Римо-Католицька Церква в Україні

Римо-Католицька Церква в Україні – це частина Римо-Католицької Церви (інша назва: Латинська Церква), яка знаходиться на території держави Україна. (Латинська Церква разом із Українською Греко-Католицькою Церквою та іншими Східними Католицькими Церквами складають Католицьку Церкву).

Рання доба

Поширення християнства на території Київської Русі не було актом одного дня чи навіть року. Задовго до офіційного прийняття князем Володимиром як державної релігії християнства у його візантійській формі, на Русь прибували місіонери як з Західної частини Церкви – Римської, так і з Східної – Візантійської. А на берегах Кримського півострова ще на кінці І століття перебував на засланні, а згодом загинув мученицькою смертю четвертий єпископ Рима – Папа Климентій. Існують відомості, що завдяки Климентію християнство прийняли деякі греки, що жили в Криму, а також кілька слов’ян. У 860 році уродженець міста Тессалоніки – Кирило віднайшов мощі святого Папи Климента у Криму. Там же, за переданням, Кирило зустрівся з перекладами Євангелій та Псалтиря слов’янською мовою. У 862 році разом з братом Мефодієм, Кирило відбув на місію в Моравію, де здійснюють місію серед слов’янського населення, перекладають церковні книги та розробляють письмо. Німецький латинський єпископат, який претендував на місійну діяльність на цій території, виступив проти діяльності Кирила та Мефодія. Щоб подолати спротив латинського кліру, брати прибули до Рима, передавши також віднайдені в Криму мощі святого Климентія. Папа Адріан ІІ схвалив діяльність братів-просвітителів, а також висвятив Мефодія на єпископа Паннонії та призначив папським легатом «ad gentes». Брат Мефодія, Кирило,помер в Римі та був похований в базиліці св. Климента. Проте згодом місія солунських братів була зупинена німецьким кліром. Серед перших згадок про латинські місії на території Київської держави мова йде про єпископа Михайла, який у 874 році прибув на Русь завдяки клопотанню Папи, хоча й був скерований сюди Константинопольським Патріархом Ігнатієм. Історики припускають, що на початок Х століття на територіях України були громади як візантійського, так і латинського обрядів.

Також в Херсонесі 16 вересня 655 р. помер засланий сюди Папа Мартин І, який засудив єресь монофелітства.

Княгиня Ольга (при хрещенні отримала ім’я Олена), яку на Заході називали Helena Russorum Regina (Олена королева русів), у 959 році направила посланців до імператора Оттона І з проханням прислати на Русь місіонерів. У 960 році на Русь прибула місія на чолі з монахом Лібуцієм, а після його смерті (він так і не прибув в Київ) київську місію очолив єпископ Адальберт. Місія Адальберта була безуспішною і він повернувся в Магдебург, де став єпископом. У 977 році Папа Бенедикт VII направив ще одну місію в Київ, до князя Ярополка, однак всі ці спроби християнізувати Русь з боку латинського світу не мали значних успіхів.

Після офіційного хрещення Русі у 988 році в Київ прибули посланці від Папи, які принесли з собою мощі святих. Незважаючи на те, що Володимир обрав для своєї держави християнство візантійського зразка, це не завадило русичам підтримувати добрі стосунки із Західною Церквою. Так, зокрема, існують відомості, що напередодні хрещення Русі місійну діяльність також проводив латинський єпископ Бруно-Боніфацій (св. Бруно Кверфуртський, якого в римських документах ще називають «єпископ русів»). За свідченнями деяких істориків, саме за діяльності святого Бруно в Києві постало латинське єпископство, яке існувало до 979 року. Деякі історики називають 1021 рік, як дату заснування дієцезії в Києві за єпископа Олексія, який очолив місію після Бруно. Однак він опікувався на Русі виключно вихідцями з західних країн.

Навіть після розколу між Заходом і Сходом у 1054 році, Папа Григорій VII (1073-1085) пише апостольський лист до київського князя Ізяслава, називаючи його королем. А шлюби київського княжого роду з західними родами свідчать, що на початках поширення християнства київська еліта мала більш приязні стосунки з Заходом, ніж із Сходом. Навіть у 1207 році Папа Інокентій ІІІ направив лист на Русь, що свідчить, що в Римі не сприймали Київську Церкву як таку, з якою немає єдності.

