Римо-католицький кафедральний собор Успіння Пресвятої Діви Марії

Але це вже інша історія). І головна домінанта вулиці Гоголя - Римо-католицький костьол Успіння Пресвятої Діви Марії. Він настільки нетиповий для Харкова, що спершу просто неможливо повірити, що ти не перенісся якимось дивом в якесь провінційне польське містечко. Сюди хочеться приходити знову і знову, слухати акорди органу, що лунають під склепіннями, чарівний голос церковного співу, просто молитись...

Запрошую і вас перенестись на тиху вулицю і завітати до Храму, який має вже понад сторічну історію і за ці роки пережив дві світові війни, громадянську війну, більшовицький режим... і вистояв! Вистояв, щою знову кожного дня збиратии віруючих на молитву.

Створення парафії. Перший храм

В Харкові ще з 1773 року проживало біля 100 іноземців, частина з яких була католиками. Їх кількість значно виросла на початку 19ст. Поштовхом до цього стало відкриття Університету. Зокрема запрошувалось багато викладачів із західної Європи: французів, німців, поляків…

В особняку одного з них – викладача музики Івана Матвійовича Вітовського (учня самого Йозефа Гайдна) – і виник перший в Харкові храмовий дім Римо-католицької Церкви в Харкові.

У 1929 році до Харкова прибуває монах-францисканець о.Геміліон Чаплинський, який стає першим парохом римо-католицького приходу. До нього харківські католики користувались послугами приїжджого духовенства.

Деякий час служби правились під дахом Першої чоловічої гімназії (заснована в 1805р.), а потім - в стінах Університету. 19 лютого 1830р. громада на чолі з о.Чаплинським купує дві дворових ділянки на вул.Мала Сумська (зараз вул.Гоголя) . В часи Харківської фортеці цю територію використовували під порохові склади. Будинок, що був перероблений під церкву, знаходився на розвилці вул..Малої Сумської та пров.Провіантного (зараз пров. Мар’яненко).

Вже 1 жовтня 1832 г. відбулось освячення першої Харківської римо-католицької церкви Розарія Пріснодіви Богородиці.

В 1950році біля церкви збудовано кам’яний будинок для духовенства. Проект цього будинку був затверджений генерал-ад’ютантом Олександром Кокошкіним, в майбутньому губернатором міста. На його честь з 1896р. по 1909р. вул. Мала Сумська називалась вул.Кокошкінською (в 1909р. у зв’язку зі столітнім ювілеєм М.В.Гоголя була перейменована у вул.Гоголя).

У вересні 1862 року громада храму придбала орган. Першим органістом був Іван Матвійович Домбровський, вчитель музики. Він жив при церкві більше 20 років.

Громада храму складалась з представників різних національностей: поляків, французів, німців, українців (вихідців із західної України), білорусів… З середини 60рр. 19ст. парафія поповнилась великою кількістю віруючих. Це стало результатом Польського повстання, яке спалахнуло у 1863р., було придушене царською владою і потягнуло за собою насильницьке переселення десятків тисяч сімей з західних кордонів імперії вглиб Росії.

В 1876 г. церковною радою при парафії був заснований будинок для пристарілих. Гроші на нього заповів колезький асесор Гаврила Борель (800 руб.). Згідно заповіту будинок мав обслуговувати іноземців, а в разі їх відсутності – осіб місцевого походження. Почесним опікуном був князь Дмитро Кропоткін. Після його смерті за традицією почесним опікуном був діючий губернатор. Ті, кому давали прихисток у будинку, користувались лише приміщенням, опаленням, освітленням і водою. Харчуванням їх не забезпечували. Засоби на потреби будинку надходили з приватних пожертв, а також від благодійних концертів, п’єс і вечорів, що влаштовувались парафіянами.

Нова церква

У 1880р. був проведений капітальний ремонт будинку храму (укріплені фундамент і стіни), але стало очевидним, що католицька громада міста потребує нової церкви. Рішення про її будівництво було прийняте в 1882році. В 1886 були отримані дозволи від Могилівської консисторії та Харківського губернатора.

Пожертви на будівництво храму приходили, як з боку харківських католиків, так із усіх куточків Росії і з-за кордону. На будівництво храму давали гроші і православні, і, навіть, юдеї.

Проект храму виконав харківський міський інженер Болеслав Георгійович Михаловський (1830-1909), який потім впродовж 1887-1892рр. безкоштовно працював на будівництві церкви. В проект кілька разів вносились зміни, зокрема збільшувався розмір каплички, встановлювались додаткові вівтарі в бічних навах.

29 квітня 1887р. відбулось урочисте освячення місця під новий храм та закладання парохом о.Кисаржевським першого каменя та пам’ятної таблички під фундамент храму.

