Роблю все, що можу, а на що мені бракує сили – моє уповання на Господа, — владика Йосиф (Мілян)
Свого часу, на зорі відродження Української Греко-Католицької Церкви, отець Йосиф Мілян був чи не найвпізнаванішим священником Львова, а також одним із найпопулярніших і найулюбленіших, особливо серед молоді. І нині, коли про нього заходить мова, дуже часто можна почути: комусь шлюб давав, комусь хрестив дитину, ще комусь хоронив родича, а той перетинався з ним в молодіжних організаціях… І всі згадують його щирість, зичливість, веселу вдачу, священичу ревність. Призначення отця Йосифа до Києва сприйняли у Львові переважно з великим сумом, але й з розумінням, що такі священники, які пройшли гарт ще підпільної Церкви, які вміють привертати людей до себе, гуртувати їх у спільноту, там конче потрібні. Дехто вже тоді пророкував, що напевне скоро стане єпископом.
Як же насправді сталося так, що життєва дорога привела до монастиря, до Церкви у підпіллі, яким було його дитинство, шлях віри, про візит Папи Івана Павла ІІ в Україну, про працю з молоддю, з мігрантами – у розповіді владики Йосифа.
Майбутній владика Йосиф народився 6 липня 1956 р. в селі Добряни, що у Городоцькому районі на Львівщині. Він став першим сином в греко-католицькій родині Степана і Стефанії Мілян. У хрещенні він отримав ім’я Іван. Родина була багатодітною, після нього в ній народилися ще сестра Марія та брати Володимир, Степан і Ярослав.
— Одного разу, згадуючи своє дитинство, я собі усвідомив, що народився одинадцять літ після війни. І це для мене стало якимось таким відкриттям. Дитинство в ті роки було непросте, з усіма викликами, які були в тодішніх українських селах. Не кажу вже навіть про іграшки, не було достатньо ні взуття, ні одягу. І харчування було простим і скромним, таким, що дитина хотіла чогось кращого. То був час горохового хліба, браку цукру... Але те життя мало якісь свої радощі. Були свята. Пахла світлиця у нашій скромній хаті з чистопобіленими стінами. Донині пам’ятаю той запах випраної постелі перед святами, прибрану кухню, начищений посуд, смачні і прості наїдки.
Я виріс без велосипеда. Забави були прості. Був найстаршим в багатодітній сім’ї. Нас було п’ятеро дітей в родині, то я для всіх своїх молодших був такою собі нянькою, бо батьки в той радянський час мусіли дуже багато працювати – і в колгоспі, і в себе на городі. Бабця і старші діти бавили молодших.
Коли я був ще досить малий, в нас вдома моя бабця по татові цілу зиму пряла льняні нитки, потім я, малий хлопчина, крутив їх на так звані веретена-цівки. А потім десь під весну – лютий-березень – в хаті вибирали на штих лопати землю з долівки (підлоги не було, була така добре втрамбована земляна долівка, яку щосуботи мазали жовтою глиною) під ткацький верстат, і бабуня Мілянка ткала льняне полотно. А коли вже наставала весна і на людських ділянках виростала трава (потім її косили, сушили і заготовляли на пашу для худоби) наша бабуня вистелювала ті льняні полотна, щоб добре вибілилися на сонці. Час до часу їх мочили в воді потоку, що біг неподалік, а я, малий хлопчина, мав сидіти з вирізаною лозиною і пильнувати, щоб на ті полотна, які висихали на сонці, не напаскудили гуси. Очевидно, не раз я забував свою важливу місію, бо галас дітей провокував мене до дії. Гусей не було видно, і я біг до однолітків, а коли отямлювався, то на полотнах вже були гусячі сліди, і мені діставалося від бабуні, бо ті плями на полотні було годі звести чи відіпрати. От з того домотканого полотна у Львові в храмі Пресвятої Євхаристії є вишита плащаниця Ісуса Христа, яку створила студентка Львівської академії мистецтв як дипломну роботу. Ця плащаниця мені дуже дорога, бо виконана на домотканому полотні моєї бабуні Мілянки.
Дідусь мій по маминій лінії був дуже вправним майстром-столяром, робив і меблі, і вікна, і двері, і дахи... Запам`яталося, що у його столярні були портрети Івана Франка і Тараса Шевченка. Маю дуже гарну фотографію 1936 року, на якій мій дідусь і бабуня Махніцькі, Степан і Тетяна – мамині батьки. Тій фотографії більше вісімдесяти років, а така, як би була зроблена вчора, і дуже мені мила.
Мої батьки – рільники. Тато Степан народився у 1930 році, 20 травня йому виповнилося дев’ятдесят років. Мама з 1933 року. Вони повінчалися у 1954-му. Уявіть собі який довгий подружній вік цих двох людей! Народили і виховали п’ятеро дітей (я найстарший – з 1956-го, наймолодший брат, вже покійний, – з 1966-го), мають дванадцять онуків і я вже збився з рахунку скільки правнуків. Багато працювали, складали копійку до копійки, будували хату, новий будинок, стайню, наробилися в житті. Як могли, так виховали дітей, але я ніколи в нашій хаті не чув матюка.
Моя мама – проста селянка, закінчила чотири класи сільської школи, не знала якоїсь особливої педагогіки, але (я про це казав у своєму подячному слові в часі хіротонії) вона дуже часто до нас, дітей, зверталася словом «Любіться!»: ось подивіться, як там любляться, а подивіться, як в тій родині любляться, і я вас прошу – любіться, шануйтеся. Те її «любіться» нам, дітям, так свого часу надокучило, але вона все одно казала: «Любіться!». І коли ми вже стали дорослими, обрали свою дорогу – мали свої зобов’язання, дітей, родини – це далося взнаки. Справді, ми жили якось так родинно, завжди ділилися. Все, що мали, немов кидали на одну купу, а потім з тої купи користали всі. Хто на купу всипав більше, а хто менше – не важливо. Це було «наше». Ніхто нікому ніколи не заздрив. Ми в родині справді завжди були готові допомагати одне одному. І так це в нас залишилося дотепер. Та мамина наука – проста, щира, правдива – проросла в нас усіх і дає свої плоди до сьогодні.
А ще мама, хоч і проста селянка, завжди добре відчувала естетику – що є гарне, а що ні. Завжди, навіть вже у старші літа, вміла гарно дібрати собі відповідний одяг – спідницю, блузку, хустину, що пасували одне до одного, – ніколи не хотіла вбиратися абияк. Може це генетичне, бо заглядаючи до фотографій, бачу ту ж любов до прекрасного у моєї бабуні Тетяни, маминої мами. Наприклад, на одній зі знимок вона стоїть в такій пишній вишиваній українській сорочці, сардаку, така поставна, гарна українська жінка в гарному українському одязі. І моя мама передавала, передусім власним прикладом, це прагнення до краси, до гармонійності нам, своїм дітям.
