«Дегуманізація росіян», «клієнтська держава», «таємна поліція в масках смерті з нацистськими нашивками»: як Роберт Амстердам та Такер Карлсон вирішували долі «другосортних» народів і боролись з «українським нацизмом». Аналізуємо скандальне інтерв'ю не, як зазвичай, по гарячих слідах, а в контексті перших 100 днів Трампа.
Джерело: Релігія в Україні
Закінчуємо аналіз інтерв’ю лобіста УПЦ Роберта Амстердама Такеру Карлсону, де обидва прихильника УПЦ влаштовують Україні «Потсдам».
«Мені подобається Росія, але вона не вміє в пропаганду»
З цього інтерв’ю ми дізнаємося, що Такер Карлсон, який «сам вживав наркотики багато років тому» та навіть зазнав нападу демонів, таки просто любить країну-агресора, хоча й кепкує з якості її пропаганди: «Мені подобається Росія, але це просто факт, вони зовсім не вміють робити такі речі» («I like Russia, but it's just a fact, they're not good at that stuff at all»). Його підтримав Амстердам, який впевнений, що це саме українці, користуючись страхом американців після розслідування російського втручання у вибори 2016 року, проведеного спецпрокурором Робертом Мюллером, розробили витончену і переконливу дезінформаційну кампанію проти Росії, яка привела – о жах! – до спотвореного ставлення до росіян.
На думку Амстердама, завдяки українській інформкампанії людям психологічно важко погодитись на мир з росіянами: «Українці не тільки взяли участь у цій масштабній пропагандистській кампанії з дегуманізації Росії. Вони перейшли на наступний рівень і намагалися зробити так, ніби мир є якимось злочином, що ви не можете помиритися з цими людьми». Хм, якщо так просто миритись, незважаючи на сотні тисяч трупів, згвалтованих та катованих жінок та дітей, стерті з лиця Землі міста, тоді що заважає його клієнту – УПЦ – помиритись з українською державою та найближчим опонентом – ПЦУ, з якою є лише храмові конфлікти? Що простіше – примиритись з твоїми вбивцями – чи кривдниками?
Карлсон підтакує: «Бо росіяни «недолюди». Це як повна нацистська пропаганда». Очевидно, що Карлсон думає, що в його улюбленій «антифашистській Росії» – жодної нацистської пропаганди по відношенню до українців не може бути за замовчуванням. А дарма: росіяни вигадали багато людожерських епітетів для українців, на тисячах російських ресурсів лунають заклики до знищення «хохлосвиней» та описуються десятки засобів цього знищення, які б дали фору всім середньовічним методикам катувань та страт. Американський журналіст якось не помітив тотальної дегуманізації українців з боку РПЦ, яка оголосила російську агресію «священною війною» проти «сатанистів».
Далеко ходити не треба: згадаймо лише російського філософа неофашистського напрямку Олександра Дугіна, з яким Карлсон зробив «інтелектуальне інтерв’ю» в 2024 році. Українці пам’ятають емоційну реакцію цього «мислителя» на події в Одесі 2 травня 2014 року, коли він закликав «убивати, убивати та убивати» опонентів проросійських активістів (тобто, патріотичних українців).
До речі, саме в цьому інтер’ю з Дугіним ми дізнаємось, як саме Карлсон, вважаючи себе лібералом, розуміє лібералізм: «Я зростав у середовищі людей, які можуть слідувати своїй совісті і говорити те, що думають, захищати себе від держави, протистояти державності, тоталітаризму, втіленому в уряді» («I was growing up were the individual who can follow his conscience say what he thinks defend himself against the state, versus the statism, the totalitarianism, embodied in the government»). Це пояснює зацікавленість журналіста в підтримці конфронтації УПЦ з українською державою. Як казав мушкетер Портос, «б’юсь, тому що б’юсь». Вочевидь, для Карлсона сама держава, той самий «Левіафан» є ворожою структурою за замовчуванням, і тому підтримати бодання проросійського крила проводу УПЦ з українським діп-стейтом – його ліберальний обов’язок. До речі, Роберт Амстердам з не меншим завзяттям бореться з урядами своїх клієнтів, але його ідеологічна мотивація – лівацька. А якщо враховувати той факт, як Трамп намагається зруйнувати американский діп-стейт задля повної трансформації технології державного управління, то робимо висновок, що певні американські кола, які взялись підтримувати УПЦ, роблять це тільки тому, що вважають УПЦ тараном для українського діп-стейту. Тобто, інструментом в чужих руках для руйнування власної держави.
