Краєзнавчі музеї — не лише кладезі нашої історії, зокрема — релігійної, але й — скарбниці традицій, з якими можуть знайомитись наступні покоління, у меті творчого розвитку наших звичаїв, духовності, нашої української ідентичності.
Давно хотіла написати про скарби одного з київських краєзнавчих музеїв — музею "Родинний гай. Село Позняки", що представляє історії Позняків, колишнього села, окремі острівці якого досі живуть серед київських лівобережних новобудов. Цей музей, відкритий 28 серпня 2009 року стараннями Позняківського земляцтва на чолі з родиною Покотилів, знаходиться в ліцеї № 111, і серед його експонатів — багато таких, що оповідають про релігійні погляди, церковне життя, обрядові звичаї позняківців. Музей Позняків поки не надто відомий навіть киянам, хоч в Інтернеті є інформація про нього, тож вартує її поповнити. Відтак у свій день народження роблю цей подаруночок собі, добрій пам’яті українців, що жили по сусідству, та всім читачам, цікавим нашої релігійно-церковної історії.
Насамперед слід зазначити, що, хоч весь музей наразі складається з двох залів, і його предметне наповнення наврядчи сягає віком більше двох останніх століть, саме експонати релігієзнавчого інтересу відображають релігійно-церковні сторінки історії Позняків, починаючи з доби Петра Могили. 1631 року митрополит Петро Могила купив землі на північному краї села Позняки, а у 1635 році відписав його Києво-Братському монастирю на Подолі (в дарчій грамоті вказано: “хоуторь Позняковщузна, на Дьньпрь льжащая”). 1635 року там розпочалось будівництво храму Вознесіння Господнього, відкрито його 12 лютого 1637 року. І вже восени того ж року починає працювати перша школа в селі Позняки, навчання у якій проводилось в будинках священика та диякона, а згодом при церкві працювала початкова школа. Макет величної Вознесенської церкви красується на чільному місці серед експонатів музею Позняків, а поруч можна побачити старовинні образи з різних позняківських церков.
Власне, історія села Позняки нараховує як мінімум 5 століть: уперше згадуються Позняки у 1571 році як поселення “бояр путних” — тобто тих, хто ніс “путну” (шляхову) службу при київському воєводі, а назва села, ймовірніше за все, походить від прізвища його старожил родини Позняк. Позняки розрослися великим, досить багатим прикиївським селом, чиї працьовиті мешканці жили заможно, постачаючи свою різноманітну продукцію в місто, тож не дивно, що пишались й іншими храмами, зокрема — вже у XVII столітті це були Трьохсвятительська та Введенська церкви. Їх макети, включно з церковними подвір’ями та прицерковними парафіяльними спорудами, також демонструються в музеї. Цікаво, що ці позняківські церкви, побудовані на різних сільських кутках, мали не лише оригінальні для Київщини обриси храмів, але й зелене забарвлення як куполів, так і стін. Розташування храмів Позняків можна роздивитись на великому макеті села — унікальної ручної роботи місцевого старожила Миколи Покотило, співвідносячи локації з сучасною забудовою.
Треба сказати, що серед неї деякі церкви нині заново збудовані на тих самих місцях або у безпосередній близькості до них (наприклад, на вулиці Урлівській — храм Успіння Пресвятої Богородиці). Цього не можна сказати про колишні прицерковні погости, які практично не збереглися — а точніше, за часів радянської атеїстичної влади переважно знищені без слідів, а їх територія намита піском будівництва. Тільки подекуди можна припустити знаки старих кладовищ, споглядаючи купки горбочків серед газонів чи скверів — і це є напрямки можливих досліджень, до яких, зокрема, може підштовхнути знайомство з музейним представленням релігійно-церковної історії Позняків (наразі ця тема вже зацікавила блогерів, наприклад, на Ютубі можна знайти історію Позняківських кладовищ).
Релігійно-церковна історія Позняків також цікаво розкривається у музеї предметами обрядово-звичаєвих святкувань (різдвяними зірками, антуражем колядників та ін.), а також такими цінними експонатами, як виданими у книзі переписами старовинних обрядових пісень та віншувань позняківців, що побутували й далі доповнювались місцевою творчістю. Це — колядки та щедрівки, куплети на інші церковні свята — Трійцю, престоли (церков) тощо. Їх записав ентузіаст позняківської історії Микола Покотило, родина якого невтомно збирала експонати для даного музею. Ці тексти — свідчення незнищенності української духовної традиції, яка перетривала атеїстичну радянщину і передавалась предківським скарбом наступним поколінням, а вже в незалежній Україні відновилась і далі розвивається в аматорських хорових колективах позняківців, у майстер-класах при музеї Позняків, у гуртах місцевих колядників, що знову ходять позняківськими вулицями.
Насамкінець: хранителькою музею є вчителька ліцею № 111 Світлана Миколаївна, яка може багато цікавого оповісти про позняківські традиції та про те, як сучасне молоде покоління позняківців знайомиться зі скарбами українських духовних традицій і бере творчу участь у їх розвитку, зокрема — на заходах, організованих при музеї.
Музей "Родинний гай. Село Позняки" відкритий для вільного відвідування при попереденій домовленості з пані Світланою (через ФБ-сторінку ліцею), і безперечно вартий уваги релігієзнавців, краєзнавців, істориків та всіх, кому не байдужі українські духовні традиції.