Релігійні громади перетворили на «приписних кріпаків», — проф. Олександр САГАН
У с. Попільня Попільнянського р-ну Житомирської області місцева православна громада вирішила змінити юрисдикційну приналежність — перейти від УПЦ (МП) до УПЦ КП. Відповідно були проведені збори громади, внесено зміни до статуту і перереєстровано в Житомирській облдержадміністрації. Проте в селі виявилися незгідні з таким рішенням і подали в суд, який задовольнив їх клопотання. Рішення суду, які стали надбанням громадськості, викликали жвавий інтерес і спричинили дискусію у соціальних мережах. Прокоментувати цей прецедент РІСУ попросила професора Олександра САГАНА, провідного українського релігієзнавця і екс-голову Держкомітету у справах національностей та релігій.
Ситуація, яка склалася у згаданому селі, є типовою для України. Громада чи якась частина громади намагається реалізувати своє законне право змінити юрисдикцію. Це право гарантоване ч.2. ст.8 ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації» («Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості»). Стаття 12 цього ж Закону зазначає, що Статут релігійної громади не повинен суперечити чинному законодавству.
Місцеві сільські активісти зібрали збори, внесли зміни до статуту релігійної громади і зареєстрували ці зміни у Житомирській ОДА. Можна, звичайно, сперечатися щодо процедури проведення цих зборів. Наприклад, не згодні із зміною юрисдикції апелюють до факту, що у зборах не взяли участь т.зв. «засновники» релігійної громади (десять громадян, які дають свої паспортні дані при реєстрації). При цьому закон не визначає їх обов’язкову присутність – закон взагалі не визначає процедуру проведення зборів.
Не погодившись із таким розвитком подій, інша частина громадян села подала позовну заяву до місцевого суду на Житомирську ОДА із вимогою скасувати рішення щодо зміни юрисдикції релігійної громади. У результаті суд позов задовольнив – розпорядження голови Житомирської ОДА щодо реєстрації змін до статуту скасував.
Як виявилося, у статут релігійної громади була вписана теза про те, що будь-які зміни до статуту «можуть вноситися парафією лише зі згоди єпархіального архієрея». Таким чином, місцеві органи влади фактично позбавили вірян можливості застосувати на практиці ч.2. ст.8 ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації», тим самим перетворивши релігійні громади на «приписних кріпаків».
Навіть у Постанові суду констатується, що єпископ такої згоди «не міг би дати, оскільки вчинив би не в інтересах УПЦ (МП)». Тому теоретично віряни можуть змінити юрисдикцію через зміни до статуту релігійної громади, проте реалізувати це своє право на практиці, як з’ясовано судом, не можливо. А відтак єдиним виходом із ситуації суд бачить лише створення нової громади (а, отже, й побудови нового храму), що для бідних і часто вимираючих поліських сіл об’єктивно не можливо.
Окремо хочу сказати про сам текст Постанови Житомирського окружного адміністративного суду. Навіть назва позову викликає зауваги. Адже, як сказано у Постанові, йдеться про позов «Свято-Миколаївської Української православної Церкви» (за версією суду, в Україні з’явилася нова Церква, хоча ходить лише про парафію у селі) до Житомирської ОДА.
«Культура» оформлення Постанови викликає підозру, що її писав не юрист, а зацікавлена сторона. Відтак суд достатньо довільно оперує поняттями, які часто не мають стосунку до суті справи: «неканонічність», «канонічна підлеглість», «розкол», «рейдерське захоплення релігійної громади», «зміна релігії» (йдеться про зміну юрисдикції), «фіксоване членство» тощо. Хоча предметом судового розгляду фактично є юридичні підстави та законність зміни юрисдикції православної громади.
Висновки.
1. Обов’язком держави є практичне забезпечення релігійних громад можливістю реалізувати своє право вільно змінювати «підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням)». Тому намагання окремих єрархів чи чиновників обмежити це право шляхом внесення у статут релігійної громади положень, що унеможливлюють реалізацію цього права (як варіант – деякі єпископи заставляють священиків здати оригінали реєстраційних документів громади в єпархіальні управління тощо), є незаконними. Відповідні державні органи (Мінюст та Мінкультури) повинні усунути ці штучні перешкоди. А для цього повинна бути проведена ревізія типових статутів на предмет відповідності діючому законодавству.
2. Необхідні зміни до ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації», які би більш чітко визначили механізм/можливість реалізації права віруючих громадян на зміну юрисдикції. Нині ця норма настільки розмита, що дозволяє зацікавленим клірикам чи чиновникам маніпулювати як почуттями віруючих, так і «трактовкою законодавчих актів» (а тому з’являються унікальні випадки, коли одна людина виграє суд у цілої громади). На наш погляд, збори із внесення змін до діючих статутів релігійних громад повинні відбуватися і приймати рішення незалежно від «згоди єпархіального архиєрея», волі чиновника чи парафіяльного священика. І саме ця логіка мала б бути відображена у статутах релігійних громад.
3. Наш суддівський корпус потребує суттєвого підвищення кваліфікації у сфері свободи совісті та знанні законодавства, що регулює державно-церковні відносини. Відтак у навчальний процес юристів (а також у програму курсів, семінарів тощо, що проводяться для суддів) необхідно включати лекції із релігієзнавства та проводити їх не формально. Інакше, як і в цьому конкретному випадку, і надалі буде соромно брати у руки документ, виданий «іменем України».