В 1963 р. Іван, як і всі його однолітки, пішов у перший клас восьмирічної Добрянської школи, навчання в якій завершив влітку 1971 року. Згодом в 1974 році він здобуває й середню спеціальну освіту.
— Пам`ятаю, як тішився, що йду до школи. В моєму рідному селі ще до сьогодні живе моя майже-перша вчителька. Чому «майже», бо вона прийшла до нас з другого класу. В першому класі в нас був учитель-мужчина, він не був такою яскравою особистістю, щоб потягав за собою, тим паче, що перший і четвертий клас вчилися разом. Але потім, з другого класу, прийшла вже Надія Михайлівна Товариш, яка, Богу дякувати, й досі живе в моєму рідному селі і яку я полюбив з першої зустрічі, як тільки її побачив десь на вулиці. Як вона мені сказала, що буде моєю вчителькою, я вибухнув великою радістю. Маю найсвітліші і найтепліші спогади про цю Вчительку, яка вклала дуже багато любові, делікатності у нас і всіх тих дітей, які мали щастя бути її учнями. Звичайно, сільська школа, вчителі якої деякі доїжджали, деякі жили «на квартирі», мала свої плюси, однак їх було небагато, передусім з огляду на те, що то була радянська школа.
Однак не можу не згадати те, що вирізняло саме нашу школу. Дуже сьогодні хочу знайти могилу Ніни Федорівни Кулик, яка була родом з Переяслава-Хмельницького. Вона була завучем школи та вчителем української мови і літератури. Завдяки їй у нашому селі щороку відбувалися шевченківські вечори. Своєю поставою вона дуже дбала про те, щоб школа і сільська громада, в тому числі й старші люди, мали такий собі «шевченківський великдень» в моїх рідних Добрянах. До сільського клубу сходилися всі, хто міг ходити. Клуб тріщав від народу, а програма шевченківського вечора була дуже насиченою. Ніна Федорівна відшукувувала старовинні пісні, старші жінки виходили на сцену і співали патріотичних пісень, тільки змінювали деякі слова, бо в той час за них могли потерпіти і виконавці, і організатори. Переконаний, що саме завдяки її позиції і праці людям нашого села, а передовсім дітям, була прищеплена така величезна любов до Шевченка, до шевченкіани. І я певний, що ми любимо Шевченка, ми пізнали Шевченка, ми відкрили Шевченка тому, що ми щороку святкували – дуже велично і потужно – його пам’ять. Саме тому у нашому селі навпроти школи стоїть сьогодні пам’ятник Шевченку, споруджений на честь 200-ліття від дня народження великого українця. Біля підніжжя нашого пам’ятника закладена капсула майбутнім поколінням та земля з могили Шевченка, а за пам’ятником посаджено дуб, який походить від з тих дубів, які посадила біля могили Шевченка в Каневі родина нашого українського пророка. Є й сквер, названий в честь Шевченка. Тобто та шевченкіана, започаткована з пів віку тому, в Добрянах й нині має своє продовження.
Її продовженням вважаю й те, що я, як єпископ-помічник Київський, протосинкел Київської архиєпархії, номінував шість років тому таку собі прощу до Канева: разом з нашими священниками, мирянами в суботу перед уродинами Шевченка їдемо до Канева, служимо там в козацькій церкві Святу Літургію заупокійну і молимося за всіх, хто жертовно служив Україні, в тому числі й за Тараса.
Після школи я закінчив професійно-технічне училище, а відтак пішов працювати оператором станції техобслуговування, проводив діагностику автомобілів. Потім ще закінчив технікум промислової автоматики, що у Львові, тоді на вулиці 17 вересня, а нині Січових Стрільців. Згодом в Києві вчився на курсах, а відтак займався діагностикою автомібілів. В тодішній радянській Україні наша лабораторія була таким собі першопроходцем у цій галузі. Згодом пішов працювати на львівський завод «Біофізприлад».
Від батьків перейняв майбутній владика віру в Господа Бога, а від односельців вірність своїй Церкві.
— У 1950-му влада закрила церкву в нашому селі, а священника арештували і вивезли на Сибір на 25 років нібито за те, що він тримав зв’язок з оунівцями (це була неправда, бо він був дуже аполітичний, у 1975-му він повернувся з Сибіру, прожив понад дев’ятдесят років). Але в 1963-му мешканці села самовільно відчинили наш сільський храм. Хоч був ще малим, та добре пам’ятаю: такий рух селом пішов, така була напруга. То був, здається, Великий четвер, люди відкрили ті двері, що в захристію, почали робити там порядок, готувати церкву до Великодня. І від того часу ходили до церкви через захристію, доробили собі ключ, та не відкривали центральних дверей, бо храм вважався закритим.
Мій досвід віри – це моя сільська церква і моя Церква переслідувана, церква офіційно закрита і Церква офіційно зліквідована, над якою нависав караючий меч тодішньої радянської системи. Я розумів, що вона жива, бо наша Церква є правдива, переслідувана і заборонена, а тому наш священник на Сибіру. Пригадую, я вже був десь в першому класі, як до нас почали приїжджати священники і по приватних домах сповідати, правити служби, вінчати, хрестити. Діти збиралися йти до сповіді, і я також дістав такого натхнення сповідатися, а мама каже: «Ти ще маленький, ти тільки в першому класі, маєш ще час, краще підготуєшся». Але я ніяк не міг з таким поясненням змиритися. Здибав в скрині старий молитовник, почав з нього вчити молитви. Добре пам’ятаю, до якого будинку я йшов тоді серед ночі перший раз сповідатись. Додому повернувся вже надранок: всі сплять, а мені на кухні мама приготувала святкову яєшню. На тій сповіді так страшенно переживав, сповідався майже на цілу хату, хотів щоби священник добре почув мої гріхи.