Паралельно з діяльністю латинських місіонерів в Києві (зокрема, отців-домініканців), латинські громади утворювались на західних теренах сучасної України. Так у 1009 році було засновано Трансільванську дієцезію Римо-Католицької Церкви в Угорщині, до складу якої до XIV століття входило сучасне українське Закарпаття.

Утворення структур РКЦ в Україні

З часу єпископа Олексія, який був призначений в Київ у 1021 році, на Русі не було латинських єпископів аж до 1232 року, коли Папа Григорій ІХ висвятив єпископа для Русі – Герарда. А після зруйнування Києва татаро-монголами, Папа Олександр IV передав київське єпископство Любушському єпископу (м. Любуш, Польща). Однак реально Латинської Церкви на території Києва на існувало. Київське єпископство було відділене від влади Любушського єпископа у 1321 році, який вважається офіційною датою заснування Київської латинської кафедри. Першим єпископом став домініканець Генрик.

Ще раніше, на західних теренах колишньої Київської Русі, у Галичі, у 1228 році свій монастир заснували домініканці, а у 1235 році у Перемишлі оселились францисканці. У цей сам час Рим намагався прихилити західно-руських князів до переходу на латинський обряд, обіцяючи при цьому певні привілеї та преференції. Підсумком переговорів стало коронування Галицького князя Данила з благословення Папи Інокентія IV у 1253 році у Дорогочині. Данило хоч і прийняв корону, однак залишився вірним Східної Церкви. Через три роки король Данило розірвав стосунки з Римом. Коронування Данила свідчило про визнання за ним спадку Київських володарів, яких і раніше в римських документах називали «Rex», тобто королями.

Після того, як західні та центральні руські землі перейшли під владу Польщі, Литви та Угорщини розвиток Латинської Церкви на цих теренах відбувався активніше. Особливо активізувалась діяльність Латинської Церкви на теренах Галичини, яка потрапила під владу Польщі (Волинь та центральна частина Київської держави потрапили під владу Литви, а східні та північні терени були поступово інкорпоровані в Московську державу). У другій половині XIV столітті на території Галичини постала митрополія з центром в Галичі. Єпархія в Галичі була заснована у 1367 році, а першим єпископом став Матвій. Були також засновані дієцезії в Перемишлі (1358), Холмі (1359) та Володимирі-Волинському (1358). Офіційно Галицька митрополія була проголошена 13 лютого 1375 році Папою Григорієм ХІ буллою «Debitum pastoralis officii». До складу митрополії також увійшли дієцезії у Кам’янці-Подільському (1378) та Києві (1400), а також єпархія в Сереті (суч. Молдова). У 1412 році буллою анти-папи Івана ХХІІІ осідок митрополита було перенесено з Галича до Львова (практичне перенесення відбулось тільки у 1414 році).

Латинські кафедри засновувались на місцях, де вже існували православні єпископства, оскільки Рим вважав ці кафедри легітимними, однак їх треба було передати в руки латинських єрархів. З початку латинські єпископства були номінальними, оскільки не було достатньої кількості вірних (на той час римо-католицька спільнота в краї переважно складалась з приїжджих німців та поляків). А єпископи, які були призначені на ці кафедри, проживали поза їх межами, часом навіть в досить віддалених німецьких землях. Не зважаючи на те, що король Польщі Казимир склав клятву зберегти непорушними права Східної Церкви в Галичині, Папа Бенедикт ХІІ ще 1341 року у листі до краківського єпископа написав, що звільняє короля від даної королем клятви православним. На той момент Церква русинів вже розглядалась як схизматична і через призначення на православні кафедри латинських єпископів повинно було відбутись приєднання русинів до Католицької Церкви.

Внаслідок таких дій польського короля та Римо-Католицької єрархії у православних мешканців Галича було забрано соборний храм і перетворено на латинську катедру. Доля православного храму Різдва св. Івана Хрестителя в Перемишлі була ще гірша, його було знищено, а на його місці (та з його матеріалів) був побудований латинський. Римо-католикам надавались в руських містах особливі привілеї, що фактично поставило місцеве населення в ранг людей нижчого сорту. Так, в галицьких містах в центральних частинах міста поставали латинські храми, в той час як православні церкви витіснялись на околиці міст і містечок.

Важливу роль в розвитку РКЦ на галицьких землях зіграли монаші ордени домініканців та францисканців, які після приєднання Галичини до Польщі почали активно засновувати тут свої монастирі.