Інтерв’ю з Дугіним яскраво показує всю двоєдушність Карлсона, який смакує «диктаторство» Зеленського в розмові з Робертом Амстердамом, але зображує розуміння на обличчі, коли Дугін зізнається йому прямим текстом, що «Путін – диктатор, який став виводити Росію з-під світового впливу». Жодного обурення, що Росією править диктатор. Карлсон дякує співрозмовнику, заявляє, що вірить в свободу слова і налогошує на важливості трансляції в США англійською мовою поглядів ... людини, яка здійснює ідеологічний вплив на одного зі спонсорів війни, який відноситься до «яструбиного крила» в російському політикумі та РПЦ – Констянтина Малофеєва. Саме «дітище» Малофеєва – Всесвітній Народний Російський собор – назвало війну Росії проти України «священною». Ось як Дугін реагує на останні новини про мирні переговори з США: «А Заходу більше немає. Покидьки, брудна цивілізація сатани. Людство це ми. Росіяни і всі, хто з нами. Або як мінімум, не проти нас». Це вже нацистська пропаганда, чи ще ні?
Money makes the world go round
Але навіщо стільки співчуття державі-агресору? Світло в кінці цього словоблудливого тонелю виглядає так: «Росія має тонну енергії. Світу потрібна тонна енергії. Але ці санкції унеможливлюють ведення прямолінійного бізнесу». Тобто, завдяки українській кампанії по штучній «дегуманізації» Росії існують дуже незручні санкції, через які неможливо вести бізнес. Власне, завдяки бурхливій діяльності девелопера Стіва Віткоффа ми бачимо, що рухає нинішньою американською адміністрацією, яка намагається завершити російсько-українську війну за рахунок жертви агресії. Саме це ж рухає і самим Робертом Амстердамом, який для захисту своїх клієнтів застосовує дуже недбало підібрані аргументи, навіть не бажаючи витратити час на елементарний факт-чекінг підсунутих йому наративів.
Амстердам щиро не розуміє, як можна погано ставитись до росіян і вимагати застосування санкцій до всього російського народу, який воює проти України: «я жодним чином не заперечую російські військові злочини. Я просто кажу, що є різниця між покаранням кривдників і дегуманізацією нації та народу». Тут варто нагадати пану лобісту, як він сам, захищаючи своїх клієнтів, грозився добитися накладення санкцій на всю країну, з чиїм урядом воює його підзахисний (як це було, наприклад, в Африці). Що стосується покладання відповідальності за війну на весь російський народ, то для цього є достатньо підстав – починаючи від результатів опитувань про рівень підтримки війни, закінчуючи сотнями тисяч агресивних публікацій в соцмережах.
Суперницькі фортеці Трампа
Перед тим, як перейти до політичної частини інтерв'ю, яка проливає світло на світогляд співрозмовників, важливо зробити одне пояснення: сам Дональд Трамп, в обіймі якого хочуть бути і Карлсон, і Амстердам, має ментальність фортеці домодерної епохи і бачить світ як велику гру з нульовою сумою. Нам це пояснює ізраїльський філософ, історик та футуролог Юваль Харарі в статті «Світ суперницьких фортець Трампа». Це означає, що виграш одного гравця обов'язково має бути за рахунок іншого. Те, що для більш сильного (спритного) гравця виграш – для його опонента виливається в програш. Ніякого лампового win-win, щоб усі були задоволені. Це дає право сильному попирати слабкого, і провина слабкого в тому, що він не погодився на вимоги сильного.
Ліберальний порядок, побудований на співпраці та спільних цінностях, в очах Трампа – прихильника грубої сили – є анахронізмом. Філософія Трампа – світ через силу, а не справедливість. Такі реалії епохи постлібералізму, який так чекали консерватори в надії на повернення тріумфу традиційних цінностей, та який на наших очах перетворюється на банальний соціал-дарвінізм. Як виявляється, у цього камбеку є своя ціна.