Діти у нашій церкві стояли завжди спереду, з одного боку – хлопці, а з другого – дівчата. А хлопці, як хлопці, хтось тебе шарпне, хтось щось шепне, і вже рух. То потім вдома після служби тато проводив виховну роботу: ти нині того чіпав і того. Я пробував пояснити, що не тільки я був нечемний, що то мене чіпали, на що чув одне: «А я тобі кажу, пам’ятай, що ти в церкві!». Треба сказати, що наш тато теж не мав належної катехизи, бо він 1930-го року народження, а в вже в 1939-му прийшли перші совіти, а там війна, але він мав якісь такі дуже прості катехези, які нас, дітей, заворожували, хоча сьогодні, можливо, здалися б навіть смішними. Тато не шкодував нас будити рано до церкви, особливо на Різдво і на Великдень, коли служилося о четвертій, о п’ятій ранку. На сам Великдень ми цілою родиною всі вставали дуже ранесенько, щоб встигнути поки ще людей нема в церкві приступити ще раз до плащаниці. Коли в церкві ще темно, лиш блимають вогники свічок (в храмі не було електрики, бо ж нібито закритий), – це було так гарно і так врочисто. І воно мене заворожувало. Ця церковна сутність, така урочиста аскетична сутність храму мене дуже притягала. Як я вже був підпільним монахом, то не раз приїздив до нашого сільського храму: так легенько, щоб ніхто не бачив, поробити порядки, почистити все, підготувати до недільного богослуження. А тоді любив сісти собі на лавку в церкві і просто розважати, роздумувати, просто захоплюватися тою урочистою тишею, наповненням Богом оцього храмового простору: іконами, кадильним димом і тим, що Бог хотів тобі сказати на вухо, на те внутрішнє, глибоке вухо...
У 1974-1976 роках майбутній владика перебуває на військовій службі в Радянській армії у м. Паневежис, що в Литві, в роті зв’язку на місцевому летовищі.
Я працював в штабі авіаційної дивізії. Спочатку щось трохи практикувався на системах посадки і злету на летовищі військово-транспортної авіації, а потім мене забрали до штабу дивізії, як писаря.
Радянська армія з огляду ідеології – це дурня, скажімо так, стовідсоткова. Але армія загалом, якщо відокремити від неї ідеологію, формує чоловіка, мужчину. Бо якщо ти біля батьків, то маєш певний триб життя, ти вільний чоловік, тобі ніхто крім тата і мами не указ, хоча і їх ти слухаєш чи не слухаєш, бо тобі вісімнадцять років. А тут ти переносишся в середовище, де нема тата і мами, де нема «хочу – не хочу». Є таке дуже важливе слово – «мус». Розумієш, що нікуди не дінешся, ти мусиш виконувати те, що передбачено і що непередбачено військовими статутами. Пригадую: тактична підготовка, ми то бігаємо, то повзаємо з автоматами на летовищі, грудень-місяць, підмерзла вода. Бачу переді мною велика калюжа, треба її обійти, – і відразу відчуваю буксовий чобіт на своїх плечах і чую крик: «Куда, изменник?!». І я вже не поповз, а поплив у воді і в леді в грудні-місяці. Але нічого – пережив, не захворів…
Я думаю, що армія гартує, робить витривалим до випробувань життя. Ти долаєш певні труднощі і стаєш сильнішим. Тут тобі дають зрозуміти, що ти мусиш покладатися на себе, мусиш напрацьовувати самозахист, бути організованим, не можеш розслаблятись.
По завершені військової служби Іван починає глибше цікавитися Церквою та її наукою. В рідному селі знайомиться з єромонахом Василем Вороновським, студитом, який надавав духовну опіку підпільній громаді греко-католицької парафії святого Івана Богослова. Від цього священника він дізнається про богопосвячене життя та про семінарію, яка функціонує в підпіллі. З того часу починає глибше цікавитись монашим життям. По довгих роздумах молодий юнак вирішує вступити до монастиря.
— Згадую своє дитинство, ту нашу підпільну церкву. Мене туди завжди тягнуло, Мене заворожувала ця маєстатичність, в нас були такі старі ікони, іконостас з великими архангелами на дияконських дверях. Ці ікони, ці божі лики були для мене, я б навіть сказав, страшні, але вони мене до себе кликали, манили, і я хотів заглянути туди, в святилище, де, вважалося, ніхто не може входити, окрім священника. Якось, коли я служив у війську, приїхав до мене мій товариш Степан Дмитрух, тепер отець Севастіян. Ми з ним балакали про всяке про різне, а серед того й про те, що він бачився з нашими священниками і ті йому казали, що можна вчитися на греко-католицького священника. На що я відповів: «Ти можеш, бо твій вуйко паламар, а я нє, бо я танцюрист». А я був такий танцюрист, що раз на весіллі за один вечір діру в підошвах мештів витер. То й вважав тоді, що священство не для мене. На тому й закінчилася та розмова, та й забулася.
Наше товариство молоді в селі було дуже активне. Всі, а не окремі люди. І до танцю, і до ружанцю (вервиці), як казали в селі. Ми вміли і танцювати, і організувати собі свята, але разом з тим наші дівчата тримали фани, а хлопці теж щось біля церкви час до часу робили. І я був активний в суспільному та культурному житті села, а воно завжди в’язалось навколо церкви, бо, наприклад, в піст ми до клубу не ходили, танців ніколи не було, а на кожні Великодні свята ми три дні біля церкви, хоча вона й була закритою, водили гаївки, а на Різдво колядувати майже до Йорданських свят, ходили по хатах, бо це був час піднесення духа. Шкода, що ті традиції вже забуваються. Перед закінченням Великого посту ми ходили до лісу по барвінок, щоби ним заквітчати великий місійний хрест біля храму. Збиралися в когось в хаті, дівчата співали страсні пісні, складали барвінок, а хлопці в’язали вінок. Взагалі, наше культурне і сакральне життя було пов’язане з церквою, а та церква була переслідувана, офіційно закрита, але ми знали, хто ми, і Бог нас якось так провадив.
Пригадую, як я вже прийшов з війська, ми так стоїмо групою біля церкви – хлопці, дівчата, – підійшов до нас отець Петро Городецький, підпільний греко-католицький священник, і каже до мене: «Ну що, Іване, варто тобі задуматися над тим, щоб іти вчитися на священника. От уявляєш, – на своїх руках тримаєш Бога, який тримає на своїх руках цілий світ». Його підтримав наш гурт схвальними вигуками, а я якось віджартувався. Але ті слова перевернули мені середину. Я став частіше ходити на Службу Божу чи то на нашу підпільну по хатах, чи то до римо-католицької катедри у Львові. До нас часто приїжджав отець Василь Вороновський, він був дуже ревний, і його ревність притягала. Крім того, я знав, що наш греко-католицький священник є на Сибіру за віру. Це мене теж надихало. Тож мимо того, що я був такий великий танцюрист, співак, організатор різних свят, духовне почало брати наді мною верх, і я став наче вагатися над вибором майбутнього. Аж до певного моменту, коли вже далі не можна було тягнути, бо доходив до якихось нездорових відчуттів, тривог. Мусів опанувати себе і застановитися: що в цьому житті є для мене пріоритетом. І тоді одного разу Бог дав мені змогу відповісти собі самому – якщо я не буду священником, то я не буду ніким. І від того часу я зголосився бути монахом-студитом. Тоді ще, звичайно, були якісь хвилювання, сумніви в самому собі: чи ти добре робиш, чи добре зрозумів… Але це були хвилеві думки, бо я вже знав, що священство – це моє. І все мені пішло дуже легко, бо перед тим я мав таку тяжку внутрішню душевну муку. Я справді дуже мучився, не знав, що робити, бо я не є такий чоловік, що рубає з плеча. Мені треба все обдумати, зважити певні речі, тож це мене дуже мордувало.
