14 грудня в Києві відбувся круглий стіл на тему свободи релігії та переконань в Україні. Як зазначають організатори, після Майдану більшість громадян почали розглядати релігію як питання ідентичності. Належність до релігійної групи піднімає питання визнання церкви, що також відноситься до питання автокефалії на світовому рівні.
14 грудня в Києві відбувся круглий стіл на тему свободи релігії та переконань в Україні. Як зазначають організатори, після Майдану більшість громадян почали розглядати релігію як питання ідентичності. Належність до релігійної групи піднімає питання визнання Церкви, що також відноситься до питання автокефалії на світовому рівні.
Перед державою стоять завдання забезпечити реалізацію свободу релігії та переконань, а також право не сповідувати ніякої релігії, мирне співіснування всіх релігійних організацій в Україні. Анексія Криму підняла питання реєстрації релігійних громад Криму, які опинилися в нових політичних та правових умовах. Особливості російського законодавства у сфері релігії значно відрізняються від поглядів українського політикуму у сфері релігії. З цим також пов’язаний переїзд організацій і віруючих на материкову частину України. Організаторами круглого столу виступили Центр Громадянських Свобод та платформа «Правозахисний порядок денний».
Модерував захід В’ячеслав Ліхачов – керівник групи моніторингу прав національних меншин Євроазійського єврейського конгресу.
Виконавчий директор Інституту релігійної свободи Максим Васін, відкриваючи дискусійну панель, зазначив важливість розвитку діалогу між владою та релігійними організаціями. Він вважає, що дуже часто експертами, і навіть правозахисниками, не правильно тлумачиться конституційна норма про відділення Церкви від Держави. Він наголошує на невтручанні у справи один одного, проте зазначає, що релігійні організації не мають бути відділеними від суспільства. Це зазначено і міжнародних документах, і у нашому законодавстві. Експерт вважає негативними намагання маргіналізувати Церкви та витіснити їх із суспільного життя. На противагу цьому пан Максим навів приклад активної у суспільному вимірі інституції – ВРЦіРО. Проте він вважає, що наразі діалог з владою недостатньо активний і його потрібно посилити.
Не погоджується з цією тезою заступник Голови Комітету з питань культури і духовності Верховної Ради – Віктор Єленський. На його думку, діалог є, і дуже дієвий. Він нагадав, що це скликання Парламенту задовольнило усі прохання ВРЦіРО, які були адресовані усім Президентам, Парламентам і Урядам протягом 25 останніх років. Це, зокрема, і питання визнання дипломів та вчених ступенів, виданих духовними навчальними закладами. Це включення богослов’я до переліку наукових дисциплін, надання Церквам права на заснування навчальних закладів. Запрацювали тюремне та військове капеланство. Народний депутат також нагадав, що влада надала релігійним організаціям знижку на опалення. Пан Віктор торкнувся і нещодавно обговорюваного питання – напрацювання проекту закону про військове капеланство. Він вважає, що в такому документі треба прописати виключно те, що не можна вирішити підзаконними актами, для того, щоби не створювати «сутностей без потреби». Народний обранець наголосив, що увесь спектр прав і свобод, в тому числі і в релігійній сфері, діють в умовах війни. Навіть право на альтернативну, не військову службу.
Заступник Директора департаменту з питань релігій при Мінкульті Лариса Владиченко також підкреслила дієвий характер діалогу. Вона зауважила, що з 2014 р. Україна перебуває під прицільною увагою з боку міжнародних організацій, які займаються моніторингом стану релігійної свободи. Чиновниця зазначає, що відповідно до офіційних документів ООН, Державного Департаменту США, Ради Європи, ОБСЄ в Україні цілком добра ситуація з правами людини, в тому числі і правом на свободу совісті. Однак правозахисники зауважують, що на території окупованої АР Крим та непідконтрольних територіях ОРДЛО постійно відбуваються порушення прав людини. Пані Лариса повідомила, що в Департаменті також постійно слідкують за ситуацією на непідконтрольній уряду території на повідомляють про порушення до Ради Європи.
Прикладом реальної дії Конституції та профільного Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» є багатоконфесійність України – вважає Євген Харьковщенко. Поступово відходить в минуле твердження, що «православ’я – це віра батьків». Однак не дивлячись на це в самому православ’ї накопичилось багато проблем, які потребують свого рішення. Для цього потрібне їхнє фахове наукове вивчення. Зараз в університеті Шевченка, який представляє релігієзнавець, намагаються актуалізувати академічні дослідження православ’я. Що ж до обговорюваного у фахових колах питання автокефалії, то науковець вважає, що тільки Церква-Мати може надавати адміністративну незалежність. Хоча додає, що для українського православ’я питання материнства є відкритим: на нього претендують Москва і Константинополь.
Дещо інший фокус дискусії запропонувала релігієзнавець Ірина Богачевська. Вона звертає увагу фахівців на зсув, який стався в свідомості віруючих після Революції Гідності. Разом з ним змінився і соціально-політичний дискурс. Це сприяє зміні стереотипів щодо релігійної ідентифікації. Українці перестають бути пост-радянськими людьми та перетворюються на політичну націю. Цей процес актуалізує питання національної Церкви. Науковець вважає, що ці тенденції приведуть врешті решт до перегляду Церквами своїх соціальних доктрин.
Питання церковного націоналізму торкнувся у своєму виступі аспірант Могилянки Андрій Ферт. Він звертає увагу на розуміння Церквою минулого, саме це яскраво демонструє, яке майбутнє бажає бачити Церква. Наприклад вшанування святим Олександра Невського є показовим маркером того, якої історичної концепції дотримується конфесія. Він дослідив навчальні програми духовних семінарій УПЦ (МП) та дійшов висновку, що учням і досі викладають по радянській історіографії зі всіма концепціями «про братські народи». Дотримуючись застарілих та не підтримуваних в суспільстві теорій, стає дедалі важче адекватно реагувати на сучасні виклики. Перебуваючи відірваними від сучасних реалій українського соціуму, УПЦ (МП) навряд чи може повторити практику РПЦ. Заявивши, що «фашисти порушили священні кордони нашої Батьківщини», як це було під час II Світової війни. Молодий науковець зазначає, що в середовищі УПЦ (МП) просувають поняття «руське» або «російське» як щось наднаціональне, а тому нормальне. Та протиставляють цьому «українське», тавруючи його національним, а відтак етнофілетичним – тобто єретичним. Таким чином Церква дуже часто змішує релігійне і національне. Проблема полягає в тому, що Церква не намагається переосмислити своєї ролі у суспільстві та державі. Пан Андрій закликав правозахисників зважати на це при аналізі стосунків між Державою та Церквою.
Після доповідей у гостей була можливість поставити питання до доповідачів. Так, на питання щодо повільності дій Вселенського Патріарха у справі визнання автокефалії української Церкви відповів Віктор Єленський. Він звернув увагу на те, що Вселенським Патріарх Варфоломій є доти, допоки він є центром згоди Помісних Православних Церков. Якщо він візьметься за вирішення українського питання, то Москва може піти на розкол, чим вона час від часу погрожує. Таким чином Константинопольський Патріарх перестане бути стримуючим фактором на все православній арені. Слід також розуміти, що автокефалія це не про богослов’я, а про політику.
За результатами круглого столу було вирішено питання доцільності більш тісних контактів між правозахисниками та релігієзнавцями для дослідження питань свободи релігії та переконань.