Примарне перемир’я все частіше нівелюється новими артобстрілами й атаками. Цьогорічне Різдво стало чи не найважчим за всі часи. Це був Святвечір з гірким присмаком пороху та спогадами про тих, кого вже немає поруч.
Вже скоро рік, як бійці стоять на захисті спокою, фактично без ротацій та відпусток додому. Тому продовжуємо цикл «Військово-польових нотаток» (1, 2, 3, 4 і 5 частини), і ця стаття присвячена святкуванню Різдва на полігонах.
Зустріч Різдва з військовими 30 Окремої механізованої бригади відбулась спільно зі священиком Сергієм Дмитрієвим з УПЦ Київського Патріархату, з яким було пов’язано чимало інших поїздок навесні та влітку. Спільно з очолюваним ним Відділом соціального служіння наша редакція здійснює збір коштів для підтримки захисників Вітчизни. У нашій компанії був також польський іконописець Губерт Кампа, який почав збирати кошти для українських військових та привіз велику партію допомоги. За місяць збору коштів він вислухав чимало критики з боку поляків та двічі його сайт падав через кібер-атаки. Проте, він з нами і щоразу повертається в Україну, дивуючись щирості хлопців, що захищають свою землю. За пару днів ми встигаємо провідати два «рідних» батальйони 30 ОМБр, у Херсонській та Запорізькій областях.
Перша зупинка – Генічеськ. Курортне містечко, де життя завмирає у міжсезоння, а настрої жителів не можна назвати однозначними. Той день дарує немов затишшя посеред бурі емоцій, подій та планів. Короткі прогулянки берегом Азовського моря, яке раптом стало куди привабливішим курортом для українців. Тут ми зустрічаємо хлопців з артилерії, яким привозимо дорогоцінну підзорну трубу, а ще раніше передавали бінокль та окуляри нічного бачення.
Просто уявіть, як щодня ви мусите силою вилізати зі спальника, коли у наметі при пічках тримається температура -5 ͦС; якось влаштовувати свій побут, виконувати накази та стояти на шикуванні; проводити навчальні стрільби, заповнювати стоси паперів та відморожувати руки, аби довше поговорити з рідними мобільним. До таких умов вони мимохіть звикають і жартують, що відпочивають «на морях», трохи переплутавши сезон. Потім ці чоловіки повертаються додому вже іншими людьми. І кожне дитяче послання, цукерка чи пряник, спечений своїми руками – це символ того, що вони не зникли десь в полях – на них чекають і вони потрібні, там, де мир.
Вже згодом крізь мороз та сніг (немов зима нарешті прокинулась) продираємось до шлагбауму 1-го батальйону. Їм пощастило куди більше – вони живуть у приміщеннях військової частини, хоча й забезпечують опалення самотужки. Всі домовленості про зустрічі – через офіцерів середньої ланки, які передають прохання про допомогу та завжди організовують служби. Чоловіки належать до різних конфесій, однак при подібних контактах відіграє роль не скільки конфесійна приналежність, а особистість капелана, якому мають довіряти на всі 100.
В імпровізованій капличці, де з любов’ю розвішені ікони у вишитих рушниках, незвично людно. Бійці стають навкруги вівтаря, передаючи свічки кожному в руки. Молебень очолює єпископ Мелітопольський та Запорізький УПЦ КП Фотій, бажаючи кожному миру та найшвидшого завершення протистояння. Вже давно не відчувається деякого сорому чи незручності під час служби, що було на перших польових молитвах. Навпаки, бійці підтримують спів колядок, моляться зі сльозами на очах та самостійно просять сповіді. Наразі це просто життєва необхідність для них.
Після молитви починається «психологічна» частина служіння – постійні бесіди та збори як з простими солдатами, так і з офіцерами. Щастя, коли вони можуть посвятити священика вже в особисті проблеми, зламавши кригу недовіри – тоді він зможе допомогти у рази більше. В такі моменти особливо гостро відчувається нестача служителів, які готові так працювати з дня у день. Та й вимоги до них як до професіоналів надто високі, щоб це не міг бути кожен другий священик.
За столом чоловіки порівнюють культури двох сусідніх народів, спираючись на різдвяні традиції. Вони пишаються приготовленими стравами за всіма вимогами та особливо смачною кутею, пригадують усі колядки та молитви. Стараються оминати розмов про політику, хоча ця тема, мов хворий мозоль, виникає знов і знов. Але, якщо надто вдаватись до аналізу перебігу подій та рішень, можна зайти надто далеко та повернутись до найстрашнішого питання: «так за кого ми воюємо?»
Вже зараз у розмовах з хлопцями відчувається певний надрив, чого раніше не було. Криза та стагнація, той самий штиль, який страшніше за будь-яку бурю. Коли кожен нерв стає оголеним, дні зливаються в єдину сіру масу і невідомо, коли можна буде вирватись з цього кола. Але вони можуть поділитись цим лише з найближчими, несучи цей тягар на серці. Тоді-то поруч опиняються капелани, які самі постійно змінюються та зростають як особистості. І стає все більше зрозуміло, що вони конче необхідні. Ні, їхня основна функція – не тонни допомоги, хоча це й безцінна підтримка. Це – влучне слово, молитва або ж навіть вміння вислухати, просто бути поруч.
Самі священики ще на початку минулого року не були готові до таких викликів часу. Та й чи був хтось готовим – питання риторичне. Але зараз вже діють курси, мережі знайомств між служителями та екуменізм, який вийшов за рамки декларації на словах чи документах. Капелан був вимушений стати психологом та кризовим спеціалістом, пережити внутрішні виклики та побороти злам власного світу, агресію, яка виникає поза нашим бажанням. Найважчим моментом для служителів стає повернення додому після таких поїздок. Світ розламується на дві половини – там, де ти з хлопцями, і там, де здається, що війни не існує. Адаптуватись вдається за тиждень-другий, а що вже казати про тих, хто повертається після піврічної служби без вихідних? І тому ті, хто хоч раз побачив полігони та побув поруч з військовими, прагнуть приїхати туди знов і знов. Там вони відчувають щирість і там немає двозначності, хоча тяжкі сумніви та думки не полишають за будь-яких умов.
Роздуми про політику, про зради та незрозумілий курс, про тих, хто лишається в стороні можуть бути нескінченними. Але ми знаємо точно – якби ці хлопці не стали щитом Херсонщини в березні, АТО могла початись на Півдні і невідомо, що було б з Україною зараз. І допоки це триватиме, до військових будуть їздити капелани, аби бути поруч за будь-яких умов.