«Релігієзнавчі нариси» № 3 – нотатки зацікавленого читача
Нині ми, які займаємося чи то різногалузевими дослідженнями релігії, чи то викладанням релігієзнавчих курсів в університетах, чи бодай навчаємося на гуманітарних факультетах чи відділеннях – жодна з названих категорій не є надто розпещеною великою кількістю спеціальної професійно, дисциплінарно зорієнтованої періодики – особливо «від вітчизняного виробника».
Тож не є випадковим, що поява у цій царині кожної нової пропозиції зустрічається з приємністю та ще й зі сподіваннями на майбутнє. А коли нове видання, з’явившись, не зникає після першого-другого випуску, коли воно виявляється спроможним довести свою життєздатність, коли починає, спершу навпомацки, а згодом усе більш усвідомлено та сміливо віднаходити та вибудовувати власний стиль, дедалі виразнішою мовою звертаючись до нас з вами – усе це спонукає до серйозного, поважного ставлення. І відповідно, заслуговує на розголос, на критичне та водночас конструктивне оцінювання.
Щойно сказане цілковито можу віднести до молодого фахового часопису під назвою «Релігієзнавчі нариси», вже третє число якого потрапило мені до рук. Видавані Молодіжною асоціацією релігієзнавців (МАР) України, «Нариси» досить виразно претендують на адекватне відображення позиції, пошуків, професійної еволюції нового покоління вітчизняних дослідників релігії. Гадаю, тут вже можна спостерігати становлення у цієї спільноти світоглядних та методологічних позицій, мови та стилю дослідження й викладу. Також бачу в «Нарисах» намагання заявити про себе, сказати власне слово як щось «нове» та водночас віднайти унікальний модус діалогу зі «старим», з релігієзнавчою традицією – як вітчизняною, так (і це вкрай важливо) – зі світовою.
Таким чином, нове видання вже зараз, при третьому своєму числі, не нагадує лише засіб для задоволення корпоративної потреби «надрукуватися» (яка для молодих дослідників, як-от аспірантів, є дійсно нагальною), або засіб отримати втіху від фахової публічності, такої собі релігієзнавчою Gloria mundi. Приємним є те, що цей журнал створений і для нас: тут може знайти собі інтелектуальну та навіть духовну поживу також і по-професійному зацікавлений читач.
Ці мої нотатки, мабуть, жодною мірою не претендуватимуть на те, щоб бути «рецензією». Принципово утримаюся від «розбору» запропонований у цьому номері часопису статей та матеріалів. Не дуже чесним та й не зовсім чемним було б намагатися робити такий аналіз «гамузом» – не будучи справжнім, у кращому сенсі «вузьким» фахівцем з тих цікавих і непростих предметів, що винесені у теми опублікованих статей та явлені їхнім змістом. Ті статті та матеріали мають знайти, та вочевидь, і знайдуть своїх прискіпливіших та, головне, фаховитіших критиків.
Втім, дозволю собі зупинитися на тих рисах цього журналу, які видалися мені примітними та сподіваними принаймні з двох причин. По-перше – очікуваними як на людину, яка має щастя та честь досі викладати релігієзнавство – і від того постійно та радісно сподівається на появу нових та, як кажуть нині деякі мої студенти, «притомних» текстуальних джерел з цього предмету. А по-друге, ніхто з університетського чи академічного середовища нині не є осторонь розмірковувань чи то навіть дискусій про стан та перспективи наукового дослідження релігії в сучасній духовно-інтелектуальній ситуації. Ситуації, яку часом драматично описують і як кризу гуманітаристики, і як занепад «класичних» (а заодно і «пост-класичних») форм раціональності. І часом здається, що серед тієї «кризи» та того «занепаду» сама наука та наукове мислення ризикують вже ніколи не повернути собі колишній статус адекватного шляху отримання об’єктивного та «позитивного» знання – особливо про такі «тонкі» та гранично занурені до глибин людської суб’єктивності матерії, як релігія.
Тим цікавішими видаються тексті та «речі», про які упорядники «Релігієзнавчих нарисів» прагнуть не забути, які для них залишаються важливими саме у фаховому сенсі.