Панорама Харкова з верхівки Мирониосицької церкви (1912р.). Крайній зліва - костьол Успіння пресвятої Діви Марії

15 червня 1887 р. «Харківські губернські відомості» писали: «Сооружение нового здания римско-католического храма в Харькове быстро продвигается вперед: здание воздвигнуто до крыши. Затем приступят к постройке колокольни. Храм строится в готическом стиле и обойдется харьковской католической общине более чем в 50 000 руб.». І 10 листопада: «Постройка римско-католической церкви в Харькове окончена, над зданием высится крест. Внутренняя отделка церкви будет начата с будущей весны».

15 грудня 1891р. новий храм був освячений о.Кисаржевским. Були запрошені священики: один з Полтави і один з Курська. Храм в той час мав чотири вівтаря: Успіння Матері Божої, Расп’яття Спасителя, св.Йосифа та св.Антонія. З правого боку від вівтаря Успіння Матері Божої знаходився амвон, вхід до нього був по сходинках із захристя. Біля вівтарної частини стояла мармурова статуя Діви Марії. Під амвоном стояла гіпсова статуя св.Апостола Петра, яка зараз знаходиться в Харківському історичному музеї. В храмі знаходились дві сповідальні, виготовлені з важкого дубу. Також з дубу були виготовлені лави. На стінах висіли ікони Хресної дороги Спасителя зроблені з гіпсу. Біля входу – дві посудини для освяченої води та ювілейний хрест на мармуровій дошці. На дзвіниці були встановлені три дзвони.

А 26 липня 1892р. в неділю при безхмарному небі ( t+20о ) храм і вівтарі були урочисто освячені єпископом Могилівської римо-католицької єпархії ректором Петербурзької римо-католицької духовної академії прелатом Папського двору Франциском Симоном, який спеціально для цього прибув у Харків. Його супроводжував о.Ян Цепляк, професор тієї ж академії.

Сторінки життя громади

5 жовтня 1894 церковна рада приймає рішення створити постійно діючі програми опікунства над бідними католиками – адже до членів ради постійно звертались за матеріальною допомогою римо-католики, кількість яких у зв’язку з розвитком промисловості і будівництвом залізниці постійно зростала.

30 березня 1900 р. в 66-літньому віці помер настоятель храму о.Петро Генріхович Кисаржевский. Його внесок у розвиток харківської римо-католицької парафії залишиться безцінним. За час його служіння був побудований новий храм, який вистояв у декількох війнах, революціях, у періоди знищення храмів - а це є безсумнівне благословення Боже. о.Кисаржевский збагатив парафіяльне життя новими формами діяльності: благодійної, суспільно-культурної… Був заснований будинок для пристарілих, парафія опікувалась бідними католиками, обладнаний римо-католицький цвинтар, разом з лютеранською громадою побудована каплиця на цвинтарі. Культурне життя приходу - творчі вечори, вистави й таке інше - було спрямовано настоятелем о.Кисаржевским на громадсько-корисні цілі.

Судячи з підписних листів призначених для запису пожертвувань на будівництво нового храму, які були віддруковані на чотирьох мовах, найбільшими національними групами парафії були російська, німецька, польська і французька. Було також багато католиків-українців, що переселились із заходу України.

В квітня 1900р. був замовлений новий орган: представнику Етгітонської фабрики органів (Баварія) був виданий задаток на його виготовлення. Треба сказати, що пропозиції придбати орган надходили ще у 1892р. від фабрики церковних органів «Шиманський і Син», але тоді у парафії не вистачило грошей. Орган зі старої церкви передали католицькій парафії у Сумах. Новий орган прибув в 1901р. і відразу був застрахований у Варшавському страховому товаристві.

За перші 17років XXст. у Харківському римо-католицькій парафії Успіня Матері Божої змінилося 3 настоятелі і 16 вікаріїв. Поступово змінюється національний склад громади: внаслідок масової евакуації мирного населення з південно-західних і західних границь Росії, а також поранених і військовополонених з Австро-Угорщини, в парафії поступово починає виділятися найбільша група - віруючі польського походження. Саме із цього часу католицький храм у Харкову починають називати костьолом, хоча до цього часу в побуті була назва "католицька церква". А з 1915 року в результаті громадянської війни в Австро-Угорщині і великої кількості вірмен-біженців, в парафії з’являється і швидко зростає громада вірмен-католиків.

Як і раніше продовжує працювати будинок для старих людей, у храмі створюється хор. Продовжується подальше облаштування церкви.

В 1902 р. перед громадою постає питання про будівництво школи для бідних дітей з католицьких родин, у якій були б і квартири для священиків. 12 квітня 1902 р. під будівництво школи визначена частина церковної землі з боку провулка Провіантського (зараз - провулок ім. І.Марьяненко) поруч із будинком старої церкви. А для проходу у двір церковної території був передбачений вхід через арку, що повинна була з'єднати два будинки: старої (першої) церкви й школи. Таку школу харківські католики вже мали, але вона розташовувалась далеко від храму Успіння Богородиці, через це багато дітей не могли її відвідувати.