І це певним чином погані новини для УПЦ, яка якраз вписується в цій концепції в образ слабкого, який має уступити. І це погані новини для України, яка для США є «слабким Левіафаном», і саме тому інтуїтивно обрала єдино можливу для себе роль – «міцного горішка», об який обламає зуби «сильна» Росія. Це означає, що Трамп та його оточення буде захищати УПЦ лише як частину іншого «переможця», тобто, Росії – але лише до того моменту, поки вважатиме Росію переможцем. Спойлер: багато хто в УПЦ, навіть серед тих, хто тримається за Феофаніївський собор 2022 року, за певних обставин погодиться знову декларувати себе як частину РПЦ, якщо така умова буде внесена в мирну угоду. Але Амстердама це вже не обходитиме.
До речі, вищезгаданий улюбленець Карлсона Олександр Дугін очевидно прочитав статтю Харарі і вибухнув закликом показати США «кузькіну мать»: «У принципі, зараз, мабуть, в усіх відношеннях було б правильно продемонструвати нашу готовність вести зі США повноцінну війну, яка завершиться тільки поразкою США і нашою Перемогою. Трамп зневажає слабких і недовірливих. А то, мені здається, всі якось розслабилися».
Могили Кертіса Ярвіна
Про те, що Карлсон – лицемір, свідчить його інтерв'ю з американським філософом Кертісом Ярвіном, відомим своїми монархічними та расистськими «роздумами» (наприклад, що є нації, більш схильні до рабства) та українофобськими заявами. Саме Ярвіса вважають одним з ідеологів трампізму. В своїй статті з промовистою назвою «Україна, могила ліберального націоналізму» він в своїй дуже смиканій манері описує два типи націонализму – ліберальний («громадянство — це шматок пластику в кишені, рядок у публічній базі даних. Кожен громадянин такий самий, як і будь-який інший громадянин. Громада може зробити будь-кого громадянином») та консервативний («націоналізм крові і землі», «громадянство — це містичний зв’язок крові й землі, мови й віри. Громадянство – за народженням. Всі живуть в одному місці, говорять однією мовою і моляться одному Богу»). Перший прийнято вважати правильним, другий – поганим. В цьому контексті сербський націоналізм – погано, канадський – добре. І от Ярвіс пише про парадокс: «українці більше схожі на нас (американців – авт.). За якоюсь загадковою логікою, найбільш схожою на Америку стороною є «антиколоніальна сторона», тобто «націоналістична». Чого не враховує Ярвіс, так це факту, що американська нація – нація переселенців, а не «ґрунтівників», а тому глобально нездатна зрозуміти європейський (і український «землеробський» в тому числі) ґрунтівницький націоналізм. Переселенці – люди, які вимушено відмовились від своєї історичної ідентичності, для них не є проблемою обміняти одну територію на іншу.
Отже, всі ці розмови свідчать про одне – непрофесіоналізм американських журналістів, адвокатів, філософів, які банально не витрачають час на вивчення теми, яку беруться обговорювати. Не говорячи вже про амбіції рулити долями «другосортних» народів.
«Це не Мюнхен, це Потсдам!»
І от тепер переходимо до найбільш цинічної частини інтерв'ю, де два доморощені деміурги, представники «великої нації» вирішують долю України. Під веселий сміх Карлсона Амстердам роз'яснює: «Геополітично європейці мають на думці лише одне: вони, знаєте, не хочуть бачити іншого Мюнхена. І, знаєте, мій аргумент полягає в тому, що це не Мюнхен. Це Потсдам». Всі пам'ятають, для чого було зібрано Потсдамську конференцію після перемоги антигітлерівської коаліції в 1945 році? Правильно, вирішити післявоєнну долю нацистської Німеччини та розділити світ на зони впливу. Судячи з того, що Амстердам вважає Україну нацистською державою, він підтримує «денацифікацію» саме України. Знову ж таки, виникає питання: хто посіяв в його екстравагантну свідомість такі думки? В будь-якому випадку, такі закиди в першу чергу дискредитують його клієнтів. Нагадаю його найближчих контактерів – митрополит Черкаський Феодосій Снігірьов і нардепи-втікачі Вадим Новинський та Артем Дмитрук, які навіть не приховують своїх українофобських поглядів. Чи говорив би Амстердам про Потсдам, якби не його українські клієнти?
