Релігієзнавчі дослідження Івана Франка
У селі Нагуєвичі, неподалік від Дрогобича, 1856 року у родині коваля народився великий Каменяр. По закінченні Дрогобицької гімназії Іван Франко вступив на філософський факультет Львівського університету, однак через свою громадську діяльність не закінчив його. Займався видавничою діяльністю, літературною творчістю. За здійснення соціалістичної пропаганди його неодноразово арештовували й ув’язнювали. Лише в 1891 р., будучи автором численних художньо-літературних, публіцистичних творів й наукових робіт у галузі фольклористики та літературознавства, Франко закінчив Чернівецький університет.
У нього був намір захистити дисертацію. Його дисертаційна робота стосувалася постаті релігійного полеміста Івана Вишенського. Проте захистити її не вдалося. Лише 1893 р. Франко здобув ступінь доктора філософії у Віденському університеті за дисертаційну роботу «Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія». Правда, Франкові не вдалося зайняти кафедру в Львівському університеті.
Надалі він активно працював на ниві художньої літератури, публіцистики, літературознавства. Співпрацював із Науковим Товариством ім. Шевченка. Займався науковою, видавничою та редакційною роботою, брав участь у громадсько-політичному житті, балотувався до парламенту (щоправда, безуспішно). Останні роки його життя були позначені драматичними моментами й духовними стражданнями.
Після себе Франко залишив величезну літературну спадщину. Є в ній праці, які стосуються релігієзнавчих питань. Дати «адекватну» характеристику поглядів Франка, як, зрештою, й інших видатних українських письменників, проблематично. У цьому випадку варто враховувати мінливий («артистичний») склад його натури. Погляди Франка зазнали помітної еволюції. Почавши з успадкованого від Драгоманова позитивістського раціоналізму та соціалізму (навіть наближеного до марксизму), оспівування «розуму владного», утвердження ідеї громадського змісту мистецтва та його доступності, Франко згодом наближається до «філософії життя» та засад «ідеалістичного реалізму», опертого на віру в творче призначення духу, що, наприклад, бачимо в філософській поемі «Мойсей» (1905).
З позитивізмом Франко мав можливість познайомитись під час навчання в Львівському університеті, відвідуючи лекції професора Охоровіча. Він був знайомий з роботами популяризаторів позитивізму. Так, у його бібліотеці були книги «Соціологія Оґюста Конта» Болєслава Лімановського (1875) та «Оґюст Конт і позитивізм» Джона Міла (1874). Визнання Франком основних засад позитивізму бачимо у його статті «Наука й її становище щодо працюючих класів» (1878), написаній для польськомовної газети «Праца», з якою він співробітничав у молоді роки. У цій статті читаємо: «Справжня наука не має нічого спільного з жодними надприродніми силами, з жодними вродженими ідеями, з жодними внутрішніми світами, що керують зовнішнім світом. Вона має лише справу з світом зовнішнім, з природою, – розуміючи ту природу якнайширше, тобто включаючи до неї все, що тільки підпадає під наше пізнання; також і люди з їх поступом, історією, релігією, і всі ті незліченні світи, що заповнюють простір. Сама людина є тільки одним з нескінченних створінь природи. Тільки природа дає людині засоби до життя, до задоволення своїх потреб, до розкоші і щастя. Природа є для людини всім. Поза природою нема пізнання, нема істини. І лише природа є тією книгою, яку людина мусить постійно читати, бо тільки з нею може з’явитися для людини блаженна правда». Як бачимо, таке позитивістське кредо орієнтувало Франка на критичне ставлення до релігії.