В той сам час на території сучасного Закарпаття, на яке на той час поширювалась влада Трансильванського єпископа, латинські парафії були передані у 1346 році під юрисдикцію Егерського угорського єпископа.

Львівські митрополити займали дуже поважне становище в єрархії Латинської Церкви в Польщі. Так, за відсутності Гнєзненського єпископа, який був примасом в Польській короні, всі справи необхідно було погоджувати із Львівським митрополитом.

Відомим архиєпископом того часу був Яків Стрепа (1391-1409), францисканець, проголошений блаженним Папою Пієм VI у 1790 році, Сьогодні він є покровителем Львівської архидієцезії.

На Волині осідок латинського єпископа спершу був у місті Володимирі-Волинському, а у 1428 році литовський князь Вітовт переніс кафедру в Луцьк. Волинська дієцезія була на той час найбільшою в Литовсько-Польській державі та включала території Волині, Полісся та центральне і південне Підляшшя. Серед найбільш відомих луцьких єпископів важливе місце займає Олександр Виговський, родич гетьмана Івана Виговського. Єпископ Олександр заснував у 1706 році в Луцьку латинську семінарію.

На Поділлі єпископська кафедра офіційно була заснована у 1378 році. Її першим єпископом став домініканець Вільгельм. Кафедра існувала з перервою між 1672 та 1699 роками, коли місто було завойоване османами.

Київська кафедра, яку у 1321 році очолив домініканець Генрик (ця дата є офіційною датою заснування кафедри), у 1569 році була розширена на землі Чернігова, тому її єпископ носив титул Київський і Чернігівський. Відомим єпископом на київській кафедрі був Йосиф Верещинський (1588-1599), українець за походженням, який активно дбав про розвиток Латинської Церкви на київських землях. Водночас єпископ дбав про захист «милої і золотої України», зокрема, у своїх писаннях він пропонував запровадити на території українських степів орден лицарів гробу Господнього для захисту від мусульманських завойовників.

До прийняття Люблінської унії у 1569 році на українських теренах, окрім Галичини, латинські кафедри займали переважно вихідці з місцевих римо-католиків українців.

РКЦ на українських землях під владою Російської та Австрійської імперій

Війни, які точились на території України у XVII столітті, поступово змінили становище Латинської Церкви в Україні. Так, у 1686 році після окупації Росією Київщини єпископ Андрій Залуський змушений був залишити Київ, перебравшись спершу в Білу Церкву, а згодом до Любліна. А наступний єпископ Самійло Ожига (1722-1756) перебрався з Києва до Житомира.

За часів Петра І у 1709 році у Львові було викрадено латинського архиєпископа Костянтина Зелінського, так само з території Польщі було викрадено і перенаправлено в Калугу київського єпископа Йосифа Залуського.

Після ІІ і ІІІ поділу Польщі три латинські дієцезії опинились в кордонах Російської імперії: Луцька, Кам’янецька та Київська, частина якої й так вже була під владою росіян. Загалом в рамках цих дієцезій було 430 тисяч вірних латинського обряду. 6 вересня 1795 року дієцезії на території Волині, Поділля і Києва було ліквідовано. Частина Луцької дієцезії увійшла до складу Пінської, інша її частина, а також Кам’янецька та Київська були об’єднані в Летичівську дієцезію. Після смерті Катерини ІІ, цар Павло І відновив попередню структуру, а у 1798 року за бажанням Апостольської столиці частина колишньої Київської дієцезії увійшла до складу Могилівської, інша частина була об’єднана із Луцькою в Луцько-Житомирське єпископство. При цьому об’єднання не скасовувало існування двох єпархій: Луцької та Житомирської, керував, однак, обома один єпископ – Каспер Цецішовський. Всі зміни були затведжені Папою Пієм VI у 1790 році.

Чергові зміни у структурі РКЦ на українських землях відбулись в середині ХІХ століття, коли між Римом та Росією було підписано Конкордат. Так, у 1847 році було дещо реорганізовано Кам’янецьку і Луцько-Житомирську дієцезії, та утворено єпископство в Херсоні, яке охоплювало південноукраїнські землі. З 1852 року херсонське єпископство перенесли до Тирасполя (хоча реально керівництво єпархії було в Саратові). А у 1917 року осідок єпископа перенесено до Одеси. Сюди також переведено саратовську семінарію.