Щоб зрозуміти, звідки ростуть корені такої філософії, треба звернутися до ще одного інтерв'ю Карлсона, яке він дав місяцем пізніше: «Україна не є суверенною, уряд України був встановлений ЦРУ в результаті заколоту в 2014 році, тому це не суверенна нація», і взагалі, це нормально і природньо, коли «великі нації» хочуть контролювати своїх сусідів (як США – Мексику чи Канаду, так Росія – Україну). Насправді, теорія «великих націй» - це повернення до поняття «Great Power», Віденського конгресу 1815 року та створення системи «Європейського концерту», в якій є небагато великих країн, які володіють справжнім суверенітетом і мають право «рулити світом» і за спільною згодою змінювати кордони «клієнтських» держав. Такий собі прообраз Потсдамської конференції, який підтверджує, що і Карлсон, і Амстердам розділяють вищезгадану трампівську концепцію «суперницьких фортець».
Отже, зафіксуємо: Карлсон і Амстердам вважають Україну «клиєнтською» (тобто, маріонетковою) державою, яка спочатку начебто була «клієнтською державою» Росії. Потім стався «заколот під керівництвом ЦРУ», і Україна перейшла в зону впливу США («it’s our client state»), які, своєю чергою, мають право на свій смак вирішувати долю її суверенітету (наприклад, подарувати Росії в якості інвестиції в добрі бізнес-стосунки). Абсолютно за такою ж схемою думає і провід УПЦ, яка є «клієнтською» церквою за своєю природою, і яка, на відміну від України, на даний момент не демонструє двох ключових імпульсів, що створюють суб’єктність – імпульс до свободи та волю до дії.
І все б нічого, але Потсдамська система міжнародних відносин завершилась в 1991 році з розпадом Радянського Союзу, який програв Холодну війну. Повернення до неї означає відродження СРСР та ревізію наслідків перемоги Заходу в Холодній війні проти імперії зла.
«Жертва 27 мільйонів росіян врятувала Європу»
А яке відродження СРСР без міфу про «Велику вітчизняну війну»? Вся велич Росії після 1945 р. базується на ідеї повернення їй «історичного боргу» окупованих нацистами народів. В цьому контексті абсолютно логічно виглядає відтворення Амстердамом російського пропагандистського наративу про те, що сучасна Європа існує лише завдяки жертві та перемозі СРСР над фашизмом. При цьому всі жертви СРСР він відносить до росіян: «Ми ніколи не говоримо про 27 мільйонів загиблих росіян. Моя родина ніколи б не вижила без російських військ. І так, вони побували в жахливих часах Східної Європи. Цілком вірно. Але ця жертва врятувала нас. І коли ми дегуманізуємо їх, ми певним чином дегуманізуємо себе».
О, тут одразу впізнається тост «За російський народ!» товариша Сталіна на прийомі на честь Перемоги: «Я п'ю насамперед за здоров'я російського народу тому, що він є найвидатнішою нацією з усіх націй, що входять до складу Радянського Союзу. Я піднімаю тост за здоров'я російського народу тому, що він заслужив у цій війні і раніше заслужив звання, якщо хочете, керівної сили нашого Радянського Союзу серед усіх народів нашої країни». Неймовірно: канадець Роберт Амстердам, який вивчав історію комунізму у дисидента Богдана Боцюрківа, фактично косплеїть Сталіна...
Але ближче до фактів. По-перше, 27 мільйонів – це так звані демографічні втрати СРСР, озвучені Горбачовим в 1990 році, але не всі з них – загиблі. По-друге, Амстердам начебто випадково «забуває» той факт, що воював радянський народ, а не росіяни. Щоб зрозуміти недолугість власної логіки, пану Амстердаму просто треба подивитись на карту німецького вторгнення в СРСР. Він буде здивований – нацисти в першу чергу увідрались на територію України. В ході Другої Світової війни Україну (на відміну від Росії) було повністю окуповано.