Власне, це знайшло вияв у багатьох його роботах – як наукових, так і публіцистичних та художніх. У деяких із них він відверто заявляв про свою атеїстичну позицію (наприклад, у відомій поезії «Монолог атеїста»). І водночас у нього маємо твори, де йде апеляція до релігійних символів, здійснюється їхнє переосмислення, навіть простежується намагання витворити свою «філософську релігію». Відомо, що при всій своїй критичності до уніатського й особливо католицького духовенства, Франко був далекий від ігнорування релігійної традиції. Видатний польський письменник Станіслав Вінценз, який жив у карпатському селі Криворівня, де бував Франко, свідчив, що той ходив до місцевої греко-католицької церкви і навіть приятелював зі священиками. Є й інші свідчення про те, що Франко в зрілому віці, коли він вже заявив про свій атеїзм, продовжував відвідувати храми й брав участь у богослужінні. Зрештою, Франко був одним з небагатьох дослідників, хто фахово вивчав пам’ятки української релігійної культури (перекладені старослов’янською мовою релігійні, в т.ч. біблійні, тексти, апокрифічні твори, полемічну літературу тощо).
Трактування Іваном Франком релігії як суспільного феномену
Про інтерес Франка до релігії засвідчує його написаний по-латині студентський реферат «Лукіан і його епоха» (1877). Тоді Франко навчався у Львівському університеті. Вибір теми сам по собі є показовим. Адже сатирик Лукіан, за словами Франка, «виступив проти богів і їх культу, проти оракулів, жертвоприношень і потойбічного життя». У рефераті знаходимо думки молодого Франка про походження релігії, її соціальні функції. Він подає своє розуміння причин появи релігійних вірувань, їх ускладнення в процесі суспільного розвитку. На початковій стадії у всіх народів, вважав Франко, розвивається, «релігія природи», коли явищам природи приписуються надприродні властивості. Відповідно, ці явища «уособлюються» та стають предметом поклоніння. Ці різні форми уособлення греки зуміли впорядкувати, в результаті чого, писав Франко, «виник довгий і різноманітний ряд богів і напівбогів, а грубі спочатку релігійні форми піднялись на високий ступінь абстракції». Він спеціально наголошував на доступності міфології греків. Адже вона зображувала богів як людей, з недоліками та слабостями. Такі погляди «здатні були не стільки підняти людей до рівня богів, скільки бога знизити до рівня людини». Тому люди, шануючи богів, не боялися їх, оскільки ті, на їхню думку, відрізнялися від звичайної людини лише безсмертям і незвичайною фізичною силою. Така «вільнодумна релігія», де був відсутній страх людини перед богами, зробила греків «поетичними, щирими людьми».
Інша ситуація спостерігалася в семітських народів – євреїв та фінікійців. У них виробився «страшніший погляд на богів». Загалом Франко вважав, що «релігія відіграє в культурі народів велику роль».
Завоювання Греції римлянами, що призвела до дисгармонії суспільного життя, невпевненості людини в собі, поляризації суспільства й майнова нерівність, мало наслідком моральний занепад, а також критичне ставлення до релігії. Було знівечене все священне, божественне. І саме така ситуація знайшла відображення, вважає Франко, в творах Лукіана. У «Розмовах богів» цього автора він помітив віддзеркалення тогочасних соціальних стосунків. Тут під іменами богів діють римські можновладці, які ігнорують закони й мораль. «Все життя небесних богів таке карикатурне і злиденне, розв’язне і пусте, як життя людей під римським ярмом, показує правдиву картину цього суспільства в історії людства», – зазначає Франко.
Загалом же релігія, вказує він у цій своїй праці, будучи культурним чинником, виконує соціально-стабілізуючу функцію. Однак якщо суспільний порядок порушується, боги «знімаються з п’єдесталів», стають об’єктом критики. Як це маємо в Лукіана та його сучасників.
Така критика в свою чергу веде до суспільної дестабілізації. «Коли з розпадом релігії ніхто вже не вірить в існування божого провидіння і справедливості, немовби розсипається моральна база суспільства, знищується кістяк його життя», – писав Франко.
У роботі про Лукіана він вказував на гуманістичний характер давньогрецької міфології, вказуючи на її спорідненість із міфологією давньослов’янською. І та, і друга не знали розвинутої жрецької касти. Саме жерці (духовенство), на думку Франка, намагають створити культ страшної, караючої сили, недоброзичливої для людини: «Але як тільки з’явився десь на землі окремий стан священиків, то він, як відомо, намагався створити уявлення про суворішого і страшнішого бога, щоб тим легше тримати маси в слухняності й покорі».
