Римо-католики Городка готуються зустріти Різдво
Місто Городок на Хмельниччині справедливо вважається неофіційною католицькою столицею України. Тут знаходиться перша з відкритих на теренах колишнього СРСР Вища духовна римо-католицька семінарія, Інститут богословських наук Непорочної Діви Марії, діє три костели і три чернечих осередки. Серед них — і згромадження Сестер служебниць Непорочної Діви Марії.
Місто Городок на Хмельниччині справедливо вважається неофіційною католицькою столицею України. Тут знаходиться перша з відкритих на теренах колишнього СРСР Вища духовна римо-католицька семінарія, Інститут богословських наук Непорочної Діви Марії, діє три костели і три чернечих осередки. Серед них — і згромадження Сестер служебниць Непорочної Діви Марії.
Сестри служебниці опікуються Будинком милосердя для самотніх старих. Його створили ще у 1991 р. зусиллями отця Владислава Ванагса. За його ж активної участі з’явилися й вищезгадані Семінарія, Інститут і три городоцькі костели. У їх числі й костел Св. Станіслава, єпископа та мученика. Це перший, зведений після революції 1917 року християнський храм не лише в Україні, але й в колишньому СРСР! Усього цей «ксьондз-будівельник» звів 29 католицьких храмів! Докладніше про отця Владислава та інше читайте на порталі «Релігійний туризм» в статті Городок Подільський — «Маленька Варшава».
Передріздвяну екскурсію почнемо, звісно ж, зі знаменитого костелу Св. Станіслава, зведеного на рубежі 70-80-х років ХХ століття (ще за життя дорогого Леоніда Ілліча Брєжнєва). У храмі ще з літа проходить реконструкція. На сьогодні залишилося лише завершити внутрішні оздоблювальні роботи. Зрозуміло, що у зв’язку зі святом ремонт тимчасово припинили.
Підхожу до храму. Біля дверей кілька чоловіків бензопилою розрізають березові стовбури, ретельно вимірюючи місце чергового відрізу. Навряд чи на дрова — де ж ви бачили, аби для цього полінця рулеткою міряли? Я не Шерлок Холмс, але роблю висновок, що це будматеріал для Різдвяного вертепу або, як тут кажуть, «шопки». Вгадав!
Заходжу до храму. А там — як на військовому кораблі під час авралу! Жінки та чоловіки відмивають підлогу і відтирають стіни від будівельного пилу. Справа нелегка, особливо враховуючи, що декоративну кахляну плитку ще не встигли покласти (її ніяк не можуть розмитнити). А вимити цементну пилюку з шорсткого бетону ой як нелегко! Треба ретельно терти кілька разів підряд. Незважаючи на досить виснажливу працю, настрій у всіх піднесений — Свято наближається!
Поряд, не зважаючи на передсвятковий безлад, одразу три священики сповідують вірних. Біля кожного — чималенька черга. Треба ж зустріти Свято очищеним! Городяни хоч і не дуже грішать, але завжди знайдеться у чому покаятися. Зухвало вклинившись у чергу, прошу отця Віктора Лутковського, настоятеля костелу Св. Станіслава, сказати кілька слів, як його парафія готується зустріти Різдво. Той лише руками махнув. Мовляв, які інтерв’ю? Ніколи!
Воно й правильно. Піар в ЗМІ — добре, але головне для священика — служба Богові та людям. Тож преса — почекає. Адже висповідавши вірних у храмі, панотцю потрібно потім ще й провідати чимало немічних та хворих парафіян, у яких вже немає сил дійти до костелу.
У службовому приміщені храму несподівано зустрічаю всіх різдвяних персонажів — Святе Сімейство разом з Немовлятком Ісусом, янгола, волхвів та пастушків (а також велику та малу рогату худобу). Насправді — то на підлозі були розставлені фігурки для майбутнього вертепу-шопки.
Сестра Владислава обережно м’якою ганчірочкою протирає фігури героїв різдвяної історії. Цими фігурками вона справедливо пишається — не кожен костел може такими похвалитися. Це не якісь там типові фабричні «штамповки», а майстерно вирізані з дерева шедеври. Справжні витвори мистецтва.
«Ці фігури, — каже сестра, — колись подарували ще самому отцю Ванагсу, коли він подорожував Європою. Зробили їх чи то бельгійські, чи то голландські майстри. Такою красою мало який храм в Україні може похвалитися!».
Дійсно — краса!
Головний «розпорядник» з підготовки до свята — сестра Анна з ордену Сестер служебниць Непорочної Діви Марії. Вона приїхала з міста Дембіце (Польща). Сестра Анна в Україні вже п’ять років. І всі ці роки вона виконує роль головного дизайнера — придумує, як прикрасити храм та зробити вертеп (кожного разу по-новому):
«Дуже тішуся, що можу таке робити. Це велика радість! — каже черниця. — Намагаюся, аби кожного року було по іншому, адже Різдво — це велике диво для усіх людей. Тож хочеться хоч трішки здивувати й парафіян. Роблю це не тому, щоб то була моя слава, а на славу Божу. Роблю це, аби допомогти людям молитися і єднатися з Богом. Аби люди відчували присутність Бога. Тішуся й з того, що приношу радість людям!»
Це Різдво для сестри Анни вже п’яте в Городку і це вже п’ятий вертеп, зроблений за її участю. Зазначу, коли я в розмові сказав: «ваш вертеп», — вона лише засміялася і заперечливо махнула рукою:
«О ні! Я лише придумую. Без сестри Владислави, парафіянина Юрія Шкаврона, наших теслів і майстрів нічого не було би!»