Школа будувалась на пожертви прихожан. На одному з засідань церковної ради зазначалось: «…Прихожане к делу постройки здания для означенных надобностей относятся с усердием, что, в частности, прихожанин Бронислав Щавинский от щедрот своих пожертвовал 105 тыс. шт. кирпича и обязался доставить и остальное количество такового, равно и нужную известь с расчетом за таковые по мере возможности, в соответствии со средствами, коими будет располагать Совет; что прихожанин Ян Вильга пожертвовал рельсы на свод».

30 березня 1903 р. відбулося урочисте освячення закладки майбутнього будинку, про це було оголошено у місцевій пресі.

При парафії починає працювати притулок для дітей-сиріт римо-католицького віросповідання (його називають притулком імені о. Вагнера – самовідданого, сповненого любові до Бого отця Войцеха Вагнера, що трагічно загинув у 33 літньому віці). Перше згадування про діючий притулок з'являється до 1906 р., хоча відомо, що вже в 1905 р. парафіянин Квятковский пожертвував вагон вугілля для притулку ім. о.Вагнера. У притулку тоді було десять дітей. Головою притулку для дітей-сиріт був настоятель парафії.

17 квітня 1905 р. після січневої революції вийшов царський указ "Про віротерпимість", який дозволяв громадянам Російської імперії вибирати віросповідання. Відомо, що в Харкові з 1905 р. по 1919 р. кілька сотень жителів переходять із російського православ'я в Римо-католицьку Церкву.

У Російській імперії для виконання військової повинності щороку йшли служити в армію молоді люди, яким до 1 січня даного року виповнилося 20 років. На церемонію приношення солдатами-католиками присяги на вірність Вітчизні й Царю обов'язково повинен був запрошуватися римо-католицький священик. У Харкові в цей час стояли кілька піхотних полків і саперний батальйон. Щорічно харківські римо-католицькі священики виїжджали на присягу. Померлих солдатів-католиків ховали на Кирило-Мефодіївському цвинтарі. Нерідко священиків Харківського католицького приходу Успіння Матері Божої запрошували на церемонію прийняття присяги іноземцями-католиками під час прийняття ними російського підданства.

Ось цікава статистика за 1910 р.: хрещення прийняли 106 хлопчиків і 92 дівчинки (немовлята), останні прижиттєві таїнства приділені 92 чоловікам і 53 жінкам, таїнство шлюбу - 49 подружнім парам.

Відомо, що для виконання релігійних обрядів священики повинні були виїжджати в повітові містечка і села Харківської губернії: Вовчанського, Куп'янського, Старобельского, Ізюмського, Зміївського, Валківского, Богодухівского, Охтирського, Лебединського і Сумського повітів. Загальна чисельність римо-католиків у всіх цих приходах становила у 1910р. 8679 чоловік.

У 1912 р. проводиться внутрішній ремонт храму, а в серпні 1913 р. - ремонт даху нової церкви. У травні 1914 р. Станіслав Андрійович Поплавський проводить мережу електричного освітлення перед храмом (4 зовнішніх ліхтаря). У цьому ж році був оновлений і орган. Ремонт органу виконав Петро Войцехович - органний майстер з Вільно.

В роки Першої світової війни

1914 рік почався гарно для парафії – починається видання католицького щомісячного видання «Харківська парафія». Але в тому ж році почалась Перша світова війна.

Після Брусилівського прориву в Галичині (серпень 1914р.) в Харків прибувають поранені військовополонені Австро-Угорської армії: українці, поляки, німці, словаки, чехи, італійці. З 1914р. по 1917р. в Харкові від хвороб і ран померло більше 1000 полонених, більшість з яких римо-католики. Померлих солдат-католиків, як російської, так і австро-угорської армії, ховали разом – на Кирило-Мифодіївському цвинтарі (зараз парк Артема на Московському проспекті). Також на цьому цвинтарі були розстріляні дворяни та інтелігенція римо-католицької віри під час терору більшовиків 1918-1919рр.

Польський дім При парафії починає діяти громадська організація “Польський дім”, вона знаходилась у будинку в перевулку Провіантному (зрунований під час Другої світової війни). Вона включала в себе: бюро по працевлаштуванню біженців, харківське відділення Товариства допомоги бідним польським сім’ям, які постраждали від військових дій, південно-російський автомобільний клуб. Також в будинку колишньої церкви діяла гімнастична секція. Зазначимо, що внаслідок війни в Харкові значно зростає польська громада, тільки в Харківському технологічному університеті навчались близько ста польських католиків.

