Росіяни допомагають полтавчанам відроджувати дзвонарське мистецтво
В останні дні літа жителі та гості Диканьського району на Полтавщині стали свідками унікального дійства – тут проходив дводенний міжнародний фестиваль «Диканські передзвони». Своє мистецтво дарували учасники колективу «Колокола России», дзвонарі з найславетніших російських, а також Полтавських храмів. Організатори дійства – фонд відродження пам’яті Марії Башкирцевої, Диканська РДА та Полтавська єпархія УПЦ, – інформує полтавський кореспондент РІСУ Світлана Фільчак.
Першого фестивального дня на площі біля Свято-Троїцького храму села Великі Будища – людське багатоголосся. З усих усюд поспішали люди, щоб почути унікальну мелодику дзвонів. З глибини віків церковний дзвін відігравав величезну роль у житті наших предків, відмірюючи найважливіші віхи життя. Супроводжував у горі і в радості, у свята й будень. На дзвонарів покладали особливу місію, адже передзвін – то, як вважалося, голос Бога, без нього і храм німий. У дореволюційні часи, за спогадами сучасників, у наших селах та містах жили справжні генії дзвонарі.
Про одного з таких згадує етнограф Олекса Воропай у своїй монографії. За переказами, жив такий майстер у дореволюційній Полтаві. «Це був монастирський послушник. Жив у монастирській келії. Він був дзвонарем – віртуозом. Кожної неділі, як тільки світало, він уже був на дзвіниці, і дзвонив. Але як же він дзвонив! На тих дзвонах він виробляв чуда! Всі люди, де б вони не були, в Полтаві та на околиці, вибігали у двір та столи як зачаровані і слухали дзвонаря Андрія. То були, справді, божественні звуки, що могли виходити з-під руки Богом обдарованого генія».
Взагалі, Андрій був чоловіком здібним, добре начитаним, в його келії було завжди багато книжок, що їх він читав у кожну вільну хвилинку після праці. А праця була в нього тяжка, він ходив біля корів, коней та працював у саду. Було як велике свято, як ось Великдень, то Андрій уже із самого ранку був на дзвіниці. Він одягав на ноги вірьовки до невеличких дзвонів, а п’ять інших брав у руки. Мотузки від трьох найменших дзвонів тримав у зубах. Понад нього у великий дзвін бив йог помічник, а два середніх дзвони – підчасти помагали дзвонити ще хлопці. І то було тріо , гідне уваги самого Бетховена!
Урочистий передзвін тривав півгодини, а як коли, той більше. Люди, що які виходили з церкви, ніколи не йшли додому доти, доки не замовкнуть дзвони. Було, всі постають на площі і дивляться, як Андрій «грає на дзвонах».
Про Андрія – дзвонаря тоді ходила слава по всій лівобережній Україні, і письменні люди казали, що він міг би стати добрим композитором, як би йому належну школу. Але… у 1924 році, коли у келіях монастиря вже засідав більшовистський «жилкоп», Андрій заподіяв собі смерть. Він запалив у своїй келії піч, закрив каглу і задушився чадом…Що залишалося бідному Андрієві? Він з дитинства звик до церкви, до богослужіння. А дзвони-то була його стихія. Без них він жити не міг…
Мало помалу наші, українські храми оживають, відроджуються до життя. А тому фестиваль «Диканські передзвони» – став доброю нагодою перейняти безцінний досвід у наших сусідів з Росії, які на шляху до відродження стародавніх традицій дзвонарства йдуть семимильними кроками – в країні існує кілька потужних шкіл дзвонарів, десятки заводів, де дзвони виготовляють. Біля витоків цієї справи стояв один з організаторів фестивалю, дійсний член Асоціації дзвонарського мистецтва Росії Володимир Петровський. Йому довелося буквально по крупицях, по фрагментах відроджувати майже забуте мистецтво. Почалося це у середині 80 років, і відтоді невтомний ентузіаст подорожує із своєю благородною місією по всіх усюдах. Повертає голос храмам, навчає нові і нові покоління. «Дзвонарем може бути і жінка, і чоловік, і навіть дитина», – розповів пан Володимир. – «Головне – бажання вчитися, у людини повинна бути Божа іскра. У дзвонаря особлива, почесна місія – він перший сповіщає про початок нового дня, закликає людей схилитися до молитви. Іноді у когось виникає бажання влаштувати конкурс серед дзвонарів, але я завжди проти цього. Дзвін – то голос Бога. І як можна порівнювати хто кращий, а хто гірший? Дзвонарі залюбки діляться секретами своєї майстерності з охочими , адже всіх нас об’єднує служіння Богові. А конкурси та змагання нехай існують для мирських музикантів. Вчаться мистецтву надзвичайно довго. Але той, кому дзвони підкоряться — вже не зможе покинути їх ніколи. Звісно, дзвонаря не в змозі замінити комп’ютер, що його все частіше нині використовують».
Ті ж, хто береться до філігранної справи створення нових дзвонів – теж люди незвичайні. Секрети особливих сплавів плекали у давнину з покоління у покоління, їх передавали від батька до сина. Нинішні майстри так само не жалкують часу, зусиль аби повернути з небуття безцінний досвід та вдосконалити , привнести щось своє. «Треба бути надзвичайно сміливою людиною, безмежно закоханою у справу, щоб взятися до такої делікатної справи виготовлення дзвонів», – розповідає одна з учасниць фестивалю. – «Відомі випадки, коли люди діяли за принципом «або пан, або пропав». Щоб розпочати справу, вони продавали житло, віддавали під заставу все майно. Але таки здобували успіх. Адже служили надзвичайно благородній справі».
Другого дня свято продовжилося у Диканьці. І заключним акордом став гала-концерт російських та українських виконавців.
Фестиваль отримав такий широкий резонанс, що відтепер «Диканьські передзвони» можуть стати традиційним дійством напередодні Сорочинського ярмарку. Керівництво Диканьського району навіть не виключає можливості щодо можливого відкриття школи дзвонарів.
