить у сучасне життя певний догматизм.

Основою співпраці Румунської церкви і румунської держави є націоналізм, точніше — етнічний націоналізм. Православна церква усвідомлює себе духовною силою, яка покликана втілити румунське прагнення до етнічної автентичності. Ця обставина є надзвичайно цінною для всіх націоналістів. Н. Іонеску, один з найрозумніших представників румунського правоекстремізму в період між двома світовими війнами, намагався обгрунтувати цю ідею, базуючись на давньому минулому. Він стверджував, що румунський народ був не просто християнським народом, а «зародився» як християнсько-православний народ. Він наголошував, що такі якості як «румун» і «православний» не обираються й не набуваються — з ними народжуються. Індивід «чужого» походження може бути «добрим» румунським громадянином, але кожний румун народжується одночасно православним і «справжнім» румуном. Відповідно Іонеску заперечував румунськість тих румунів, які сповідують греко-католицизм. Тут ми бачимо зародок майбутнього пошуку «чужих» і «полювання на відьом».

Теза про православне походження румунського народу, про власне румунське православ’я уявляється якимось незаперечним фактом, органічним історичним продуктом, причому виключно «добрим» щодо румунської нації, тільки її приналежністю. Таким чином, православне зводиться до національного, розглядається як «рецепт», за допомогою якого можна вирішити всі проблеми, отримати однозначну відповідь, яка в інших суспільствах є компетенцією політики, Подібна ідеологія розглядала церкву як необхідний компонент консолідації і піднесення румунської національної гідності. Це взаємотяжіння конфесії та етносу неминуче призводить до переконаності в божественній обраності румунської нації. Подібні ідеї — не тільки наслідок ідеологічних чи, точніше, політичних теоретичних роздумів. Ні, ці ідеї об’єднуються з настирливим пошуком образів «ворога», «чужинця», глибоко вкорінених у людській свідомості.

Базуючись на результатах дослідження «Думки та стереотипи поведінки в посттоталітарній Румунії», здійсненого в 1990/91 рр., Іоан Міхайлеску наводить базовий стереотип: «Критичним господарським та суспільним становищем країни ми зобов’язані передусім могутнім прихованим ворожим задумам якогось «вибраного» Богом народу, який з давніх-давен заздрив нам (румунам) бо був пригноблений». На думку автора дослідження, аби запобігти поширенню подібних стереотипів, необхідно займатися пошуком реального й ефективного вирішення важких проблем румунського суспільства.

Поєднання етнічного з ортодоксальною вірою, яка має традиційне ідеологічне підґрунтя, входить у сучасний менталітет, у сучасний стиль життя, воно вкарбоване в сучасні суспільні структури. Згідно з Іонеску, православна духовність як реакція на секуляризацію має метафізичний сенс. Метафізика прагне нейтралізувати протестантську духовність як таку, що є підґрунтям західної цивілізації. Це вимушений захід. Тут приймається теза про зв’язок між протестантською етикою та духом капіталізму, який існує на Заході. Однак Іонеску доводить, що поняття «ліберальний капіталізм» та «демократія» в Румунії перебувають на якомусь початковому етапі. Він підкреслює, що невелика кількість інституцій, які втілюють у собі поняття ліберальний «капіталізм» та «демократія», уможливлюють їхню заміну православною орієнтацією, несприйняття індивідуального. Це може здатися антиліберальним, етнократичним і навіть тоталітаристським, але це факт. Більшість визнавців Православ’я погоджуються з Іонеску. Навіть прибічники демократії, крокуючи вперед, водночас повертають назад. Священик Симеон Тату, сенатор від Соціально-Демократичної партії, стверджує: «Я вірю, що рух до демократії скеровується Богом, тому за часів демократії кожен може робити максимум того, що можна робити, але поширення чужих (релігійних. — А. Р.) ідей загрожує руйнуванням нашого суспільства. Тільки християнство, а зовсім не демократія дає надію на збереження чистоти людства в цілому».