Тут треба нагадати пану Амстердаму, який начебто вивчав історію комунізму, що менш ніж за 10 років до того Україна втратила близько 2 млн. жителів через геноцид голодомором в 1932-1933 рр. з боку радянської Росії (а до того ще не менше 7 млн. жертв окупації більшовиками та радянсько- української війни 1918-1922 рр.). У Росії багата історія геноцидного «упокорення» України, і це має якось пояснити пану Амстердаму, чому Україна не хоче її продовжувати. Для багатьох українців Радянський Союз – таке ж зло, як і нацистська Німеччина, тільки непокаране, яке не пройшло свою «денацифікацію», а стало бенефіціаром перемоги у Другій Світовій війні, яку саме ж з Гітлером і розпалило. Наслідки інструменталізації цієї перемоги ми й бачимо.
Втрати безпосередньо України (у складі СРСР) становлять близько 8 млн. – 2,5 млн військових і 5,5 млн. мирного населення, а з урахуванням вторинних демографічних втрат – близько 14 млн. українців (за переписом 1939 року українців налічувалось 28 млн). 40% матеріальних втрат СРСР у Другій світовій війні склали збитки України.
Так що крокодилові сльози Амстердама з приводу спасительної ролі СРСР та росіян в Другу Світову війну виглядають скоріше як блюзнірство та знущання: жертви всіх народів приписуються одному вигодонабувачу (який спровокував цю війну пактом Молотова-Ріббентропа). Яке відношення росіяни, які сьогодні за гроші їдуть в Україну вбивати її жителів, мають до Червоної Армії майже столітньої давності?
Церква проти безбожної влади: косплеїмо історію
Якщо вже ми приречені на реконструкції Другої Святової війни, то згадаймо ще один вислів Амстердама, який можна звести до формули «поки безбожна українська влада гонить віруючих УПЦ на війну з Росією, їхні храми забирає інша церква». Що ж, косплей так косплей. Давайте згадаємо релігійну ситуацію під час німецько-радянської війни (т.зв. «Велика Вітчизняна війна»).
На початок нацистського вторгнення церква знаходилась під тотальними репресіями. 22 червня 1941 року місцеблюститель патріаршого престолу митрополит Сергій (Страгородський) оприлюднює послання пастирям і віруючим з закликом захищати Батьківщину, в якому чітко розставляє пріоритети: «Наші пращури не падали духом і при гіршому становищі тому, що пам'ятали не про особисті небезпеки та вигоди, а про священний свій обов'язок перед батьківщиною та вірою, і виходили переможцями. Не посоромимо ж їхнього славного імені і ми — православні, рідні їм за тілом і за вірою». Все, крапка. Є зовнішній агресор, який стає головним ворогом. Негаразди ж УПЦ і поруч не стояли з тодішніми репресіями проти віруючих, які кинулись захищати Батьківщину, не висуваючи радянській владі ультиматумів. З наступного ж дня в храмах репресованої РПЦ почались збори пожертв для фронту. Загальна кількість зібраних віруючими коштів за весь воєнний період перевищила 300 млн. рублів. Священників, які в храмах проголошували патріотичні звернення, нацисти розстрілювали.
А радянська влада при цьому не припинила антицерковних репресій, хоча їх стало менше. В той же час митрополит Сергій за вказівкою ЧК знімав сан з кліриків, яких потім страчували, йшло ціле полювання на т.зв. «непоминаючих» (які не визнавали Сергія).
5 січня 1943 року митрополит Сергій посилає Сталіну телеграму: «Сердечно вітаю Вас від імені Православної Російської Церкви. Молитовно бажаю у Новому році Вам здоров'я та успіхів у всіх Ваших починаннях на благо довіреної Вам рідної країни. Нашим особливим посланням запрошую духовенство, віруючих жертвувати на будівництво колони танків імені Дмитра Донського. Спочатку Патріархія вносить 100 тисяч рублів, Єлохівський кафедральний собор у Москві вносить 300 тисяч, настоятель собору Колчицький Микола Федорович – 100 тисяч. Просимо у Держбанку відкриття спеціального рахунку. І завершиться перемогою над чорними силами фашизму народний подвиг, Вами очолюваний. Патріарший місцеблюститель Сергій, Митрополит Московський».
Як би ми не ставились до митрополита Сергія та його політики, названої «сергіанством», в критичний для країни момент він чітко вибудував пріоритети – саме тоді, коли «для віруючих куль вистачало, а для фронту – ні». І отримав результат: у вересні 1943 року РПЦ було фактично легалізовано.
