“Робити свою справу і бути християнами, незважаючи ні на що”, — розмова з Наталею Гейман про соціальне служіння Церкви в умовах війни

В наш час займатися соціальним служінням — це означає, що вихідних практично не існує, бо запитів і потреб є набагато більше, ніж можна осилити. Тому важливо знаходити колег, з якими можна робити потрібне.

— Пані Наталю, а у Вас бувають вихідні?

— З 2014 року про вихідні майже нічого не знаю. Хіба що, якісь свята нагадують, що треба зупинитися, відвідати храм, побути з родиною. У 2022 році на день народження читала вірші, а потім поїхали з гуманітарною допомогою до людей, яким російська ракета знесла будинки.

Коли тільки почалася війна у 2014 році, я працювала менеджером з продажу дитячих іграшок, але більшу частину часу проводила на блок-постах навколо Дніпропетровської області або на Донеччині. Тож “вихідні” нині слово підзабуте.

Але я переконана, що знаходити час на відпочинок необхідно. Бо про вигорання знаю багато. Крім того, надто багато волонтерів ми втратили саме через відсутність вихідних і мінімальної турботи про самих себе.

— Вигоряння військових, волонтерів, жертводавців — зараз це проблема не лише їх, а й загалом обороноздатності України. А що з цим робити? Чи є варіанти швидкої віднови і не за всі гроші? Як відновлюєтеся Ви самі?

— Якихось простих рішень я не знаю. Бо і військових немає кому змінювати на передовій, і волонтерів нових не завезли. Хоча у лютому 2022 року з’явилося багато людей, яких війна змусила ступити на стежку волонтерства, благодійництва. Про тих, хто вже десять років так чи інакше на передньому краю, я мовчу.

Якби була можливість ретритів для волонтерів і військових — це було б дуже помічне. Наші Карпати цілющі. Похід в гори, зміна картинки, відсутність зв’язку. Тиждень і людина в строю. У мене так вийшло один раз. І не за всі гроші світу.

Знаю, що колеги з “Елеос-Волинь” займаються такими програмами для військових капеланів. Дуже класна і корисна ідея, яку варто би було перенести і на волонтерів та військовослужбовців. Там і заняття з психологом, і арт-терапія. Звісно, це не зробить з нас “новеньких”, але підзарядить батарейки точно.

— Що зараз найважливіше для соціального служіння, яке Ви з колегами здійснюєте, які найбільші виклики?

— Залишитися людиною. Це важливо зараз в усьому. Адже допомоги потребують різні люди: і ті, які розуміють через кого ми всі в біді, і ті, хто продовжує чекати “русскій мір”. До прикладу, в Авдіївці ми ще минулого року роздавали продуктові набори. Під час роздачі чули різне в свою сторону і в сторону України. Але не дати їжу нужденним, навіть якщо вони проти всього українського, ми не можемо. Будь-який проєкт чи діяльність Церкви та соціального служіння — це перш за все любов до ближнього, яка заснована на принципах гуманності, де людське страждання має бути вирішене де б воно не було.

Наразі, в Костянтинівці Донецької області наш священик отець Костянтин допомагає місцевим мешканцям продуктами харчування, засобами гігієни, проте не всі, хто отримує цю допомогу, аж такі вдячні та україноцентричні.

Тому нам залишається тільки робити свою справу і бути християнами, незважаючи ні на що. Це мабуть, найбільший виклик.

— Але як загалом ставитися до людей, які є т.зв. “ждунами”? Просто дивитися на них, допомагати і не звертати увагу? Але серед них можуть бути відверті вороги, що здають окупантам дані про стратегічні об’єкти чи наші війська. Де межа сліпій любові до ближнього?

— Тут я відповім за себе і виключно від себе. Звісно, “підгодовувати” відвертих ворогів України і тих, хто наводить на житлові будинки ракети, здає позиції українських військових, не треба. Це вже не любов до ближнього, а байдужість до своєї країни, допомога злу.