Наближеність до церкви і знайомство з вірою вважається нині для багатьох румунів ознакою доброго тону. Релігія не тільки повернула втрачені колись позиції, вона ніби перемістилася в іншу, політичну площину. Приналежність до Православ’я наближає людину до набуття значного політичного капіталу, стає необхідним компонентом характеристики справжнього патріота, демократа і просто доброго громадянина. Це навіть зменшує протиріччя між «лівими» і «правими», в той час як на Заході це стало б на заваді взаєморозуміння.

Румунський правоекстремізм, який з’явився після падіння «залізної завіси», відрізняється від західного фашизму своїм релігійним характером, традиційною «етнічною православністю». Комуністичний режим, який характеризувався антирелігійною спрямованістю, впродовж останнього десятиліття свого існування також приміряв «тогу» націоналізму, але це була лише інша його модифікація, а саме фашистський тоталітаризм. Ксенофобія румунських партій, таких як партія Великої Румунії, Партія національної єдності Румунії з їх націоналістичною та антидемократичною орієнтацією немовби перегукується з режимом Чаушеску, демонструючи свою прихильність до Православ’я, і в цьому аспекті провести межу між традиційно «правими» й «лівими» досить важко.

Публіцист Андрій Плешу, який обстоює радикальне звільнення від комуністичних ідей, впевнено констатує: «Останніми роками всі політичні партії, якими керують харизматичні особи, прагнуть до союзу з церквою, і цей союз винагороджується. «Ліві» чи «праві», консерватори чи анархісти, соціалісти чи ліберали, представники всіх політичних рухів терміново демонструють свою прихильність до релігії. Релігійна віра, Бог стають якимись універсальними принципами будь-яких партійних інституцій. Країна виповнена «містиками», які ще вчора нічого не знали один про одного. Релігійність стала для всіх якимось об’єднуючим колом».

Румунські публіцисти вважають, що всі полум’яні суспільні освідчення зовсім не доводять глибини віри в Бога й не сприяють поглибленню релігійності населення. Як поводиться церква, зіткнувшись віч-на-віч з цим явищем? Ось як оцінює цю ситуацію А. Плету: «Треба радіти, що церква зовсім не бігає за цією дешевою популярністю, вона дистанціюється від цього. Але разом з тим після пригноблюючих маргинальних тенденцій комуністичної диктатури церква в захваті від теперішнього тріумфу, вона «бенкетує»...»

Після виборів, які відбулися в листопаді 1996 р., у Румунії багато що змінилося. Демократична опозиція останніх семи років тепер складає більшість у парламенті, впливає на Президента та методи його управління. В парламентську більшість входять національні селянські партії — історичні партії, засновані між двома світовими війнами, які збереглися до нашого часу. Додавши до своєї характеристики дві ознаки — і»християнська» і «демократична», вони увійшли в «політичну сім’ю» європейської християнської демократії, Ці партії як під час передвиборчої боротьби, так і після виборів виступають у союзі з Православ’ям, ідентифікуючи його з румунським націоналізмом. Вони однозначно розуміють Румунську православну церкву як національну. Теперішній Президент Румунії, будучи християнським демократом, проголошував подібні ідеї під час передвиборчої боротьби, а тепер виправдовується перед критиками тим, що він і його партія підтримують й інші демократичні структури. Церемонія інаугурації Президента освячувалася Православною церквою, яка ніби підтверджувала легітимність обрання на вищу посаду, хоч це випливало з вільного волевияву більшості населення Румунії. Оглядачі все ж мають надію, що все це лише наслідок передвиборчої боротьби, а в повсякденному політичному житті реалізуватимуться програми європейської християнської демократії з її традиціями секулярної держави як єдиної гарантії політичного й духовного плюралізму.

Почекаємо, що принесе майбутнє...

Людина і світ. — 1999. — №7. — С. 7-13

Андре РОТ,

професор Бухарестського університету