У 1866 році цар Олександр ІІ скасував Кам’янецьку дієцезію і у 1880 році колишня дієцезія отримала статус апостольської адміністратори та була передана під владу Луцько-Житомирському єпископу.

Паралельно з цим в межах Російської імперії права вірних латинського обряду всіляко обмежувались, а також заохочувався перехід на Православ’я. З 1845 року була видана заборона на відновлення та ремонт латинських культових будівель. А священикам без спеціального дозволу заборонялось виїжджати за межі парафії. Заборона була накладена і на публічні процесії.

Здебільшого вірні латинського обряду на теренах Правобережжя були нащадками вихідців з польських земель, які осідали тут під впливом колонізаційної політики Речі Посполитої, проте до РКЦ приєдналось також немало місцевого населення. Зокрема, з середовища української знаті, які після переходу були значною мірою полонізовані.

Після І поділу Польщі у 1772 році західно-українські землі Галичини увійшли до складу Австрійської монархії. Габсбурги значною мірою змінили релігійне життя Галичини, зрівнявши Римо-Католицьку Церкву в правах з іншими католицькими спільнотами: Греко-Католицькою Церквою та вірмено-католиками. Водночас, внаслідок проведеної церковної реформи в Австрійській імперії (йосифінська реформа 1784 року) австрійська влада в Галичині закрила значну кількість монастирів (як латинських так і греко-католицьких), а деякі реорганізувала. Деякі колишні будівлі, що належали римо-католикам, були передані греко-католикам (Так, наприклад, храм св. Петра і Павла на вул. Личаківській у Львові належав отцям-паулінам, але у 1784 році був переданий греко-католицькій громаді. Сьогодні це православний храм УАПЦ).

Українські землі в складі Австрійської імперії розділялись на наступні римо-католицькі церковні округи: Львівську архидієцезію та Перемишльську, Холмську, Кам’янецьку дієцезії. Частина галицьких земель входила до складу Краківського єпископства. Після чергового поділу у 1776 році було вилучено Кам’янецьку дієцезію і додано Луцьку. Діяли семінарії у Львові, Перемишлі та Самборі.

Специфіка Римо-Католицької Церкви на галицьких теренах вирізняла її від решти дієцезій на українських теренах, оскільки в Галичині кордон між Римо-Католицькою Церквою та Греко-Католицькою визначав водночас етнічний кордон між поляками і русинами-українцями.

Римо-католицьке монашество

Важливий вклад в розвиток Римо-Католицької Церкви в Україні зробили латинські чернечі згромадження. Першими на українські землі прийшли згромадження францисканців та домініканців. У 1612 році домініканці заснували в Україні провінцію святого Яцека, яка спершу налічувала 50 осередків, а у 1772 році – 62. Францисканці мали на українських землях руський вікаріат, який був залежний від генерала ордену. У 1517 році орден поділився на францисканців— конвентуальних, які заснували провінцію Непорочного зачаття Діви Марії, і бернардинів, які мали провінцію святого Антонія з Падуї. У 1619 від францисканців відділився орден капуцинів.

Кармеліти босі мали свої монстирі в Бердичеві, Кам’янці-Подільському, Львові, Вишнівцях, Старому Загорові та належали до польської провінції ордену. Натомість, кармеліти мали свою окрему руську провінцію.

На українських землях свої монастирі також заснували августиніанці, тринітарїі, які займались викупом невільників з турецького полону, боніфратри, пауліни, піяри та комуніани.

Широку діяльність також розвернули єзуїти, які мали монастирі у Львові, Луцьку, Кам’янці-Подільському, Вінниці, Фастові. Єзуїти опікувались колегіумами, а також у 1661 році заснували перший університет у Львові.

Серед жіночих орденів були поширені згромадження домініканок, кармелітанок, бернардинок, бенедектинок, сакраменток, Сестер Святого Духа, бригідок та шатирок.

На Закарпатті свою спільноту заснували отці ордену Тамплієрів, а згодом лицарі ордену святого Йоана, а також пустельники пауліни.

РКЦ в Україні після 1917 року

Розпад Австрійської та Російської імперій вкотре спричинив переміни в житті римо-католиків України. Більшовицька окупація поставила Римо-Католицьку Церкву в центральній та південній Україні на межі поступового занепаду. У 1918 році Кам’янецька та Житомирська дієцезія були обмежені новими кордонами між Радянською державою та Польщею. А у 1922 році останній римо-католицький єпископ Петро Маньковський на окупованих більшовиками територіях виїхав до Польщі. З 332 римо-католицьких храмів до 1933 року було зачинено дві третини. У 1937 було заарештовано і страчено настоятеля київського храму святого Олександра Сигизмунда Кваснєвського, а храм зачинено.