5 січня 1979 р. Іван отримує благословення від тодішнього ігумена студитів о. Юліяна Вороновського благословення на початок кандидатури до монастиря. Під час підпільного монашого життя під проводом ігумена проходить монашу формацію, а опісля – семінарійний курс.
— Отець Петро Городецький, про якого я вже згадував, був одруженим священником. Я знав, що була групка, дуже нечисленна, одружених наших священників. Тодішній єпископ-місцеблюститель блаженної пам’яті митрополит Володимир Стернюк казав, що найкраще в часи переслідування бути неодруженим священником, бо КГБ може використати дружину чи дітей, щоб вплинути на душпастиря. Отець Василь Вороновський приїжджав до нас, а це був такий священник, який, здається, як смолоскип, горів задля Церкви, задля Бога, задля людей. Я знав багато наших ревних священників, але таких ревних, як Василь Вороновський, не зустрічав більше, це й визначило, чому я став студитом.
Не можна нікого заставити бути тим, ким він не може бути. Якщо людина має покликання до монашества, то має його зреалізувати. Знаю кілька священників, які хотіли бути монахами, але з різних причин не склалося. І попри те, що наче й щасливо живуть в родинах, вважають, що зробили помилку, що все ж їхнє місце в монастирі, що монашество для них було би природніше.
Нині, якщо молода людина має покликання до монашества, то те покликання або родина заціхає, або друзі знівелюють, або людина сама в собі його не розвине, не підживить, а в певних моментах навіть задушить. Сьогодні, мені здається, нема культивування монашого покликання. Навіть на наших рідних греко-католицьких парафіях. Ми вже перестали молитися на маївках за покликання. Колись, як я був малий, в нашій церкві при свічках цілий травень щовечора всі, хто міг, а було багато дорослих, дітей, ми на колінах молилися за добрі і ревні покликання до стану монашого і священничого. А де ми чуємо це сьогодні. Сьогодні не є круто бути священником, це не те, що викликає в молодих людей захоплення. Сьогодні в деяких семінаріях ми вже маємо брак покликань. Приміром, на курс можна прийняти сорок студентів, а зголошується тридцять. Навіть нема з кого вибирати. Дякувати Богу, в Києві ми такої ситуації не маємо.
Я певний, якщо хтось відчув покликання і відповів на нього, то має бути щасливим. Бо дуже важливо віднайти себе, своє покликання. Якщо ти віднайшов своє покликання, то ти, як той камінчик на дорозі, що його рука майстра вклала у відповідну лунку, — по тобі їздять легковики, велосипеди чи вантажівки, але камінчик лежить у своїй лунці, і нічого йому не шкодить, і при тому ще є корисним для когось.
Щоб розпізнати це покликання, дуже важливо чути внутрішній голос, який тебе веде, тебе кличе. В такому стані відчуваєш спокій, шукаєш відповідне середовище, шукаєш певної мови, атмосфери, шукаєш співрозмовників. А щоб в тому напрямку рухатись, треба завдати собі певного труду. Христос каже, що тільки силою здобувається Царство Небесне. Однак насильно видобути покликання, якось його напрацювати неможливо. Воно або є, або його нема. Покликання можна культивувати, розвивати або його занехати, затрути в собі.
У 1980-х роках під час зустрічей з митрополитом Володимиром Стернюком складає частину іспитів з теологічних предметів. Відтак пройшовши різні випробування, духовний та інтелектуальний вишкіл, монах складає вічні обіти-схиму та приймає ім’я Йосиф. Діється це 8 березня 1983 року у Львові, на вулиці Сербській, 1. Невдовзі, 9 травня 1984 року, отримує дияконські свячення, а згодом, 30 грудня цього ж року, з рук владики Володимира Стернюка священичі.
— Десь за рік-два, як я повернувся в 1976 році з війська, почав дуже серйозно задумуватися над питаннями віри, згодом, коли нав’язав тісніші взаємини зі студитами, перестав танцювати, став не таким дуже активним, як був до того часу. В селі це помітили і почали говорити про мене, що я вже не такий і що зі мною щось сталося, а деякі вже явно почали казати, що він, певно, вчиться на греко-католицького священника. Натомість моя мама була настільки делікатна, настільки глибока, що ніколи не допитувалася, чи правда те, що люди кажуть. Ніколи. Єдине, що вона робила – благально так просила мене: «Вважай на себе!». Тільки-но я в неділю чи в понеділок збирався їхати до Львова, вона завжди – на вулиці, на порозі чи в хаті – тихенько, щоб ніхто не чув: «Вважай на себе. Я тебе прошу, вважай на себе!». Я часом хотів заперечити, ніби вимушуючи її сказати, що вона в це вкладає, але зрозумів, що не треба, просто відповідав: «Добре, я вважаю на себе».
Я нічого не казав батькам ні коли пішов семінарію, ані коли став монахом. І коли був висвячений 30 грудня 1984 року на священника, мої батьки нічого про це не знали. Вони довідалися майже через три роки, аж приблизно 19 грудня 1987 року. Студити тоді збудували в Брюховичах будинок, туди отець Севастіян забрав з Добрян свою маму. Дмитрухи до нас родина, то мої батьки згодилися на запрошення поїхати подивитися на ту хату, де вони мешкають. Коли приїхали мої батьки, то зустріли там отця Юліана Вороновського, поговорили, а коли довідалися, що зараз буде Служба Божа (а то Миколая, перед Різдвом), попросили про сповідь. Поки батьки сповідалися, я вдягнувся в ризи і приготував Службу, коли батьки зайшли до кімнати, почав служити. Так мої батьки взнали, що я вже священник. Тепер собі думаю, що то було трохи немудро, що можна було довести батьків до чогось непередбачуваного. Але було, як було. Служба відбулася, вони довідалися, що я вже священник, тато дуже тим перейнявся, мама ж якось легше перенесла, казала: треба було того очікувати, його поведінка вказувала, що воно колись станеться.