Цікава деталь того часу: у зв’язку зі збільшення випадків пограбування храмів, Могилівська консисторія видає указ, згідно з яким в кожній церкві вводиться нова посада - нічний вартовий.

Починаючи з 1915р. Харків приймає ще одну хвилю біженців та емігрантів – католиків-вірмен з Отаманської імперії, які втікали від кривавої різанини вірмен на території Туреччини: з 1915 р. по 1923 р. на території колишньої Отаманської імперії було знищено близько 1,5 млн. вірменів (більше половини всієї нації (!)) серед них - декілька єпископів, 111 священиків, 53 черниці. За ці роки були знищено 2 тис. шкіл, 2005 церков і 203 монастирі, кілька сотень тисяч вірменів насильно навернені в іслам.

Серед небагатьох голосів на захист вірменських християн був голос Папи Бенедикта XV. Вірмени, яким вдалось врятуватись, шукали притулку в різних країнах світу. Зокремо вони знаходять допомогу і підтримку в римо-католицькій парафії Успіння Діви Марії Харкова.

Війна не змогла стати перепоною в духовному житті християн: крім інтенсивного літургійного життя (життя таїнствами і молитвою), парафія опікувалась будинком для старих людей, капличкою на цвинтарі, притулком для сиріт, школою…

Але період найбільшої активності в житті парафії підходив до закінчення. Злет початку XXст. перервала навала більшовиків і громадянська війна…

Фото початку XX століття

Це найтрагічніща частина історії храму: громадянська війна, церковні погроми репресії проти священників і парафіян і, зрештою, запустіння.

З приходом до влади більшовиків у 1917 р. починаються важкі часи для віруючих Харківської римо-католицької парафії. У перший же день правління в Росії революційного більшовицького уряду з'являється «Декрет про землю» В. І. Ульянова (Леніна), згідно з яким зокрема

"… всі монастирські, церковні маєтки, з усім їхнім рухомим і нерухомим інвентарем, садибними будівлями переходять у розпорядження волосних земельних комітетів і повітовий Рад селянських депутатів... ».

5 лютого 1918 р. виходить ленінський «Декрет про відділення Церкви від держави». Школи були відібрані у Церкви і передані в розпорядження держави. Цим Церкву позбавили її престижного і впливового місця в суспільстві, а служителі Церкви і віруючі почали трактуватись як особи, які стоять поза соціалістичним суспільством.

17 листопада 1918 р. архієпископ Могильовскої римо-католицької консисторії (до якої належала і Харківська парафія) Едуард фон Ропп був змушений залишити Росію.

В 1918-1921 роках на теренах Російської імперії йде братовбивча громадянська війна. За приблизними підрахунками в цій війні загинуло близько 16 млн. чоловік, які стали жертвами терору, голоду та епідемій, 2 млн. емігрували за кордон. Природньо, що Ватикан намагається допомогти голодуючим Радянської держави: 12 березня 1921 р. було укладено угоду між Святим Престолом і Радянським урядом про направлення уповноважених Святого Престолу з гуманітарною допомогою у зруйновану громадянською війною країну. Перед початком цієї місії Папа Бенедикт ХV зробив також персональну пожертву в розмірі 500 тис. лір.

26 липня 1922 р. місія у складі 12 чоловік вирушила судном до Новоросійську, звідки і почалось транспортування продуктів харчування в Москву. Потім продукти перевозили в Краснодар, Ростов, Євпаторію, Джанкой. Опорними пунктами акції надання допомоги були: на Уралі - Оренбург, а в Україні - Харків.

Проте 22 березня 1924 р. ватиканська місія в Радянській державі отримала від голови Комісаріату з розподілу іноземної допомоги Каменєва повідомлення про те, що подальша допомога місії не є бажаною. В цей час на радянській території налічувалося близько 1 млн. католиків і 127 священиків (16 з них вже знаходилися у в'язницях).

Церковні погроми торкнулись і харківських католиків. 8 квітня 1922 р. у парафії (настоятелем в цей час був о.Вінцент Адамович Ілгін) Харківською губернської комісією по вилученню церковних цінностей було конфісковано кілька срібних літургійних предметів. А 31 травня відбулося велике пограбування зі зламом, з церкви було викрадено велику кількість (більше 300) літургійних речей: ризи, альбом, покривала для вівтаря, літургійні чаші, серветки та інше.

Але церква все ж продовжувала діяти, парафіяни стійко, всупереч небезпекам, які загрожували їм, продовжували відкрито сповідувати свою віру в Христа. Всупереч різним труднощам продовжує зростати група вірменських католиків, які висловлюють своє бажання сповідувати віру згідно зі своїм обрядом. У 1923 р. з Тіфлісу у Харків був переведений о.Карапет Мехітаровіч Еганян. У храмі праворуч від вівтарній частині була обладнана вірмено-католицька капличка. Почали служити меси і для католиків вірменського обряду.