В той сам час, на українських землях, що після розпаду Австро-Угорської імперії потрапили під владу Польщі, Римо-Католицька Церква за сприяння польської держави стрімко набирала ваги. В рамках польської держави тут діяло три діє цезії: Львівське архиєпископство, Луцька та Перемишльська дієцезії. З 1918 року до 1939 року кількість парафії у трьох єпископствах збільшилась на 168 громад. А на Волині Римо-Католицька Церква, відсторонивши від цієї справи греко-католиків, намагалась запровадити «нео-унію» на чолі зі священиками латинського обряду, які однак мали б служити також для українців у східному (синодальному) обряді. Однак ця діяльність не мала успіху. Нерідко спроби змусити українців переходити в Римо-Католицьку Церкву супроводжувались актами насильства та знищеннями православних храмів.

На території Закарпаття римо-католики після І Світової війни отримали Ужгородську апостольську адміністрацію в складі Чехословаччини, до якої відійшло Закарпаття. Після окупації цих земель угорськими військами на початку ІІ Світової війни ці території увійшли до складу Сатумарсько-Орадейської дієцезії.

Римо-Католицька Церква в УРСР

Після ІІ світової війни на території УРСР залишилась частина Львівської архидієцезії, частина Перемишльської та Луцька дієцезія. У 1946 році єпископа Львівського Євгена Базяка та Луцького Адольфа Шельонжека було депортовано до Польщі. І хоч на території Радянського Союзу Латинська Церква мала легальний статус (УГКЦ була поза законом) все ж її стан був вкрай жалюгідний. В результаті війни та післявоєнної еміграції в краї залишилась незначна частина віруючих. А для того, щоб відкрити парафію, необхідною була наявність не менше 1000 віруючих.

Оскільки після 1946 року на території України не залишилось жодного єпископа, а більшість священиків або були репресовані, або виїхали до Польщі, кількість душпастирів була вкрай низькою. Священики, як правило, обслуговували по кілька парафій, а також служили таємно по домах. В деяких громадах віруючі збирались на молитву без священиків. У 1958 році Римський Апостольський Престол намагався відновити єрархію Латинської Церкви в Україні, висвятивши Войцеха Ольшовського на єпископа, однак ця спроба не мала успіху. Радянські спецслужби завадили цьому та видалили священика до Польщі.

У Львівській дієцезії в цей час діяло тільки 13 храмів, один – в Чернівцях та храм Луцької дієцезії –в Кременці.

Схожою до ситуації з РКЦ в Галичині було становище РКЦ на Закарпатті, де фактично було знищено всю парафіяльну мережу.

Дещо краща ситуація була на Житомирщині і Поділлі. Тут завдяки наполегливості парафіян вдалось після знищення в сталінські часи відродити 40 парафій.

В радянські часи відкриті римо-католицькі храми відвідувало багато греко-католиків, чия Церква була зовсім заборонена.

Відродження структур РКЦ в незалежній Україні

З початком активізації релігійного життя в СРСР, яке відбулось після святкування 1000-ліття хрещення Русі, а також після зустрічі Михайла Горбачова з Папою Іваном Павлом ІІ, яка відбулась 1 грудня 1989 року в Римі, почалось відродження церковного життя Римо-Католицької Церкви в Україні.

Українська латинська єрархія була відновлена 16 січня 1991 року. Львівським митрополитом став Мар’ян Яворський, а його єпископами-помічниками стали францисканець Рафаїл Керницький та Маркіян Трофим’як. Єпископом Кам’янецьким став Ян Ольшанський, а єпископом Житомирським – Ян Пурвінський (в січні 1999 році Житомирська дієцезія була перейменована на Києво-Житомирську). Свячення нових єпископів відбулись у Львові 2 березня 1991 року.

На той час Львівська архидієцезія включала території Волині, Івано-Франківщини, Львівщини, Тернопільщини, Рівненської та Чернівецької областей. Поза новими межами архидієцезії залишились Любачівські та Перемишльські землі, які історично входили в Львівську митрополію.