Релігію для греків Франко трактував як джерело поетичних мотивів, до неї стародавні елліни ставилися без особливого пієтету. Найслабший бік цієї релігії він вбачав у трактуванні нею потойбічного життя. Забуття всіх земних справ після смерті, характерне для цієї релігії, на його думку, не могло задовільнити людського духа, який завжди сподівався на краще.
Проте в часи Лукіана жерці зрозуміли це слабке місце грецької релігії. Тому намагалися привабливо змалювати потойбічне життя. Це, власне,висміяв Лукіан у своїх творах. Адже витворене жерцями царство мертвих загалом нагадувало ті порядки, які панували в Римській імперії, де визначальним було право сильного.
Також, на думку Франка, саме жерці, шукаючи верховну силу серед небожителів, винайшли фатум, тобто долю, яка панує над людьми і над богами: «Жерці здавна пробували змінити волелюбну й природну релігію греків і виробити суворе і страшне поняття бога, а потім, коли це закінчилось невдачею, вони вдалися до інших засобів і винайшли інше поняття – фатум, якому підкоряється все те, що колись підкорялось богам».
Уявлення про фатум, відзначає Франко, могло сформуватися і утвердитися в суспільній свідомості лише тоді, коли людина почувала себе безсилою перед владою. Він справедливо відзначив: «…немає сумніву, що для вироблення поняття такої жахливої сили, яка своїм кивком, своєю незбагненною волею всім рухала й керувала, гнітила людські душі, змушувала до сліпого послуху, спричинилося панування римських імператорів». Така релігія нищила людський дух, розтоптувала її гідність, перетворювала людину в раба.
Вказані думки про релігію, висловлені в студентській роботі Франка про Лукіана , отримали подальший розвиток у його праці «Мислі о еволюції в історії людськості» (1881). Там він питання релігії розглядав у контексті соціальному. Релігія, на його думку, служить тим, хто намагається «із первісних слуг народу зробитись його панами... маючи за собою військо, вони можуть усмирити або зовсім знищити тих громадян, котрі би показались недовільні їх властю. Але релігія вповні довершує те діло і довершує його в спосіб, далеко легший і вигідніший від сили оружжя». Поступово формується каста служителів релігії, які допомагають можновладцям утримувати народ у покорі. Народ, зі свого боку, вірить, що служителі культу наділені сакральною силою. «Таким способом, – констатує Франко, – при помочі релігії та обрядів слуги народу зробились панами народу!» Сталося це внаслідок невігластва й слабкості людини, бо «чим на нижчім щаблі розвитку стоять люди, тим упертіше думка їх преться в позаприродний, позазмисловий світ».
Звільнення людини від влади релігійних ілюзій Франко як позитивіст і прихильник соціалізму пов’язує з розвитком науки: «Увільнення тобто – се й є боротьба правдивого знання, науки, з мнимим знанням – з вірою, релігією. Очевидна річ, що ті дві ворожі сили стоять до себе в відворотнім стосунку: чим більше науки, тим менше віри, бо наука не є віра, а сумнів, критика, чим більше віри, тим менше науки». При цьому він вважав, що чим економічно розвинутіше суспільство, тим воно має кращі можливості для розвитку науки, й, відповідно, в економічно розвинутих суспільствах звужується сфера впливу релігії. Франко навіть допускав, що в суспільстві матеріального добробуту й політичних свобод «віра, релігія зійде до нуля,т.є. яко складник історичного розвитку перестане існувати». Загалом мислитель був схильний розглядати релігію як явище історичне, пов’язане з певними етапами розвитку суспільства. Проте з часом мислитель відходить від такого «соціалістичного» розуміння релігії.