До 1923 р. вся Могилівська архиєпархія у Радянській державі нараховувала 22 деканати з 173 громадами, близько 500 священиків та близько 350 тис. віруючих. Половина деканатів перебувала на території Білорусі, ще 6 - в європейській частині Росії.

У 1923 р. був в Могильові арештований єпископ Ян Цепляк (26 липня 1892 р. він приїжджав до Харкова на урочисте освячення храму Успіння Матері Божої), який був призначений адміністратором єпархії після того, як у 1918 р. архієпископ Едуард фон Ропп змушений був залишити охоплену війною країну. Також були арештовані екзарх російських греко-католиків слов'янського обряду Леонід Фьодоров, єпископ Анатоль Малецький, 11 священиків та 1 мирянин. Привід до арешту - опір під час конфіскації церковних будівель і церковного майна. Їм було висунуто звинувачення у контрреволюційних діях в інтересах “світової буржуазії”, які були виражена у протидії декрету про націоналізацію церковного майна, забороні віруючим вступати до лав комуністичної партії, організації комітетів для захисту церков і церковного майна від націоналізації, навчанні релігії неповнолітніх, саботажі та зв'язках з іноземними організаціями. Радянська преса того часу писала:

"Нитки католицької контрреволюції тягнулися з Петрограду через Варшаву у Рим і назад. Штаб у Петрограді очолював архієпископ Цепляк, а керував ним прелат Будкевіч. У своїх діях штаб спирався на підтримку буржуазної Польщі, агентом якої стала Католицька Церква в Країні Рад".

Єпископ Цепляк і о. Костянтин Будкевич були засуджені до смертної кари. Інші обвинувачені отримали від двох до десяти років тюремного ув'язнення з позбавленням їх громадянських прав. Згодом смертний вирок єпископу Яну Цепляку замінили 10 роками в одиночній камері. о. Костянтин Будкевич був у Великодню ніч з 31 березня на 1 квітня 1923 р. у в'язниці на Луб’янці.

За рішенням ЦК ВКП (б) єпископа Я. Цепляка 9 квітня звільняють і дають можливість виїхати в Ригу. 8 травня Я. Цепляк прибув до Риму, де був прийнятий особисто Папою. 17 лютого 1926 р. Ян Цепляк помер у лікарні Св.Маріі в Нью-Джерсі (США).

31 грудня 1924 р. харківська римо-католицька громада була вимушена укласти договір з виконкомом Ради депутатів «про прийняття в безкоштовне і безстрокове користування храму і предметів, у ньому знаходяться».

У квітні 1926 р. після смерті єпископа Яна Цепляка до СРСР з таємною місією (для посвячення в єпископи католицьких священиків) прибуває єпископ д'Ербіньї. 21 квітня в Москві в церкві Св.Людовіка було здійснене таємне посвячення в єпископи о.Нев’є з Макіївки. 22 квітня єпископи д'Ербіньї та Нев’є відбувають залізничним потягом до Харкова. Тут д'Ербіньї повідомляє харківському священику о.Вікентію Ігіну про призначення його апостольським адміністратором. Далі його дорога проляже до Одеси і Києва. Усього в СРСР єпископ д'Ербіньї за дорученням Папи створив 10 апостольських адміністратур: у Москві, Ленінграді, П'ятигорську, Казані, Саратові, Одесі, Житомирі, Тіфлісі і Харкові.

3 січня 1927 р. відбулися арешти ще 39 римо-католицьких священиків. Зокрема був зарештований Харківський апостольський адміністратор о.Вінцент Ілгін. Чи залишався ще якийсь римо-католицький священик у церкві Успіння Матері Божої після арешту о.Ілгіна не відомо.

Цікаво, що ще у 1927 р. в Італії були арештовані керівники тільки-но створеної Комуністичної партії Італії - Грамші і Террачі. Велися переговори з більшовиками про обмін їх на адміністратора Житомира о.Скальского та Харківського адміністратора - о.Вінцента Ілгіна. Але, на жаль, обмін не відбувся. Через деякий час обговорювався обмін засуджених італійських комуністів на єпископа Слонскаса і екзарха Л. Федорова. Домовленості також не було досягнуто, священики залишилися у в'язниці (в 1933 р. єпископ Слонскас виїхав з СРСР, він помер в 1981 р.; екзарх греко-католиків о.Леонід Федоров помер в сибірській в'язниці в 1935 р.).

Владою проводиться опис усього церковного майна парафії Успіння Матері Божої. Віруючі щорічно змушені були подавати Харківському виконкому дані про склад парафії. З цих документів видно, що громада, як і раніше, була різноманітною за національною, соціальною та віковою ознаками: поляки, українці, росіяни, білоруси, вірмени, французи, литовці, латиші, італійці, бельгійці, угорці… Але загальна кількість парафіян зменшилася з 1346 чол. (1910 р.) до 766 чол. (січень 1927 р.).