Колись ми з друзями-волонтерами їздили по Донецькій і Луганській областях з концертами, які назвали “Нас не зламати”. В назві цій все — бажання перемагати, жити, будувати мости з людьми всієї країни. Бо на моє переконання, війна стала можливою і через відсутність розуміння один одного. Ми дозволили ворогу нас розділити на схід і захід, на “бандерівців” і “східняків”. Та, як показав досвід, людей, що люблять Україну, багато і в Новобахмутці на Донеччині, і в Краматорську, Бахмуті, Маріуполі, так само, як і “ждунів” немало на заході країни.

З цим можна і треба працювати. Маю досвід, який є позитивним, як на мене. Читала вірші у буковинському селі. Говорила з людьми про Церкву, Московський патріархат, війну. Декілька чоловіків вийшли із зали. Але більшість слухали. За пару місяців усе село перейшло до ПЦУ. Без настоятеля храму, на жаль. Проте. З людьми потрібно працювати.

Ті, хто не піддаються розмовам і просвітництву, то вже робота правоохоронних органів.

— А у вас не виникали ситуації, коли ви привозили допомогу, а вас фіксували ворожі дрони або здавали місцеві ворогу, а в результаті їх агресія?

— Таких випадків не було. Ми переважно їздили до наших військових, які чекали, заздалегідь попереджали про можливі обстріли. З цивільними були інші моменти. Коли брали 20-ти кілограмову коробку з продуктами і плювалися, що мало. Проте, мабуть і тут нам щастило — таких випадків було небагато. Переважно люди з вдячністю приймали допомогу, дякували, навіть цікавилися від кого вона. Ми спочатку не позначали якось коробки, але згодом почали говорити та вкладати інформаційні листівки, що це допомога Православної Церкви України та міжнародних партнерів, називали ім’я Предстоятеля. І було приємно, коли люди знали хто такий Блаженніший Епіфаній.

Більше сотні двадцяти тонних вантажівок з дровами, паливними брикетами та обігрівачами ми відвезли в райони, які щільно обстрілюються ворогом, як дронами, так і артою, проте жодного разу, так вже мабуть Господь допоміг, наші водії і волонтери не потрапили під обстріл.

— Військові, мешканці прифронтових зон, шелтери для вимушених переселенців — на кого ще звернена увагу вашої організації?

— З початком широкомасштабного вторгнення коло тих, кому допомагає “Елеос-Україна”, розширилося. Ми почали займатися евакуацією ще до створення офіційних “зелених коридорів”, в Дніпрі відкрили, мабуть, найбільший гуманітарний хаб в Україні, який створив і очолив митрополит Донецький і Маріупольський Сергій (голова Синодального управління соціального служіння ПЦУ).

Крім того, ми продовжили бізнес-школи для жінок ВПО, почали проєкти з професійного навчання для жінок, щоб вони могли опанувати нові професії, оновити знання. Наразі стараннями “Елеос-Україна” створені шелтери для ВПО, жінок, які постраждали від тортур з боку російських військових.

Також ми активізували роботу з протидії стигмі і дискримінації щодо людей з ВІЛ та ключових груп. Майже по всій Україні з представниками різних конфесій, парафіянами, громадським сектором проводяться інформаційні зустрічі щодо протидії ВІЛ-інфекції, в духовних навчальних закладах впроваджується посібник, написаний за участі викладачів КПБА “ВІЛ: ВІРА, толерантність, надія”.

Триває робота з навчання військових капеланів, як з психологічного так і медичного напрямку.

В нашому випадку, соціальне служіння — це робота майже в усіх сферах життя.

— Хто є головними партнерами, хто підтримує вашу діяльність? Яка частка припадає на волонтерів?

— Головні партнери — Бог і Збройні Сили України, бо тільки завдяки ним ми можемо працювати, втілювати в життя усі найсміливіші проєкти.