«Справжня» і «фарисейська» релігії в інтерпретації Івана Франка
У 1898 р. Франко написав статтю «Радикали і релігія», де виклав своє бачення релігійного феномену. Ця стаття загалом носить політичній характер, оскільки в ній автор висловлює ставлення до релігії Русько-української радикальної партії, співзасновником якої він був, до релігії.
«Релігією називається, – дає визначення Франко, – не тільки віра в якісь надземні, вищі істоти, обдаровані вищою силою, ніж люди, не тільки віра в те, що і в людях є часть такої вищої істоти (душа) і що люди повинні своїм життям і своїми учинками наближуватися до такої істоти. До релігії належить також чуття, любов до тої іншої істоти і до інших людей, любов до добра і справедливості, а вкінці також добра воля, постанова жити й самому так, щоб наближувати себе і інших до тої вищої істоти». Як бачимо, в цьому випадку Франко відходить від розуміння релігії як ідеологічного інструменту в руках панівних класів, а звертає увагу на гуманістичні аспекти релігії, на те, що вона передбачає любов до інших людей, до добра й справедливості. Тут його погляди видаються дещо співзвучними поглядам німецького філософа Людвіга Фейєрбаха, який теж звертав увагу на ці аспекти релігії.
Якщо людина діє гуманно, тоді її релігійність є справжньою, якщо ж цього немає, то релігійність – фарисейська. Під останньою Франко розумів темноту, невігластво, забобони, заохочення до ненависті, погорди, ворожнечі й нетолерантності. Переконання, які сіють покору і страх, не дають справжнього релігійного виховання, не вчать добру. Радикали, писав Франко, «не виступають проти головних установ церковних, проти церковних тайн і обрядів, а тільки виступали й виступають і будуть виступати завсігди проти надуживання тих установ і обрядів до визискування, обдирання й отуманювання народу». Русько-українська радикальна партія буде робити те, що мало би робити духовенство: виховувати людей у дусі справжнього християнства, яке передбачає культивування любові. Правдива релігійність пов’язувалася Франком з просвітництвом та раціоналізмом. «Ми, – писав він, – видали війну на смерть темноті й туманенню. Але ми твердо переконані, що розум і просвіта не суперечні релігії й правдивій релігійності, алепротивно, мусять бути їх головною основою. Темний, дурний і тупий чоловік не може бути правдиво релігійним». У чомусь таке розуміння справжньої релігії співпадає зі згадуваною концепцією «розумної релігії» Андрія Вишоватого, одного із ідеологів соцініанського руху, який був поширений на українських землях у першій половині XVII ст.
Фактично Франко розрізняв два види релігії – справжню релігію «любові та справедливості» й релігію «темноти й жорстокості», пов’язану з клерикалізмом. У цьому його можна вважати предтечею Еріха Фромма, який у роботі «Психоаналіз і релігія» (1950) приблизно так само, як Франко, поділяв релігії на гуманістичні та авторитарні. Інша річ, що релігії Фромм трактував дуже широко, включаючи туди й світські ідеології. Але така тенденція прослідковувалася і в Франка.
Релігієзнавчі студії Івана Франка
Очевидно, саме таке розуміння релігії варто враховувати при розгляді його релігієзнавчого спадку, який загалом є досить великим. Часто Франко звертався до розгляду тих релігійних творів, котрі можна трактувати як гуманістичні. Уже говорилося про його зацікавлення давньою українською літературою. Не випадково предметом свого дисертаційного дослідження він обрав життя й творчість Івана Вишенського. Щоправда, як уже зазначалося, Франко дисертацію про цього письменника-полеміста так і не захистив. Але 1895 р. надрукував її у вигляді монографії «Іван Вишенський і його твори». Окрім того, він про цього релігійного письменника опублікував статтю й поему. Загалом Франко намагався Вишенського представити як «релігійного гуманіста», який не приймав соціальної несправедливості. Франко писав: «…Іван Вишенський не з зависті ані ненависті виступав проти тодішніх руських владик і вищого духовенства. Його боліло те, що ті владики держали своїх підданих, своїх одновірців, чи православних чи уніатів, так само, як і польські шляхтичі, і так само здирали і поневіряли їх. І ось він перший у нашім краю різко та сміливо підніс голос в обороні того бідного робочого люду, показуючи панам і владикам, що той мужик – їх брат, а не проста робоча худоба, що він радується й терпить як чоловік і хоче жити як чоловік».