Найперше, що мене тут потішило – звернення до світової скарбниці актуальних релігієзнавчих текстів. Рубрика «Переклад» особисто для мене є смисловим центром нинішніх спроб подолати ідейну та методологічну ізольованість вітчизняного релігієзнавства, зумовлену не лише «старими часами», але й почасти «старими звичками». Мені колись доводилося на одному круглому столі зазначати сумне відставання релігієзнавчих перекладів на українську навіть на тлі перекладів філософських – адже філософи від щирого серця теж ніколи не назвуть стан перекладання «своїх» фахових текстів задовільним. І яскраві спалахи на кшталт «Європейського Словника Філософії», створеного спільнотою, що її згуртувало видавництво «Дух-і-Літера», або «Історії релігієзнавства в Польщі» Генрика Гофмана, блискуче перекладеної та адаптованої для нашого читача Катериною Новіковою – це свого роду дороговкази, заклики до дальшого поступу. І добре, що переклади іноземних фахових текстів свідомо уміщені в «Релігієзнавчих нарисах». Адже жанр періодичного видання в цьому разі забезпечує дуже важливу річ – безперервність та зорієнтованість перекладацької справи на перспективу.
Саме в цьому числі переклад фахового тексту отримав додатковий сенс, важливий для розвитку викладацької справи: дидактика релігієзнавчого викладання, особливо апробована на ґрунті сучасних інформаційних та інтернет-технологій, якнайкраще відповідає сучасним практичним. «шкільним» потребам.
Цікавім і актуальним, як на мене, є також звернення упорядників «Нарисів» до інституційного досвіду розбудови релігієзнавчих досліджень за кордоном у рубриці «Релігієзнавство у Східній Європі». І тут простежуються не лише намагання «знати», бути поінформованим про те, «а як у них». Вочевидь це також і прагнення «робити» разом: за цим стоять професійні контакти, професійна комунікація. Тож закладаються реальні та вагомі підстави для інтенсивнішої інтеграції української молодої наукової спільноти до світового релігієзнавчого співтовариства.
Рубрики «Теорія та методологія», «Вчення та практика», «Релігія та культура» своїм наповненням демонструють достатню гнучкість та свободу у тематичному підборі матеріалів і відповідному розширенні редакційного портфелю. Водночас тут помітною є принципова зорієнтованість на традиції наукової раціональності та відповідно, на збереження ідентичності релігієзнавства як саме наукової галузі гуманітарного та соціо-культурного пізнання.
Неперервність «знаннєвої тканини» упорядники «Нарисів» уміцнюють також рубрикою «Архів». Звернення до скарбниць вітчизняного досвіду дослідження релігії, як-от до творчості Агатангела Кримського у цьому числі журналу, є водночас корисним з теоретичної та дидактичної точки зору, а також демонструє гідне ставлення молодих релігієзнавців до власного культурного, інтелектуального та спеціально-професійного «коріння».
Нарешті, приємно бачити, що «Релігієзнавчим нарисам» вистачило місця, щоб заявити себе як про своєрідний «простір саморефлексії» сучасного українського релігієзнавства. Я маю на увазі солідні бібліографічні рубрики журналу. Постійне інформування вчених та викладачів про фахову літературу, що твориться та публікується колегами протягом року, про дисертації, що захищаються з релігієзнавчою тематики – солідні ознаки нормальної професійної комунікації в країні.
Але у часописі поступово нагромаджується також і досвід фахової критики, без якої наукове життя врешті-решт втрачає перспективу. Здається, і теоретичний, і емоційний потенціал рецензій та відгуків на новинки релігієзнавчою літератури робить цю рубрику вельми перспективною. Адже поле фахової критики та полеміки, коли автор-релігієзнавець матиме і честь бути покритикованим, і змогу відповісти на критику, здається, має шанс отримати (чи вже отримало?) – новий «майданчик».
Навмисне не прагнутиму «об’єктивності» у тому сенсі, що не писатиму про певні вади та огріхи видання. Вони для мене не таки важливі, як обнадійливі здобутки. Вдосконалення редактури та видавничої технології – справа часу, а він працює на авторів та упорядників «Релігієзнавчих нарисів». Вітаю цих розумних, відданих та сміливих молодих людей! Гарна робота! «Смачне й поживне» читання! Чекаю на наступні номери!
Сергій ГОЛОВАЩЕНКО,
доцент Києво-Могилянської академії