Львівська архидієцезія, яку з 2008 року очолює митрополит Мечислав Мокшицький, сьогодні охоплює Львівську, Тернопільську, Івано-Франківську та Чернівецьку області Західної України. На території дієцезії діє також Вища духовна семінарія в Брюховичах. У 1909 р. Пій X проголосив Матір Божу Царицю Польської Корони (в наш час замінено на «Пречиста Діва Марія Милостива») разом із бл. Яковом Стрепою покровителями Львівської Архидієцезії.

18 травня 1996 року Папа Іван Павло ІІ відновив Луцьку дієцезію, територія якої до цього часу входила до складу Львівської архидієцезії, проте до 26 березня 1998 року архиєпископ Львівський керував нею як апостольський адміністратор. А в 1998 році єпископом-ординарієм Луцьким став Маркіян Трофим’як. Дієцезія об’єднує Волинську та Рівненську області.

4 травня 2002 року Кам‘янець-Подільську дієцезію очолив єпископ Леон Дубравський, що змінив на кафедрі єпископа Яна Ольшанського (4 травня 2002 року Папа Іван Павло ІІ звільнив його від обов‘язків ординарія. 23 лютого 2003 року єпископ Ольшанський помер та був похований в Кам‘янецькій катедрі). 21 жовтня 2006 року помічником Камянець-Подільського єпископа було призначено єпископа Яна Нємца.

4 травня 2002 року зі складу Кам’янець-Подільської та Києво-Житомирської дієцезій було виокремлено Харківсько-Запорізьку, яка охопила Харківську, Полтавську, Донецьку, Дніпропетровську, Запорізьку, Луганську та Сумську області України. Першим її єпископом став Станіслав Падевський (єпископ Падевський з 1995 року був помічником Кам‘янець-Подільського єпископа Яна Ольшанського). У 2009 році єпископом-ординарієм Харківсько-Запорізької дієцезії став Мар’ян Бучек.

Окрім Харківсько-Запорізської діє цезії, 4 травня 2002 року зі складу Кам’янець-Подільської єпархії було виокремлено Одеську, Кіровоградську, Миколаївську, Херсонську області та Крим і на їх теренах було відновлено Тираспольську (раніше називалась Херсонська) дієцезію, яка тепер носить назву Одесько-Сімферопольська. Очолив єпархію Броніслав Бернадський, який до цього часу обіймав посаду генерального вікарія Кам‘янець-Подільської дієцезії. 29 березня 2008 року Отець Бенедикт XVI призначив єпископа-помічника для Одесько-Сімферопольської дієцезії – Петра Геркуліана Мальчука. 

На території Закарпаття церковне життя почало відроджуватись ще у 1989 році, коли з Угорщини приїхав кардинал Пашкаї Ласло і радянське керівництво дозволило, щоби парафіями краю опікувались священики з Угорщини. 14 серпня 1993 року було засновано Закарпатську римо-католицьку Апостольску адміністратуру, а 6 січня 1996 генеральний вікарій Антал Майнек був висвячений на єпископа. Офіційне проголошення Мукачівської єпархії відбулось 27 березня 2002 року.

15 червня 2011 року єпископ-ординарій Києво-Житомирської дієцезії Ян Пурвінський пішов у відставку. Того ж дня Папа Бенедикт XVI призначив ординарієм єпископа Петра Мальчука (до цього часу єпископа-помічника Одесько-Сімферопольської дієцезії), якому надав титул архиєпископа. Однак сама Києво-Житомирська дієцезія не була підвищена до рангу архидієцезії.

У 1992 році було утворено конференцію римо-католицьких єпископів України, головою якої став митрополит Мар‘ян Яворський. Перше засідання конференції відбулось 28 лютого 1992 року у Львові. Конференція латинських єпископів України збирається два рази в рік, а вибори голови, віце-голови та секретарів комісій відбуваються кожні 5 років відповідно до Статуту. У 2008 році на засіданні конференції було обрано голів 15-ти комісії, які діють в складі РКЦ на території України: Навчання віри, Катехитичної, Літургіки і сакрального мистецтва, Комісія взаємовідносин Церква-Держава, Комісії у справах мирян, Карітас-Спес, Чернечих орденів і згромаджень і загального душпастирства, Кліру і священичих покликань, Комісії у справах родин, Комісії жіночих орденів і згромаджень, Комісії «Справедливість і мир», Емігрантів та екології, Екуменічної комісії, а також Комісії у Справах Засобів суспільної комунікації. 