Зрозуміло. Скромність — одна з головних чеснот будь-якої черниці.
«Приходьте завтра ближче до вечора, — каже вона на прощання, — ми вже й шопку зробимо, і ялинку прикрашати будемо…»
Сподівається сестра Анна, що й на це Різдво, як і минулого року, в храмі співатиме тринадцятирічна Вікторія Литвинчук — дивовижна юна співачка з Городка — лауреатка українських та міжнародних конкурсів та фестивалів (і як справедливо вважають експерти — майбутня зірка світового рівня). Але чи приїде на це Різдво Вікторія до Городка — ніхто поки не знає. Поки що вона більше перебуває за кордоном. Нещодавно, наприклад, разом із симфонічним оркестром Віденської опери диск записала. Але в Городку землячку пам’ятають і сподіваються, що й цього року вона співатиме різдвяних пісень. Як сказала одна з бабусь: «Тепер я знаю, як співають янголи!»
Поряд із костелом Св. Станіслава, за якихось 10 метрів — семінарія. Але там тиша. Як пояснив вахтер — всі хлопці-семінаристи роз’їхалися по домівках на канікули.
Добре, а що там у Будинку милосердя? До того ж, там є власна капличка — більшість стареньких такі немічні, що й до костелу, що за якихось півсотні метрів, їм дістатися проблематично. Очевидно, там теж готуються до Різдва.
Але по дорозі чую урочисті звуки труб, які лунають з приміщення недільної школи. Зазираю. Так і є, місцевий оркестр відшліфовує свій репертуар до свята. Роблю кілька знімків і тишком зникаю — відчувається, що хлопці ще не зовсім «зігралися», а на святі має бути все досконало. То ж часу на теревені у них не було.
У Будинку Милосердя наближення свята теж добре відчутне. В їдальні вже стоїть ялинка. У капличці господарює сестра Адріяна. Вона прикрашає вертеп. Він, звичайно, не такий великий, як у костелі, і фігурки різдвяних персонажів не такі унікальні, але що з того? Хіба це головне в Різдві? Це — зовнішнє… Головне те, що в душі… Їй допомагає Галина Дрогоруб. Правда, вся допомога у тому, що її коліна використовуються як підставка для ще не встановлених фігурок різдвяних персонажів.
Інші старенькі, які сяк-так шкандибають на костурах, теж періодично заглядають у двері. Їм дуже цікаво, що там робиться. А може згадують, як були маленькими і чекали на ялинку та різдвяні подарунки.
Сестра Адріяна розповіла, що на Святвечір для всіх мешканців Будинку буде святкова вечеря. Як і личить, з 12 пісних страв. Потім буле Божа Служба. На ранок теж буде святковий стіл, вже з різними м’ясними наїдками.
В Інституті богословських наук Непорочної Діви Марії тиша. Студенти, як і семінаристи, на різдвяних канікулах. Але до Різдва там все одно активно готуються — співробітники прикрашають ялинками капличку, зводять вертеп. За головного дизайнера та розпорядника — ректор отець Владислав Зарічний. Він не лише керує, але й, взявши пилку до рук, займається «святобудівництвом». Дійсно Божа справа, адже Ісус народився в сім’ї теслі.
Особлива гордість отця-ректора — кумедні овечки. То його власна ідея і конструкторсько-дизайнерське «ноу-гау». Зробили їх з підручних матеріалів, у тому числі й з … теплих шкарпеток.
«Святкування у нас буде досить домашнім, скромним, — розповів він, — на Різдвяну службу прийдуть лише співробітники інституту з дітками. Для останніх, звичайно, будуть різдвяні подарунки. У різдвяні дні до нас завітають і колеги — священики місцевих костелів, викладачі семінарії».
Як розповів ректор, найбільше свято буде на «Студентську коляду», коли всі студенти приїдуть на сесію. Свято це в Інституті традиційне, але певної дати не має. Цього року воно заплановане на 8 січня:
«Буде Божа Служба — пояснив отець Владислав, — потім співатимемо українські, польські та російські колядки».
Звичайно ж, готуються до свят і прості городяни. В багатьох будинках вже встановлені ялинки. Господині активно скуповують продукти для святкового столу. Це, до речі, не так вже і просто — адже ціни перед святами традиційно злітають догори. Тож доводиться «крутитися». А ще треба не забути й про подарунки!
Для багатьох мешканців, а особливо мешканок, Різдво — подвійне свято. Городок, колись знане промислове місто України, наразі — зона масового безробіття. Від заводів залишилися цегляні та бетонні коробки та сиротливі димарі. То ж чоловіки та батьки — на заробітках у Польщі, Португалії, Італії, Росії… У кращому випадку — в Києві. Але на Різдво всі намагаються приїхати додому.
З заробітчанами до Городка «приїхала» і західноєвропейська традиція прикрашати будинки електричними гірляндами та ялинковими віночками. На Різдво вулиці міста світитимуться різнобарвними вогниками.
На центральному майдані Городка вже встановлено різдвяну красуню-ялинку. Так, саме різдвяну ялинку, а не якусь там страшнувату конусоподібну «Новогоднюю Йолку», — про це свідчить різдвяна зірка на її верхівці. Поки що зірка та електричні лампочки — єдині прикраси. Інше обіцяють трішки пізніше. Хай буде вона прикрашена і простенько, але саме дерево дуже гарне і пишне. Столичний Київ зі своїм «ковпачком» відпочиває і давиться від заздрощів.