У 1927 р. вірменський священник о.Карапет Еганян приймає громадянство СРСР (до 1927 р. він був підданий Туреччини) - щоб мати можливість продовжувати свою службу.

19 березня 1930 р. Папа Пій ХІ оголошує Всесвітній день молитви за переслідуваною Церквою в СРСР. Реакцією більшовиків на проведення Дня молитви була нова хвиля арештів. о. Карапет Еганян був заарештований 14 лютого 1938р. Йому було висунуто стандартне на ті часи звинувачення: участь у контрреволюційній націонал-шпигунській організації. На о.Еганяна і ще кількох вірмен було відкрито кримінальну справу. За тією ж справою проходив і священик вірмено - григоріанської церкви у Харкові (з 1935 р. - голова вірмено-григоріанської церкви на Україні) о.Абгорьян Григорій Михайлович. Його розстріляли 21 жовтня 1938 р.

На засіданні Особливої трійки УНКВС в Харківській області о.Еганян був визнаний винним у контрреволюційній і шпигунській діяльності (за ст. 54-2, 54-8, 54-11 КК) і 19 квітня 1938 р. був засуджений до розстрілу. Його особисте майно підлягало конфіскації. Він був страчений 27 травня 1938 р. у Харкові. Швидше за все, останки о.Карапета Еганяна спочивають на території харківського Лісопарку - разом з тілами численних жертв комуністичного терору тих років.

Починаючи з цього моменту почалося пряме знищення віруючих римо-католицького віросповідання в Харкові. Храм спорожнів ...

10 грудня 1940 р. на засіданні виконкому Харківської облради було вирішено, що

«беручи до уваги те, що колишній римо-католицький костел по вул. Гоголя № 6 у м.Харків не функціонує, дім не ремонтується і стає непридатним, а на розвішані протягом 3-х місяців оголошення про передачу приміщення в орендне користування бажаючих орендувати приміщення не знайшлося, - Виконавчий комітет Харківської Ради Депутатів на підставі Постанови ЦВК УРСР від 4 листопада 1935 р. і постанови РНК СРСР від 15 лютого 1936 р. постановив:
1. Постанову Виконкому Харківської міськради від 4 листопада 1940р. про закриття колишнього римо-католицького костелу по вул.Гоголя, № 6 в м.Харків затвердити.
2. Приміщення колишнього костелу по вул. Гоголя, № 6 передати Харківському театру ім. Шевченко.

Харківські католики, які ще були живими, були змушені приховувати від інших свою конфесійну приналежність, молячись таємно, живучи без підтримування себе святими таїнствами.

Під час другої світової війни (з приходом німецьких військ) храм відновлює свою діяльність. Службу правив священик з Прибалтики, постійного священика в Харкові, на жаль, не було. Віруючі харків'яни-католики потяглися до храму. Але після вступу до міста радянських військ храм знову закривається. Під час війни 1941 - 1945 рр. були також повністю зруйновані будинок священнослужителів і частково – будинок старої церкви. Після війни будинок старої церкви було відновлено, але не в первісному вигляді: добудовано ще два поверхи. Зараз з двору ще можна побачити залишки вцілілої стіни.

У 1945 р. Харківський католицький храм Успіння Матері Божої остаточно закривається радянською владою. З цього часу в приміщені церкви зберігаються старі кіноплівки. Всередині церкви виростають стіни, внутрішній простір розділяється на два поверхи.

У період хрущовської «відлиги» о. Карапет Еганян був реабілітований. Свідками в процесі реабілітації були парафіяни Харківської вірмено-католицької церкви. Зараз у Харкові живе племінниця о.Еганяна - Сусуна Карапетівна Еганян.

Були реабілітовані також і деякі інші несправедливо репресовані харківські римо-католики, багато хто, на жаль, - посмертно.

І все ж з настанням змін у суспільстві у 1990 р. римо-католицька церква в Харкові воскресає! Адже нечисленні харківські католики, які залишилися живі, берегли свою віру, продовжували молитися. І навіть максимально обмежуючи свою зовнішню активність, вони все ж таки продовжували свою невидиму місію.

Відродження храму

Наприкінці 1990 р. у Харкові з'являються розклеєні у різних місцях короткі оголошення про збори вірних римо-католицького обряду щонеділі на тротуарі навпроти будинку колишнього римо-католицького храму по вул. Гоголя, № 4. Поступово почала формуватися невелика група віруючих, яка молилася за майбутню парафію і про повернення храму віруючим. Це були переважно римо-католики польського походження, хоча були також українці.