З 1984 р. до часу виходу УГКЦ з підпілля єромонах працює оператором на львівському заводі «Біофізприлад», водночас о. Йосиф займається вихованням у вірі дітей та молоді, виконує обов’язки душпастиря у парафіях Яворівського, Перемишлянського та інших районів Львівської області.
— Завдання монаха – молитися. Студити ділять 24 години доби на три частини: вісім для молитви, вісім для праці, вісім для відпочинку. Щодня студити моляться повне правило, до якого належать утреня, часи, обідниця, вечірня, повечір’я. А якщо не мають змоги молитися все правило, то мають за обов’язок тричі молитися по три вервиці святого Пахомія (такі великі по сто три зернятка). Очевидно, що ми, тоді підпільні священники, мусіли працювати на роботі. Треба було встати о четвертій чи о п’ятій годині ранку, щоб перш ніж іти на працю, звершити Службу Божу, помолитися, після роботи – знову молитва. А ще ми тоді працювали по хатах з дітьми наших вірних: катехизували, готували мистецькі духовні програми до Різдва, до Чесного Хреста, до інших свят. Згодом з отцем Севастіяном почали організовувати підпільні молодіжні та дитячі табори в Яремчі, заангажовували до того і сестер Вінкенток. Ми винаймали горища в яремчанських ґаздів, організовували скромне харчування, а потім йшли на полонину і там вчили дітей катехизму, пояснювали Святе Письмо, розучували релігійні пісні. А коли бачили, що до нас хтось наближається, співали радянські пісні, щоби хто чого не запідозрив. Були в тих таборах і спортивні ігри, здебільшого футбол і бадмінтон. Молодь знайомилася між собою, зближувалася, а відтак по селах і містах, де були підпільні греко-католики, ми і шлюбили, і хрестили, і сповідали, і посвячували будинки...
У серпні 1987 року група духовних осіб оголосила про свій вихід із підпілля і звернулась з листом до Папи Римського. 17 вересня 1989 відбулась багатотисячна маніфестація проти радянської окупації, в якій відкрито взяли участь приблизно 40 греко-католицьких священників. 29 жовтня про повернення до УГКЦ оголосила Преображенська церква у Львові, а на початку грудня з Москви прийшов дозвід реєструвати греко-католицькі громади.
— Пригадую, як був зі старшим священником, Володимиром Чучманом, в Євпаторії, то пішов до православного храму і купив лампаду на ланцюжках, схожу на кадильницю, та й став нею розмахувати, як кадилом. А отець Володимир почав сміятися, що я вчуся кадити. А я кажу: «Скоро буде свобода Церкви, треба вчитися». На що він: «Та коли вона буде!». І хоч я й далі твердив, своє, однак не думав, що все станеться так скоро. Я гадав, що ті мрії здійсняться, як буду мати десь сімдесят чи вісімдесят років… А коли почався рух щодо Берлінської стіни, я зрозумів, що її руйнування буде початком падіння «залізної завіси» і, мабуть, щось зміниться в світі. Я про це говорив, але не був у тому стовідсотково певен, та коли хвиля від Берлінської стіни докотилася до Чехії, я вже знав, що вона прийде і до нас. Тоді було чимало скептиків, які вважали, що Радянський Союз настільки потужний, що не допустить того, що сталося в Берліні, в Чехії. Але я з натури оптиміст, тож сподівався, що ті політичні процеси заторкнуть Україну і нашу Церкву, і мій оптимізм мене не зрадив. Наш архимандрит отець Юрій Макар теж бачив, що настають зміни, однак дуже просив молодих не виявлятися, бо може статися, що та свобода ненадовго, а відтак прийде ще більше насилля, як вже не раз було в нашій історії. Але коли та хвиля до нас докотилася, коли почали святити паски біля Порохової вежі і збиратися на молебень біля пам’ятника Івану Федорову, коли Преображенка перейшла на своє, мені здається, що тоді нас, молодих, жодна сила не могла втримати. Годі було всидіти, щоб не долучитися до тих процесів, тож наш ігумен Юліан Вороновський вперед, а ми за ним. Та хвиля винесла нас на публічне служіння.
Після виходу Церкви з підпілля о. Йосифа призначено до парафії с. Унів та навколишніх сіл Золочівського району. Пізніше як перший греко-католицький священик після легалізації Української Греко-Католицької Церкви служить в монастирі святого пророка Іллі в Дорі, що біля Яремча, в Яремчі та Ямні Надвірнянського деканату Івано-Франківської єпархії. Восени 1990 року, після повернення УГКЦ собору святого Юра, о. Йосифа призначено сотрудником катедрального храму.
— З виходом з підпілля багато чого змінилося. Як кожна молода людина хоче зреалізувати свій потенціал, так само молодий монах, молодий священник. Ти хочеш служити, розумієш, що як священник ти сьогодні дуже потрібен, бачиш багато можливостей. Наприклад, перейшов до нашої конфесії Архикатедральний собор святого Юра, я почав там служити. Тоді ще не було так багато церков, черги до сповіді у Великий піст були довжелезні. Ми сповідали до третьої, до четвертої години ранку. Дві-три години спав, а потім знову приходив на служіння і знову майже до ранку. Валився з ніг, але мав таку благословенну втому і величезну втіху від тої втоми. Скільки міг, стільки служив. І скільки було потреби, до останнього був готовий служити людям. Треба йти – йшов, треба їхати – їхав, скільки було сил, віддавав себе на служіння своїй справі, своїй Церкві. То були часи піднесення, відродження, це була нагода віддати всі свої сили, всі свої знання, весь свій дух на служіння своїй Церкві, Богові і народу.
У 1992 році покликаний проводом монастиря до монашої обителі святого Йосифа, при храмі архистратига Михаїла у Львові та призначений там настоятелем. Тоді ж паралельно розпочинає студії в Інституті літургічно-пасторальної формації Люблінського католицького університету.
У червні 1996 року після здачі іспитів та захисту магістерської праці, отримує ступінь магістра богослов’я. Через рік, 12 червня 1997 року, успішно складає ліценціатські іспити та отримує ступінь ліценціата. Опісля продовжує студії над докторською працею «Християнська формація мирян у світлі писань Митрополита Андрея Шептицького».