Але не всі підтримали безбожну радянську владу: на окупованих територіях діяла «Псковська духовна місія», яка колабораціонувала з нацистами саме через той самий мотив – «радянська влада нас гнала, Гітлер нас звільнив» (тобто, це був антибільшовицький спротив). 8 вересня 1943 р. вийшла Постанова Собору РПЦ про відлучення і позбавлення сану представників духовенства, які перейшли на бік фашистів «Засудження зрадників віри і Вітчизни», де сказано що «серед духовенства і мирян знаходяться такі, які, забувши страх Божий, наважуються на спільній біді будувати своє благополуччя». Фактично ту частину РПЦ, яка вирішила скористатись нацистською агресією, щоб відновити свої права (поставивши їх вище спільного суспільного блага свого народу), звинувачено в гріху Юди: «Як Юда, занапастивши свою душу, і тілом поніс виняткове покарання ще тут на землі, так і ці зрадники, готуючи собі загибель вічну, не минуть і Каїнової долі на землі». А тому «не можуть очікувати собі пощади і ці поплічники фашистів, які думали поживитися за їхньою спиною, за рахунок своїх братів... І ми сьогодні, присутні в ім'я Отця, Сина і Святого Духа, ... постановляємо: всякий винний у зраді загальноцерковній справі і той, хто перейшов на бік фашизму, як проти Хреста Господнього, нехай числиться відлученим, а єпископ або клірик позбавленим сану».
Хотіли історичних аналогій? Будь ласка. От і виникає питання: в якій ролі сьогодні, під час збройної агресії зовнішнього ворога, бачить себе провід УПЦ – патріотичної церкви свого народу, чи «Псковської духовної місії», яка покрила себе ганьбою «юдиного гріха» через жагу реваншу за реальні гоніння?
В пошуках «українського нацизму»
Тут підходимо до вишеньки на торті: чому ж в уяві Амстердама і Карлсона сучасна Україна на новітній «Потсдамській конференції» має грати роль не переможця фашизму, а нацистської Німеччини? Спойлер: через якісь нашивки.
Все почалось з макабричних одкровень Амстердама про нацистів в СБУ: «СБУ...Це їхня таємна поліція в масках смерті з нацистськими знаками розрізнення на руках. І дозвольте мені сказати вам те, що ви більше ніде не почуєте. В Україні існує масовий правий рух, який має величезний вплив». Після цього, здавалося б, можна було вимикати канал Такера Карлсона, бо на горизонті вже замаячили рептилоїди. Виявляється, Амстердам є носієм таємного, гностичного знання про те, що «нацисти – частина українського уряду», але всі інші бояться про це говорити: «Наші газети попереджали про це ще наприкінці підліткового віку (так в оригіналі – Т.Д.), а коли почалася війна, ми більше нічого не чули. Ніби всі ці неонацисти зникли. Вони не зникли. Вони є частиною українського уряду. Але вам ніколи не дозволять цього сказати, тому що якщо ви скажете щось подібне, вам скажуть, що ви путініст». Дивно, якщо людина повторює російську пропаганду, то як її можна назвати? Ще раз: лівак Амстердам звинувачує Україну в наявності правого руху – тоді як в самій Америці (та й в Європі) спостерігається різке поправіння та актуалізація т.зв. християнського націоналізму вкупі з відродженням політичного бонапартизму. Україна – лише один фрагмент загальносвітових тенденцій, і далеко не найпередовіший.
«В Україні існує величезний націоналізм, який є мотивом знищення Зеленським моєї церкви, і він політичний». Ну, по-перше, нацизм, в якому звинувачується Україна, та націоналізм – не тотожні речі. Амстердам не вивчав історію православної церкви та не в курсі, які процеси підштовхнули автокефальний рух, і чому сьогодні в диптиху 15 помісних церков, а не 5. Більшість помісних церков є національними, бо постали на хвилі національних рухів. Еллінський універсалізм є основою національних грецьких церков, сербський церковний націоналізм свого часу зіграв велику роль під час розпаду Югославії... Засуджувати політичний націоналізм в православ’ї – це як засуджувати бджіл за мед. А от «русский мир» та політичний націоналізм росіян – взагалі окрема історія, яка претендує навіть на почесне звання єресі. По-друге, проблеми УПЦ – зовсім не в українському націоналізмі, а в ній самій.