7 січня 1991 р. на східцях церкви була відслужена перша після війни меса. Служив її вікарний священик Київської парафії Воздвиження Хреста Господнього 30-річний о.Юрій Зімінській, який обслуговував католиків Києва, Київської області, а також парафії, розташованій у Чорнобильській зоні. Надалі меси на східцях храму відбувались майже щонеділі, також вони правились на квартирах віруючих.

Через тривалу перерву у літургійному житті, парафіяни потребували катехізації (тобто навчання основ християнської віри). Тому разом з о.Юрієм Зимінським, священиком і монахом Чину Отців Маріан, стали приїжджати також монахині Згромадження дочок Непорочного Серця Марії (у мирському одязі) с.Валентина Залізовска і с.Софія. Вони у живому спілкуванні навчали істинам віри, розучували і співали пісні, навчали спільній молитві.

У 1991 році група харківських римо-католиків була зареєстрована Київським виконкомом м.Харкова. На початку квітня 1991 року Житомирський єпископ Ян Пурвінскій призначає о.Юрія Антоновича Зимінського настоятелем Харківської парафії Успіння Діви Марії.

о.Ю.Зимінський разом з групою найбільш активних віруючих вів тривалі переговори з владою міста про повернення парафії церковної території і будівлі храму. Як уже згадувалось вище, в приміщенні храму розташувалося обласне управління кіно. Всередині воно було переобладнане як державна установа: розділене на два поверхи і на безліч кімнат на кожному з них. На початках віруючим було віддано кілька кімнат на другому поверсі, у жовтні 1991 р. був відданий весь другий поверх, а в грудні 1991 року - вся будівля.

о.Юрій Зимінський З самого початку о.Зимінский намагається прищепити парафії дух істинно християнського братерства: тут разом живуть і моляться поляки й українці, росіяни та білоруси, німці, євреї, вірмени. Швидко збільшується молода католицька громада.

З 29 липня по 25 серпня 1991 р. більше 20 чоловік на чолі з настоятелем беруть участь у паломництві до Ченстохово (Польша) на VI Всесвітній День молоді зі Святійшим Отцем Іваном Павлом ІІ.

2 листопада 1991 р. свята меса була відслужена в Лісопарку, на місці загибелі багатьох польських офіцерів, а також людей інших національностей.

15 грудня 1991 р. парафія урочисто відзначає 100-у річницю освячення храму. До цього ювілею у власність парафії було повернуто весь храм з частиною церковної території. В урочистостях бере участь також Папський нунцій в Україні о.Антоній Франка та Житомирський єпископ о.Ян Пурвінскій.

В 1992 році в Харкові починають свою працю запрошені настоятелем о.Зимінским монахині Згромадження сестер Милосердя св. Вікентія де Поля: с.Анеля і с.Богуслава. Вони опікуються убогими, хворими, дітями-сиротами, а також працюють медичними сестрами в Харківській обласній лікарні.

У громаді починають затверджуватись християнські літургійні традиції: святкування Різдва Христового і дня св.Миколая, різдвяні пастирські візити до родин парафіян і т.д.

У поверненій віруючим будівлі церкви розпочалися реставраційні роботи. Але головний акцент у своїй праці настоятель о.Зимінский ставить на духовному відродженні парафії: «спочатку - відновити храми душ, а тоді оновить стіни парафіяльного храму».

26 жовтня 1993 р. над вівтарною частиною церкви зводиться Розп'яття - відлита з бронзи постать Христа на дубовому хресті. Це дипломна робота випускника Харківського художньо-промислового інституту скульптора Олега Шевчука, який також прийняв християнство і став прихожанином Храму.

26 грудня 1993 р., на другий день різдвяних свят, група харківських римо-католиків виїжджає до одного з великих густонаселених районів Харкова - Салтівки, щоб помолитися про створення там нової католицької парафії. Священик закопує в землю чудотворний медальйон Божої Матері, яка з'явилася у 1830 р. у Парижі Катерині Лябуре. І вже у вересні 1995 р. буде відзначатися урочисте відкриття другої католицької парафії Харкова. Потім зростуть будівлі парафіяльного будинку, християнського дитячого центру і церкви св.Вікентія де Поля.

З жовтня 1993 р. починає виходити газета харківської римо-католицької парафії «Маgnifiсat».

Влітку 1994 р. були організовані за посередництва парафії три поїздки харківських дітей в літній лісовий табір у Попова (Плоцька єпархія, Польща). Цей проект був здійснений за сприяння директора Плоцького відділення Міжнародної католицької організації «Саrіtаs» о.Ежі Зайонца. Опіку над цими трьома групами дітей (незрячі з харківської гімназії-інтернату, діти-сироти, діти з католицької парафії) взяли на себе о.Ю.Зимінський, с.Фабіана Зелінська, с.Богуслава і деякі викладачі з гімназії-інтернату.