На території України діє велика кількість чернечих чинів Латинської Церкви та монарших згромаджень. За даними статистики, в Україні діє 6 чинів, 3 товариства та 5 чоловічих згромаджень: Чин братів менших францисканців (бернардини), Чин шпитальний св. Яна Божого (боніфратри), Чин братів проповідників - ОР (домініканці), Чин братів менших, Провінція Успіння Пресвятої Діви Марії (францисканці), Чин братів менших конвентуальних - OFM Conv (францисканці), Чин братів менших, Провінція Ангельської Божої Матері - OFM (реформати), Товариство Ісуса - TJ (єзуїти), Товариство католицького апостольства (отці паллотини), Товариство св. Франциска Салезького - SDB (салезіани), Згромадження св. Архангела Михаїла - CSMA (михайлити), Згромадження отців місіонерів св. Вікентія де Поля - CM (місіонери), Згромадження Пресвятого Відкупителя - CSSR (реде- мптористи), Згромадження отців місіонерів Божої Матері з La Salette - MS (салетини), Згромадження Воскресіння Господа Нашого Ісуса Хреста (воскресенці). А також один жіночий чин та 21 жіноче згромадження: Згромадження сестер св. Домініка в Польщі - ОР (домініканки), Згромадження сестер-Учительок св. Дороти (дочки Пресвятих Сердець), Згромадження сестер св. Фелікса з Kantalicjo третього чину св. Франциска з Асизу - CSSF (феліціанки), Згромадження сестер францішканок Родини Марії - RM (францішканки Родини Марії), Згромадження сестер-францішканок Марії Невтомної Допомоги (францішканки Марії), Згромадження сестер францішканок Слугинь Хреста (францішканки Слугині Хреста), Згромадження малих сестер Непорочного Се­рця Марії (гоноратки), Згромадження сестер св. Йосипа - CSSJ (йосифітки), Згромадження сестер кармелітанок Дитятка Ісуса (кармелітанки), Згромадження сестер Марії Непорочної (Марії Непорочної), Згромадження сестер св. Архангела Михаїла (михалітки), Згромадження сестер Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії - SIC (непорочниці), Згромадження сестер офіру- вання Пресвятої Діви Марії (презентки), Згромадження сестер Божественного Спасителя (сальваторіанки), Згромадження сестер Страждаючої Божої Матері - СМВВ (серафітки), Згромадження сестер Слугинь Пресвятого Серця Ісуса (серцянки), Згромадження сестер Дочок Пресвятого Серця Пресвятої Діви Марії (серцянки безгабітовані), Згромадження сестер Слугинь Непорочно Зачатої Пресвятої Діви Марії, Згромадження сестер Слугинь Непорочно Зачатої Пресвятої Діви Марії (слугині сілезькі), Згромадження сестер Милосердя св. Вікентія де Поля (шаритки), Згромадження сестер урсулінок Пресвятого Серця Конаючого Ісуса (урсулінки сірі) та Чин св. Урсули Римської Унії - OSU (урсулінки).

На сьогоднішній день Римо-Католицька Церква в Україні налічує 909 парафій та 96 монастирів і монаших домів. Діє 8 навчальних закладів. Єпископат РКЦ в Україні об’єднаний в Конференцію римо-католицьких єпископів України, головою якої є митрополит Львівський Мечислав Мокшицький.

Використана література:

1. Доброєр, Олександр Католицька Церква в Україні, 2001-й рік : статистика, аналізи, коментарі. - Київ: Кайрос, 2001.- 260 с.

2. Осадчий, ВолодимирКатолицька церква в Україні : історичний нарис. - Луцьк: Luceoria Books, 2001. - 112 с.

3. Ісіченко, Ігор, Архієпископ. Історія Христової Церкви в Україні. – Харків: Акта,1999. - 472 с.

4. Лиценбергер, О.А. Римско-католическая Церковь в России : история и правовое положение / Апостольская Администратура для католиков латинского обряда Южного региона Европейской части России, Поволжская Академия государственной службы. - Саратов,2001. - 384 с.

5. Цимбалій В.В. Становлення територіальних інституцій Римо-Католицької Церкви в Україні в незалежній Україні// Вісник Київського національного університету ім.Т.Шевченка. - К : КНУ, 2009. - Вип. 91-93: Філософія.Політологія. - С. 180-183.

6. Веб-сайти дієцезій Римо-Католицької Церкви в Україні