«Гуманістична релігійність», певно, була не останнім чинником вибору Франком теми дисертаційного дослідження, яке було захищено ним у Віденському університеті. Вказана дисертація була присвячена старохристиянському духовному романові «Варлаам і Йоасаф». Як відомо, цей твір був християнською інтерпретацією легенди про Сідхартху Гаутаму (Будду) й проповідував гуманістичні цінності.
Очевидно, ці цінності Франко бачив у апокрифічній літературі, що поширювалася на українських землях. Цій літературі він присвятив багато уваги як науковець. За це його навіть критикували соратники, вважаючи, що він мав би займатися більш потрібними справами. Проте в інтересі Франка до апокрифів була своя логіка. У цих творах він вбачав вияви народної, «гуманної» релігійності, спрямованої проти церковного офіціозу. Франко здійснив видання апокрифічних творів, розглядав їх як у творах синтетичного характеру («Україно-руська (малоруська) література», «Українці», «Южнорусская література», «Історія української літератури. Частина перша»), так і в спеціальних творах («Южнорусская пасхальная драма», «Святий Климент в Корсуні», «Слово о Лазареві воскресеніи. Староруська поема на апокрифічні теми», «Апокрифічне євангелія псевдо-Матвія і його сліди в українсько-руськім письменстві» тощо).
Також Франка цікавили біблійні студії. Він здійснив низку перекладів українською мовою творів західноєвропейських авторів, які стосувалися найновіших у той час досліджень у цій галузі. Ним також було написано чимало рецензій на роботи відомих європейських дослідників Біблії – Д.-Ф. Штрауса, Е. Ренана, Ю. Вольгаузена, Ю. Гольцманна, Т.Цана, М. Верна, Е. Райса, Ф. Гоммеля, Е. Штукена, Г. Вінклера, А. Кюнена, І. Зільбернагеля та Й. Меркеля. Результатом зацікавлень біблійними студіями стала Франкова розвідка «Поема про створення світу» (1905). У цьому творі давався науковий аналіз біблійних оповідей про створення світу, зокрема показувалося, що П’ятикнижжя Мойсея є не символом «божої премудрості», «висловом дитячої віри недосвіченого чоловіка». Старозавітні оповіді, вважав Франко, варто розглядати як відображення певного рівня уявлень про світ. У цих оповідях важливу роль відігравало фантастичне мислення, яке часто ґрунтувалося на простих аналогіях: людина намагалася знання про себе перенести на оточуючий світ. Тому виходило, що світ хтось творить, а сама людина є витвором якоїсь іншої істоти. Щодо спроб алегоричного трактування старозавітних текстів, то Франко відносився до цього вкрай критично. Він вважав, що «така оборона божеського походження сеї повісті далеко гірша від простого заперечення. Бо коли той, хто писав першу Книгу Буття справді знав, як творилося небо і земля і все живе на землі, то виявляється питання, нащо він писав про се так неясно, що тисячі літ не могли розуміти його! Коли бог справді вітхнув того письменника і диктував йому ті слова, то яку ціль міг мати бог, дурячи людей».
Загалом можемо констатувати, що релігієзнавча спадщина Франка є дуже велика і до кінця не вивчена. Письменник-мислитель демонстрував справді оригінальні підходи до вивчення релігії, знаходячись на антиклерикальних позиціях. Ці підходи в деяких моментах випередили свій час. Сам же Франко, керуючись виробленою ним методологією, яка базувалася переважно на позитивізмі, предметно вивчав давню українську релігійну літературу, зокрема апокрифи й полемічне письменство, а також аналізував старозавітні тексти. Ці дослідження варто розглядати як одну з вершин українського релігієзнавства.