Харківська парафія підтримує постійні контакти з багатьма католицькими парафіями України, Польщі, Грузії, Латвії, Німеччини.

13-17 грудня 1995 р. у парафії зупинилися вантажні машини з гуманітарною допомогою з Польщі для Чечні, які проїздили через Харків. Керував цією акцією о.Тадеуш Залеській. Два етапи допомоги були організовані Фундацією ім.Брата Альберта.

У парафії підтримується традиція проведення Великопісних реколекцій. З 26 березня по 2 квітня 1995 р. ці реколекціі проводять запрошені настоятелем парафії греко-католицькі священики зі Львова: о.Петр Федюк і о.Міхаіл Якимець.

13 квітня 1995 року (у Велику П'ятницю) на богослужінні співає дитячий хор незрячих з Харківської обласної школи-інтернату для сліпих дітей ім.Короленко.

В 1996 р. виходить перший пробний номер журналу «Слово з нами». Це була російськомовна версія журналу «The Word Аmong Us», над випуском якого працювала група молодих парафіян: Ірина Воловіцкая, Віолетта Сліж, Тетяна Потаніна, Олег Новосельський. Засновником російськомовної версії журналу був Орден Отців Маріан, а головним редактором - о.Юрій Зимінський.

11 вересня 1996 р. здійснюється поховання останків тіл жертв сталінських репресій та освячення цвинтаря в Лісопарку. На службі була присутня делегація «Катинських сімей» з Польщі, багато віруючих.

З 3-го листопада 1996 р. с.Терезія Дзярска починає займатися створенням парафіяльної бібліотеки. ЇЇ стараннями фонд літератури буде поступово але незмінно зростати, поповнюючись літературою для сліпих, фоно- та відеотекою. У бібліотеці будуть виготовляються також книги, надруковані шрифтом Брайля. З початку 1999 р. парафіяльна бібліотека займає окреме спеціально обладнане приміщення поділене на два поверхи. На першому стоять стелажі з «брайлевскими» книгами, стенди-виставки, каталог, тут же здійснюється прийом відвідувачів. А на другому поверсі розміщується книгосховище друкованих книг, аудіо- і відеокасет, а також невелика майстерня з виготовлення «брайлевских» книг, оргтехніка.

Вперше після довгих років мовчання задзвонили дзвони на дзвіниці храму Успіння Пріснодіви Марії – це сталося 29 березня 1997 р.

Поступово відроджується і сама церква Успіння Приснодіви Марії. Храм вже прикрашають фрески, у вівтарній частині зведені дві бронзові статуї першоапостолов св.Петра і св.Павла, закладена цементна основа під плити для підлоги, на башті починають дзвонити дзвони.

1998 рік знаменний початком ще одного виду апостольської діяльності парафії: на комерційній харківській радіостанції «Master-radio» виходить перша 20-хвилинна передача римо-католицької радіостудіі «Слово». Керували підготовкою програм А. Рудницький та о.Віктор Лутковський, участь у підготовці передач брали с. Гражина Вечерського та с.Р.Нуцковская. Передачі виходили кожну суботу та складалися з блоку новин, тематичної лекції священика, актуальних оголошень літургійного календаря, духовної музики. Були передачі катехетичного характеру, передачі для сімей, дитячі передачі. Всього в ефірі прозвучало 17 радіопередач. У зв'язку з фінансовими труднощами після 10 квітня 1999 р. цю діяльність парафія була змушена призупинити.

Парафія зростає як кількісно, так і духовно. Літургійного життя є, звичайно, основним джерелом різноманітних видів діяльності парафії. Меси відправляються російською, українською, польською мовами. Під час недільних центральних мес (сум) Євангеліє читають також вірменською, англійською та німецькою мовами.

Сестри Храму оточують опікою незрячих м.Харкова, особливу увагу приділяючи інтернату для сліпих та гуртожитку для сімей сліпих. Також вони працюють в притулку для безпритульних, в організованому при храмі пункті перев’язок і аптеці, в так званій «Їдальні під небом». При церкві працює філія міжнародної організації «Caritas», центр натурального планування сім'ї.

У 2004 році завершились зовнішні реставраційні роботи, а 24 березня 2007 року нарешті завершилась внутрішня реставрацію костелу, яка тривала з квітня 1991 року. Сьогодні храм Успіння Діви Марії (який харків'яни за звичкою називають "костьолом") є одним з найбільш затишних храмів міста, який ховається від шуму і суєти великого міста на затишній вулиці Гоголя. Двері храму завжди гостинно відчинені для всіх, хто потребує молитви і розмови з Богом.

Стаття підготована за матеріалами журналу "Слово з нами" - http://slovosnami.narod.ru/

Андрій Храбустовський

"Український Харків", б.д.