— Люблінський католицький університет – дуже поважна наукова інституція, яка тебе «витягує» на відповідний рівень. Ти мусиш пірнути в море книжок, мусиш готуватися до екзаменів, мусиш працювати над собою. У 1991 році митрополит Володимир Стернюк взяв мене з собою в тримісячну поїздку до Америки та Канади. Він тоді отримував Honoris Causa в одному з університетів США. Як ми виїжджали з Святоюрського пагорбу, нас відпроваджував отець-доктор Іван Дацько, він тоді підійшов до мене і сказав: «Йосифе, їдь і вчися! Вчися! Щоразу, що бачиш, що чуєш – вчися!». Я справді тоді дуже багато навчився, багато побачив, чимало «записав» на свій «жорсткий диск». Так само в Любліні. Не тільки з лекцій, не тільки з книжок, не тільки з екзаменів, а й з поведінки і постави викладачів, професорів, ректорату, з самого середовища університетського. Це мені дуже багато дало. Багато почерпнув для себе і практичної душпастирської науки. Наприклад, пам`ятаю чудового отця професора Юзефа Щипу, який викладав гомілетику. Вважаю, що він мене дуже багато навчив, схема моїх проповідей — то його схема. Він мені закарбував, як треба готувати проповідь і якою має бути успішна проповідь. Окрім того, навчання в університеті спонукало мене переосмислити таку річ, як відповідальність. Душпастирська праця, монастир і ліценціатський іспит на понад шістдесят тем. Голова пухне, – то не радянська школа зі шпаргалками і можливостями «домовитись». Сідаєш перед професором і відповідаєш. Я настільки перейнявся, що то був жах. І хоч я чотири рази був готовий складати ті тести, але так переживав, що мусів заживати якусь медицину, щоби заспокоїти своє черево. Бо це справді відповідальність – ти вже священник, ти ще вчишся, ти пробуєш здобути ступінь ліценціата. І та відповідальність, хто ти є і що ти хочеш осягнути, кликала до адекватних дій. А часу було не багато, тож нерви дуже часто були на таких високих регістрах. Але, Богу дякувати, ми давали собі раду.
У травні 1993 року Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський призначив отця Йосифа духовним опікуном християнських молодіжних організацій, а в лютому 1997 року – головою Патріаршої комісії у справах молоді. Від тоді, як часто він сам повторює, молодіжний апостолят Церкви належить до найдорожчих скарбів його священничого служіння. Протягом дванадцяти років праці з молоддю майбутній єпископ сприяє розвитку участі молодого покоління України у Світових днях молоді. Для цього він разом з молодими людьми подорожує на Світові дні молоді спершу до Ченстохови, а згодом Парижа, Рима, Торонта, Кельна, Сіднея, Мадрида та інших міст світу.
З березня 1997 року о. Йосиф Мілян призначений настоятелем храму Пресвятої Євхаристії у Львові. Під його опікою працює Центр душпастирства молоді УГКЦ, а про храм часто говорять як про парафію для молоді.
У 1998 році о. Йосиф ініціює та організовує проведення фестивалю «Велика Коляда», який став щорічним у храмі Пресвятої Євхаристії у Львові. У цей період о. Йосиф також організовує академічне душпастирство. Щоб реалізувати це, священик співпрацює із духовенством Італії та, користаючи з їхнього душпастирського досвіду, втілює різні проєкти у життя нашої Церкви.
Навесні 1998 року душпастир отримує благословення Глави УГКЦ на працю в Європейському комітеті академічного душпастирства. Відтоді за стараннями майбутнього архиєрея в Римі було проведено чисельні симпозіуми для українських викладачів.
— Я дуже не люблю придурків – тих, хто придурюється, прикидається кимось іншим, аніж є насправді. Завжди дуже боявся, щоб ніхто в мені ніколи не побачив більшого, аніж я є насправді – в очах своїх власних і в очах Бога. Звик бути таким, як є, без прикрас, без масок. Намагався за будь-яких обставин бути щирим, що не завжди вітається, особливо в сучасному світі. Але я таким був, таким є і таким хочу бути. Я дуже люблю дітей, і діти відповідають мені взаємністю. Може тому, що я з ними також відкритий і щирий. Такий відкритий і щирий я завжди був з молоддю. І молоді люди теж відповідали мені взаємністю. Тож і наша з отцем Севастіяном праця в підпіллі з дітьми і молоддю отримала своє продовження у часи відродження нашої Церкви, коли мене призначили провідником для молодіжних організацій, а пізніше, коли створили структуру, головою молодіжної комісії. Якщо говорити про працю з молоддю, з дітьми, дуже важливими є щирість, відкритість, правдивість. Борони, Боже, якісь розрахунки, борони, Боже, якась меркантильність, тоді все намарне і нічого доброго з того не буде. А коли молодь бачить, що ти щирий, правдивий, що ти хочеш просто бути з ними і нічого взамін не вимагаєш, тоді це має успіх.
Мене призначили головою молодіжної комісії, але жодних інструкцій, жодних дороговказів, що і як потрібно робити не було, абсолютно нічого. Дано декрет – роби, що хочеш. Навіть ніхто не просив мене представити якийсь план праці чи стратегію. Тож я мав випрацювати певну стратегію і згідно з нею працювати.
Одним із таких стратегічних напрямків душпастирської праці в молодіжному апостоляті було академічне душпастирство. Я його спочатку так навіть не називав, а просто вважав, що наші діти, які покидають рідні домівки, рідні українські села, їдуть до далекого міста і там губляться, а тому треба тих дітей якось скоординувати, направити, взяти під увагу. Пізніше Борис Ґудзяк (нині владика і митрополит) познайомив мене з професором Джермано Марані з Рима, який працював в римському вікаріаті і мав дотичність до академічного душпастирства. Потім мене включили в душпастирську раду при Конгрегації католицького виховання при Римському вікаріаті. Я був єдиним представником вірних Східної Європи в тому комітеті. Це мені дало нагоду навчитися і перейняти досвід Католицької церкви в Західній Європі: як здійснюється академічне душпастирство і як би воно мало бути у нас в Україні. Попри опір і заполітизованість вищої школи нам вдавалося «пролізти» туди, принаймні бути присутніми в університетах. Ми запрошували ректорів, професорів до європейських столиць на розмаїті католицькі симпозіуми, семінари.
Академічне душпастирство охоплює всю вищу школу: і ректорат, і професорсько-викладацький склад, і обслуговуючий персонал, і студентів. Тобто для академічного душпастирства праці дуже багато. Академічне душпастирство на Західній Україні має більше шансів розвиватися. Тут, в Центральній Україні, менше, але теж має. Ми пробуємо це робити. Не по всіх університетах однаково, але трошки-потрошки – якщо не в самому університеті, то в середовищі гуртожитків – наші священники працюють. Тобто є ті, які потребують Бога, які Його шукають, і ми мусимо робити все, що можемо, аби вийти їм назустріч.