А що стосується фінансової підтримки, то тут ми маємо надійних друзів. Це і українські організації, і міжнародні партнери: Johanniter International Assistance, IOCC, Міжнародний фонд Відродження, 100% Життя, британська організація Oxfame, World Food Program, а також посольства різних європейських країн.

Крім того, український народ активно долучається до волонтерської та фінансової допомоги.

— А чи пробували порахувати який відсоток проєктної роботи чи загалом роботи організації є на волонтерах? І які тенденції у цій сфері Ви можете спостерігати за час своєї роботи в Елеосі?

— Насправді, не пробувала рахувати відсотки. Але величезний відсоток роботи лежить саме на волонтерах. Особливо яскраво це видно в гуманітарному хабі “Доброго ранку, ми з Маріуполя”, що в Дніпрі. Там майже 30 людей вимушених переселенців і дніпряни є волонтерами. Вже два роки вони щодня вивантажують допомогу, фасують, видають її нужденним.

І це насправді дуже надихає, стимулює до пошуків нових можливостей, донорів. Ці люди для мене титани. Вони, звісно, втомлюються, розчаровуються, але не опускають рук. Враховуючи той факт, що волонтери хабу втратили рідні міста, роботу, дім, рідних в Маріуполі, вони самі мали би потребувати допомоги. Та як говорить владика Сергій: “наш порятунок — допомога ближньому”. І це неймовірно.

— Соціальне служіння різних Церков і релігійних організацій — це, напевно, найбільша екуменічна ділянка. Чи є у вас порозуміння з іншими конфесіями?

— Працюючи в різних проєктах і напрямках, ми так чи інакше перетинаємося з представниками різних конфесій та релігійних організацій. Крім однієї. МП не реагують навіть на запрошення на засідання Комісії з питань соціального служіння при ВРЦіРО.

Це напевно унікальний досвід співпраці. Наприклад, хаб в Дніпрі також на певному етапі підтримували продуктами харчування та засобами гігієни різні Церкви: УГКЦ, юдеї, протестанти, мормони.

Евакуацію цивільного населення ми робили з людьми і пастором однієї з харизматичних церков. Пастори на наших машинах і човнах перші вирушили в Херсон, після підриву дамби Каховської ГЕС, де спільно з нашими священиками допомагали людям.

Інформаційні зустрічі з протидії стигмі і дискримінації людей з ВІЛ ми також проводимо спільно з різними конфесіями. Навіть відзняли соціальний відеоролик, де знялися представники УГКЦ, ПЦУ, РКЦ, мусульманський імам, пастор. І разом з ними людина, що має відкритий ВІЛ-статус.

Хіба це не приклад порозуміння? Якщо люди мають схожі цінності, любов до людей, справжню віру в Бога, то не важливо, як вони Його називають і як моляться до свого Бога. Важливо йти стежкою добра і бути єдиними. Думаю, що і Христос, і Аллах були б не проти такої єдності.

— На своїй сторінці у фейсбуці Ви зауважили: “Раніше, коли я ходила в церкву МП, то думала, що усі релігійні (віруючі) люди дуже похмурі, стражденні, нещасні. Чому? Невже Бог не любить їх? Невже не дав їм того, що зветься "радість"?” А як сталося, що Ви залишили МП? Коли це було?

— На той час, я була не надто релігійною людиною. Мені просто хотілося бути в храмі, на службі. Але Дніпро — місто, де храмів МП було колись тьма-тьмуща, і мені у 2002 році не було принципово, що написано на табличці при вході. А от десь так у році 2014 му, під час розстрілу Майдану, я відчула якусь огиду до слів священиків про “братовбивство”, “диявольських задумів” тощо. Крім того, різали вухо служби церковнослов'янською. Як філолог, я дещо розуміла, але ж це молитва, її мали би розуміти всі.

Остання крапля була, коли мене попросили криком вийти з храмової території, бо у мене запаморочилася голова і я наступила на газон з квітами. Так не має бути в храмі.