В будь-якому випадку, зафіксуємо: Роберт Амстердам на багатомільйонну аудиторію розповідає про СБУ з нацистськими шевронами та нацистів в українському уряді. Знову те ж саме питання до керівництва УПЦ: чи входить розповсюдження такого мороку в оплачуване завдання її лобіста? Адже єдине джерело відео- та фотоматеріалів, з яких він міг зробити такий висновок – це уповноважені контактери з УПЦ. А отже, доводиться робити висновок, що провід УПЦ під прикриттям потреби в юридичному захисті за допомогою Амстердама зайнявся фактично підривною діяльністю проти власної держави, спотворюючи її репутацію.
Але відкрию секрет: Україна в плані толерування нацизму більш консервативна країна, аніж США. У нас неможливі прецеденти на кшталт суперечки в 1977 році неонацистської Націонал-соціалістичної партії Америки за право проведення демонстрації в місті Скокі (штат Іллінойс), значна частина жителів якого була євреями, що пережили Голокост. Неонацисти подали заявку на проведення маршу, місцеві жителі очікувано стали протестувати. Коли влада заборонила марш, неонацисти підключили...Американський союз захисту громадянських свобод, директором якого був народжений в Берліні та постраждалий від Голокосту єврей. Разом вони добились судового дозволу на марш, включаючи демонстрацію нашивок зі свастиками. Хоча для мешканців-євреїв сам вид свастики еквівалентний акту фізичної агресії, Верховний суд Іллінойсу встановив, що свастика є символічною формою мови, і тим самим охороняється Першою поправкою до Конституції. Крім того, було зазначено, що свастика сама по собі не відноситься до т.з. «слів, які провокують конфлікт». Українці поважають свободу слова, але в такі ігри точно не готові гратися – адже нацизм катком пройшовся по наших територіях, на відміну від свободолюбивої Америки.
Гра в готтентотську мораль
Раніше я вже коментувала закиди Амстердама про те, що «Україна - найбільш корумпована держава в Європі». Не треба плекати ілюзій, що Карлсон та Амстердам – непримиренні антикорупціонери та противники авторитарних лідерів. З інтерв’ю чітко видно, що обидва співрозмовника є типовими американськими прагматиками, які в потрібних випадках користуються принципом «Сомоса сучий син, але він наш сучий син». Таким «своїм сучим сином» для деяких кіл в США є угорський прем’єр Віктор Орбан, який теж раптом став фігурантом цього феєричного інтерв’ю.
Такер Карлсон вирішив поділитись інсайдом, що «уряд Зеленського вбивав некомбатантів. І люди, яких я знаю, стали мішенями для вбивства, включно з главою європейської держави». Тут мова очевидно йде про прем’єра Угорщини Віктора Орбана, якого начебто хотіли підірвати в автомобілі в Києві. Хоча в той примітивний російський вкид не повірили навіть угорські влада і медіа, але ж навіщо журналісту з кількома мільйонами підписників перевіряти факти, якщо можна просто заявити: «Український уряд брав американські податки за те, що намагався повалити Орбана, можливо, щоб вбити його. Ви знаєте, це факт».
І так, Орбан – «ідеал» європейского політика, не те що Зеленський. Його корупційному бекграунду та зв’язкам з російською мафією присвячені сотні статтей, розслідування та книги. Українському уряду не треба валити Орбана – судячи з рейтингів, наступного року його знесуть самі угорці.
Висновки
Після перегляду інтерв’ю стає зрозуміло, що і Роберт Амстердам, і Такер Карлсон є прихильниками політичного соціал-дарвінізму в трампістській трактовці, а в якості захисту УПЦ (насправді – інтересів її яструбиного проросійського крила) обрали тактику дискредитації української держави, як то кажуть, «по бєспрєдєлу». Дивує тут позиція клієнтів Амстердама: тоді як всі церкви і релігійні організації України відчайдушно займаються промоутерством і адвокацією України за кордоном, єдина церква, яка робить протилежне, причому не менш відчайдушно – це саме УПЦ. Тим самим вона фактично виключає себе з числа тих, хто буде мати право на формування культурного коду нації після війни. Хоча певну форму існування вона собі, вочевидь, зможе забезпечити.