Великою заслугою о. Йосифа є проведення в 2001 році зустрічі української молоді зі святим Папою Іваном Павлом ІІ, яка проходила у Львові на Сихові. Також з нагоди візиту Святішого Отця в Україну він організовує наукову конференцію на тему «Гуманізм в медицині».
— Їде Папа до України, я краєм вуха почув, що Папа був в Ізраїлі і мав там зустріч з молоддю. Я тоді вже очолював молодіжну комісію, і от прийшов до владики Юліана Гбура (він був секретарем Синоду, відповідав за організацію візиту) і кажу: «Владико, давайте організуємо окрему зустріч Папи з молоддю». Він здивувався і став відмовляти, мовляв, хто там прийде, чи хоч би п’ять тисяч набереться охочих. Я став переконувати, що у Львові багато молоді, в самому тільки університеті (ЛНУ імені Івана Франка) вісімнадцять тисяч студентів. Ну ніяк владика не давався переконати. Але певно я йому добре надоїв, то він згодився, що буде окрема зустріч молоді з Папою.
Для мене то був надзвичайний досвід і якась велика ласка Божа. Ми тоді, вся наша команда молодіжна, на Озаркевича мали свій штаб. Згадую останню ніч. Ми, всі працівники молодіжної комісії, всі волонтери, працювали в бюрі цілу ніч – над перепустками, поселяли артистів, залагоджували різні питання. Там ми й дивилися трансляцію, як Папа приземлився в Борисполі: Папа цілує землю, його вітає президент Леонід Кучма. Пригадую, всі посідали перед екраном, а я сперся на одвірок. Слухаємо промови Папи і президента. А я відчуваю, як мені по лиці так тепло від сліз, які течуть самі собою… Цілу ніч не спали, така благословенна втома, Папа вже в Україні… Оце був досвід! Окрім того, що ми організовували зустріч Папи з молоддю на Сихові, на яку прийшло за різними оцінками від 500 до 700 тисяч осіб, і я там весь був мокрий до нитки, бо все треба було припильнувати, тримати руку на пульсі, я ще робив позакадровий коментар всіх подій візиту Папи до Львова. Не знаю, де набрав тоді стільки сили і витривалості, але то були щасливі моменти в житті, які вже ніколи не повторяться…
1 листопада 2008 року декретом Глави УГКЦ Блаженнішого Любомира Гузара о. Йосиф Мілян призначений настоятелем храму Благовіщення Пресвятої Богородиці при Патріаршому соборі Воскресіння Христового. Тоді ж іншим декретом його призначено головою комісії з питань культури Київської архиєпархії. Тож для виконання цих обов’язків він перебирається до Києва.
— Переїзд до Києва був викликом, і не простим. Колись отець Теодозій Янків називав мене «галіцманом», він тоді був в Києві. Але я справді такий, прив’язаний до традицій Західної України. Я чоловік маленький, жив собі в монастирі, служив у храмі Пресвятої Євхаристії, не був такий загонистистий, широкомасштабний пастир на Велику Україну. Хоча, скажу чесно, не раз, поки був у Львові, так собі буркав, що наша Церква повинна посилити свій потенціал в Києві, що Київ то столиця… І от маєш – мені пропонують їхати до Києва. І перед собою, перед своїм власним сумлінням, сказати, що я не готовий, не хочу, не буду, соромно. Бо те, що я відчув, важко окреслити словами – я притих, принишк. Очевидно, як монах, я сказав, якщо на то буде воля мого ігумена і воля Церкви, бо я голова Патріаршої молодіжної комісії і настоятель храму Пресвятої Євхаристії з відповідними обов’язками, то я поїду. Всі погодили мій відїзд, тож я спакував валізки і поїхав…
Це був виклик, а водночас і шанс, нагода. Коли я перебрався до Києва, мені було п’ятдесят і трошки. Моє життя було, як той поїзд, що злагоджено курсує своїм маршрутом – все йшло своїм трибом, вишукуєш якісь креативи, але все стабільно. Переїзд до Києва став нагодою спробувати ще щось нового. Це мене і мотивувало, і заспокоювало. Якщо порівняти в контексті розвитку нашої Церкви Київ 2008-го, коли я сюди переїхав, і нинішній Київ, то є велика різниця – становище нашої Церкви значно зміцнилося, середовище зовсім інакше. Ми, як Церква, як греко-католицька спільнота, здобули в Києві дуже багато. Галичани в Києві не чужі, вони в своєму рідному столичному місті, ми – це частинка Києва, а Київ – це частинка нас. Однак галичани ще недостатньо скеровані на Київ, певний, що вони повинні пробиватися на Київ і змінювати Київ на краще. Не робити в Києві Львів, але змінювати Київ, щоб він щораз більше ставав правдивою, глибинною столицею незалежної суверенної держави Україна.
16 квітня 2009 року Святіший Отець Бенедикт XVI поблагословив рішення Синоду єпископів УГКЦ про призначення єромонаха Йосифа Міляна єпископом-помічником Київської архиєпархії. Новому єпископу уділено титулярний престол Друзиліане.
Архиєрейська хіротонія відбулася 18 червня 2009 року в Патріаршому соборі Воскресіння Христового УГКЦ. Головним святителем, у присутності Блаженнішого Любомира Гузара, був владика Іван Мартиняк, митрополит Перемишльсько-Варшавський, а співсвятителями – владика Юліан Вороновський, єпарх Самбірсько-Дрогобицький, і владика Петро Стасюк, єпарх для українців-католиків в Австралії, Новій Зеландії та Океанії.
— У Великий четвер 2009 року, коли радіо Ватикану проголосило про номінацію мене на єпископа, дорогою на Утреню Страстей я зустрів Блаженнішого Любомира, привітався і між нами відбулася така розмова:
— Блаженніший, сталося.
— Що?
— Радіо Ватикану проголосило про мою хіротонію.
— Ласка Божа.
А я не знаю, що йому маю на то відповісти і кажу:
— Дякую!
— Та за що?
— Та навіть не знаю за що, може, за довіру.
— Брате! Та ти не знаєш, що кажеш. Ти ще будеш мене за то колись проклинати, — то такий був гумор Блаженнішого, але він добре знав, якого труду і сил потребує це служіння, і яке велике є поле до праці.