Після 2014 року я взагалі забула про Церкву. Аж до моменту, поки зустріла капелана тоді ще Київського Патріархату отця Мар’яна Дюса. Він мене привів в храми Дніпропетровської єпархії, познайомив з іншими священиками, ми разом були з воїнами. Тоді то я і зрозуміла, що це моя Церква, мої люди. І головне, що тут мені багато що зрозуміло і мене тут приймають, як особистість, як людину, а не як “рабу”.

— А чи маєте ще якісь контакти з тими, з ким були колись разом в УПЦ МП?

— Я з ними тоді не контактувала від слова “зовсім”, тому і не лишилося жодних контактів.

— Пані Наталю, Ви спілкуєтеся з дуже різними людьми, серед них є ті, які недавно у Церкві чи ще не є у ній. Які очікуванні у таких та інших людей від Церкви загалом, від християн?

— Моє коло спілкування дуже різне. Серед нових вірян, як і серед тих, хто взагалі не є віруючими, одне бажання від Церкви — розуміння і простота. Тобто людям важливо бачити і відчувати людяність зі сторони Церкви, легкість у спілкуванні з духовенством. Багатьом, навіть зі сторони, набридли пафосні єпископи, для яких крім власного “Я”, нічого не бачать. Існує також запит на інтелект, вміння пояснити просто складні дефініції. Крім того, хочеться бачити сучасну Церкву, яка йде в ногу з часом. Це, звісно, не значить, що Церква має відмовитися від догм і канонів або змінити їх. Це значить, що Церкву мають сприймати, як щось цілком зрозуміле, своє.

— Чи є щось таке, що відштовхує людей від Церкви? Як Ви могли бачити, за різними опитування рейтинг довіри до Церкви знизився, вона вже не серед лідерів суспільної довіри. Можете це пояснити?

— Відштовхує, як і завжди невідомість, відчуженість. Людям здається, що Церква відірвана від повсякденних болючих проблем. Це перш за все стереотипи, які нав'язала московська імперська традиція.

Але, як показали події на Майдані, десять років війни — Церква поруч з людьми, Церква — це і є її люди. В шпиталях, госпісах, на передовій, серед бездомних — ось де Церква. Саме така вона близька до розуміння і сприйняття.

— Уявімо, що буде наша Перемога, а тому що маємо зробити для неї вже зараз і що маємо зробити, щоб країна після неї стала кращою? Як Ви бачите стратегії нашої перемоги?

— Щодня, починаючи з 2014 року, я та мої друзі, колеги по соціальному служінню, волонтерству працюємо на нашу Перемогу. Кожен на своєму місці, по краплині, по цеглинці — донатом, закупівлею необхідних речей для захисників, поїздками на передову, духовною підтримкою воїнів, гуманітарною допомогою людям, які потерпають від постійних обстрілів. В кожній цеглині не тільки матеріальна складова, а й духовна, ідеологічна. Ми вже сьогодні закладаємо фундамент на майбутнє. Наша країна неймовірна. Коли говорять “Усе буде Україна”, я заперечую, адже Україна була, є і буде. І тільки від нас залежить, якою буде перемога і як ми використаємо цей шанс бути вільними.

На нас чекає багато роботи. Нам потрібно буде вчитися вже зараз зустрічати наших військових — поранених, емоційно скалічених. Нам варто вже сьогодні знати свою історію, мову, культуру. Відбудовувати доведеться не тільки міста, а й порозуміння. Українці добрі ґазди, то маємо довести це на ділі.

Перемогти ворога складно, але і цього замало. Нам ще доведеться долати власні страхи, лінь, байдужість. Руйнувати стереотипи та імперські мури, якими нас обкладали століттями.

На це потрібні сили і мужність. Тому кожному українцю, який цінує найважливіше для нас слово “Свобода”, перш за все потрібно вижити, зберегти себе у цій страшній війні. А далі лише з Божою допомогою та любов’ю відбудовувати наново життя.