Будучи єпископом-помічником Київським, владика активно дбає про духовне життя ввіреної йому пастви. Попри велику територію Київської архиєпархії старається в міру своїх можливостей відвідати кожну її парафію. Водночас архиєрей клопочеться про розбудову Патріаршого Собору, який в серпні 2013 року освятив Глава УГКЦ Блаженніший Святослав. Відтоді владика Йосиф докладає всіх зусиль, аби якнайшвидше головна святиня УГКЦ постала у всій красі, а всі роботи було завершено. Задля цього він організовує щорічний благодійний фестиваль «Просфора з Патріархом», який скоро набирає неабиякої популярності серед місцевої інтелігенції.
Дбаючи про духовне та інтелектуальне зростання духовенства Київської архиєпархії, під час формаційних курсів та реколекцій єпископ проводить часті зустрічі зі священниками, дияконами та їхніми родинами.
— Коли владика Богдан Дзюрах передавав мені прохання Блаженнішого Любомира про переїзд до Києва, то казав, що-от будують церкву, Патріарший собор, і потроху треба готувати для нього команду з пастирів. Оскільки в Домініканському соборі я створив добру команду, то чи не міг би щось подібне організувати в Києві, а наразі служитиму в дерев’яній церкві. Мабуть, вже тоді ходило про моє єпископство, Блаженніший Любомир хотів побачити мене зблизька перед тим, як доручити архирейство. Тож я приїхав до Києва і служив як настоятель храму Благовіщення, поки ми не перейшли в Собор. В Києві займався культурою й надалі коментував Літургії, поки не став єпископом. Обов’язків ще додалося: став протосинкелом архиєпархії, настоятелем храму і відповідальним за добудову Патріаршого собору, а також за організацію католицької школи імені Андрея Шептицького, невдовзі дістав декрет про призначення головою Пасторально-міграційного відділу. Блаженніший Любомир казав свого часу, що тільки в цирку їздять верхи відразу на двох, а щонайбільше на трьох конях, а я на значно більше.
За час головування владики в ПМВ стрімко розвиваються структури Української Греко-Католицької Церкви поза межами України: створено нові громади УГКЦ в Угорщині, Туреччині, Кіпрі, Молдові, Латвії, Естонії, Румунії, пожвавилась душпастирська праця УГКЦ в Португалії. Владика є членом координаційної ради Єпископської конференції Європи.
— Невдовзі після хіротонії я дістав декрет від Блаженнішого Любомира про призначення мене головою Пасторально-міграційного відділу УГКЦ, і виконував ці обовязки донедавна, в січні їх перейняв владика Степан Сус. Це цікавий і дуже добрий досвід, я дякую Богу за нього. Треба любити людей, треба відчути долю тих, що поза домом. Треба відчути людські потреби, треба вміти співчувати. Якось мені вдавалося знаходити спільну мову з людьми. Мене ніхто не вчив, як маю працювати, я не мав посадових інструкцій, якоїсь схеми, сам доходив до певного рівня праці, стосунків. Ми дійшли доброї співпраці з нашими міністерствами, зокрема закордонних справ, освіти, молоді і спорту, почали співпрацювати з мінсоцполітики, Світовим Конгресом Українців, себто з тими, що напряму відповідають за опіку над мігрантами. Відвідуючи наших вірних в тій чи тій країні, завжди мали робочі зустічі з представниками нашого посольства чи консульства. Усього під опікою відділу є сорок чотири країни світу, це досить багато. Це співпраця з єпископськими конференціями тих країн, де є наші мігранти. Гадаю, що нам багато чого вдалося, було багато позитиву, але й багато є ще праці для наступників.
Наш народ дуже традиційний. Наші люди хочуть Служби Божої тільки в рідній мові, своїми рідними напівами. Це велика радість служити таким людям. Треба бачити їхні очі, їхню реакцію, коли приїжджає їхній єпископ, приїжджає з рідного краю, зі свого середовища, розмовляє їхньою мовою, коли звертається до них на тім діалекті, яким вони розмовляють по своїх рідних сторононьках. А коли після Служби Божої є кава, канапка, якесь тістечко, коли до тебе хочуть торкнутися, коли тебе хочуть запитати, коли хочуть якоїсь розради і поради, і коли бачиш цей вогник в очах людських, то він дає тобі наснагу на подальшу працю, на щевідданіше служіння.
Герб владики містить слова «З нами Бог», які є його життєвим кредом. Ними владика закликає усіх нас віддатись у руки Божі та довірити Господу своє життя.
— Людина може дуже багато, але вона теж обмежена. І без ласки, без потуги, без помочі Божої, вона дуже мізерна, дуже мала, дуже слаба. Тому моя сила в Бозі. Тому для мене перш за все важливо було чути Його, важливо прийти на Різдво, на Велике Повечір’я з усім народом Божим спершу в моєму рідному селі, потім в монастирі і заспівати з ними: «Розумійте, народи, з нами Бог…». Тож роблю все, що можу, а у всьому, на що мені бракує сили, – моє уповання на Господа, і у всьому, що роблю, присутній Бог.
Дуже близьким мені за духом є тридіум пасхальний. Для мене Великдень зачинається у Великий Четвер, його переживаю до суботи, до Літургії Василія Великого. Богослуження Великого четверга, переживаю по-особливому: по-особливому звучать для мене Страсні Євангелія, часом я не годен правильно відчитати якогось слова, бо мені бракує повітря, наче клубок в горлі. Чин Великої п’ятниці, всі ті напіви, читання Євангелій, Єрусалимська утреня, богослуження Великої суботи, все це мене дуже торкає, перевертає нутро. А вже на саму Пасху маю відчуття, що вже по Великодню.
Вірити в Бога, вірити в те, що Він є, – це вірити в те, що ти є з Богом, що ти є в Бозі і що ти є від Бога. Що ти – для Бога. Що ти і Бог, що Бог і ти – то щось одно. Віра – це саме життя, в якому ти перебуваєш, в якому ти дієш, в якому ти є. Віра – це один з тих музичних ключів та нот, які Бог використовує, щоб голосити про себе у світі, голосити, що Він є сущий. Навіть ті, які не знають Бога, не чули про Бога, своїм існуванням говорять усім – і віруючим, і не віруючим, – що Бог є, як є сонце, як є тепло. Я думаю, що той, хто вірить, хто має ласку вірити в Бога, мусить бути дуже щасливим. Хоча і його життя не обходиться без викликів, без випробувань, бо то є елементи, які підсилюють віру. Віра – це те, що ти на тій землі не випадковість, що ти, як створіння Боже, прийшов у часі, щоб постати над часом.
