Розлуч
Та почнемо з історії та загального туристичного потенціалу Розлуча.
Ймовірно село засноване 1511 р. солтисом Борисом в лісі Россен на берегах потоку Ровень. Певно тому село певний час носило назву Борисова Воля та Ровень. Назву Розлуч пов’язують з першими мешканцями села, які, розлучившись, виїхали з сусідньої Ясениці Замкової.
У минулому курорт, що мав неабиякі можливості щодо свого динамічного розвитку завдяки унікальному поєднанню джерел содової (аналог “Боржомі”), гідрокарбонатнохлоридної (аналог трускавецької “Нафтусі”, власне і тут її звуть “Нафтусею”) та залізистої мінеральних вод.
Вже на початку 20 ст., завдяки будівництву залізничної гілки Самбір-Сянки (у 1905 р.) тут діяло 14 пансіонатів та вілл.
А з 1928 р. Польське Товариство Татранське сприяло розвитку лижного спорту. Зокрема діяла гірська лещатарська (лижна) база військово-спортивного табору на 200 місць, лижна траса від Сянок на Пікуй, а 1933 року було відкрито 50-ти метровий трамплін, один з найбільших в Європі.
Перед війною в Розлучі діяло 13 пансіонатів, 25 вілл, туристичні бази. Загальний потенціал складав 30 тис. відпочиваючих на рік, а Розлуч став одною з основних баз лижного спорту.
У повоєнний період курорт занепав, близькізть державного кордону не сприяла розвитку.
І лише зараз Розлуч, як курорт відроджується, свідченням чого є помітний розвиток туристичної інфраструктури.
Власне все сприяє цьому, відносно зручне добирання (наявна транспорта інфраструктура – до села без проблем можна дістатися зі Львова електричкою чи турківською маршруткою), багаті природні ресурси, потенціал розвитку пішохідного туризму для всіх категорій (маршрути проходять низкогір’ям, то ж не вимагають спеціальної підготовки), зокрема до витоку однієї з найбільших річок України – Дністра.
Ну і як окрема родзинка – архітектурні пам’ятки. Планований фотоогляд туристичної інфраструктури та подорожі до витоків Дністра через сильний дощ я так і не зробив, весь свій ще не до кінця змоклий потенціал спрямувавши на пам’ятки :). То ж про них.
Почнемо з унікальної. Говорячи про неї, як про пам’ятку архітектури, треба мати на увазі, що офіційно вона такою не є. Вона не внесена до жодних з реєстрів, бо ж збудована лиш на початку 20 століття. Знайомтеся – унікальна, бо неоготика в дереві, єдина – бо одна зі збережених в Україні (каплиця в сусідньому Вовчому не рахується) – кірха, а згодом костел св. Франциска Борґяша (Борджія) 1901 року побудови.
Знайти її не важко, від зупинки (за напрямом руху на Турку) широкою вулицею Шевченка повертаємо направо (мапа на табличці має допомогти) і прямуємо попри сільську забудову, доки зліва не побачимо високий шпиль. Кірха-костел стоїть трохи обабіч дороги за потічком на невеличкому пагорбі.
Будувалася кірха для швабів, які з’явилися у селі ще наприкінці 18 ст. У міжвоєнний період кірху було переосвячено на костел, а Розлуч став центром деканату Перемиської єпархії.
Далі історія типова для костелів Західної України – поляків виселено, для місцевих чужинська архітектура інтересу не становить.
Унікальна пам’ятка руйнується на очах. Обірвана шалівка, згнилі колоди, поруйнований підмурок… Вигоріла на сонці ікона над входом та квіти на лиштві похилених дверей…
В середині тихо і доволі світло. Денне світло проривається через забиті вікна та кругові віконця-отвори. Всередині костел пофарбований у жовто-сині тони. А особливо унікальною є стеля – синя з жовтими зорями вона прикрашена червоними списами з золотистими накінечниками, що, певно, мало би символізувати блискавку, як нагадування про Божу всемогутність.
Коли фотографував інтер’єр храму, почув страшений тріск, стіни здригнулися, на мить здалося, що “списи” стелі зараз впадуть на необрежного туриста, що потурбував сон святині… Вибіг на двір. Величезний ЗІЛ, що тягнув за собою дві колоди до двору місцевого мешканця, зачепив костел бортом. У водія – жодної шкоди за тим, що сталося, ну відірвав пару дощок, ну мало не завалив стіни. Було відчутно, що йому прикро інше, те, що ця німецько-польська “розвалюха” заважає вдалому трафіку. Ще пару таких маневрів, і костел точно не витримає…
Від костелу продовжуємо рух вулицею Шевченка до окраїни села
Тут на пагорбі стоїть традиційна бойківська дерев’яна церква Різдва Богородиці.
Це дерев’яна тризрубна будівля, завершена пірамідальними наметовими верхами з п’ятьма заломами над навою та чотирма над вівтарем і бабинцем.
У 1923 р. храм відновлювався. Та й нині почувається значно краще, аніж костел.
Церква з такою назвою у Розлучі вперше згадується у документах від 1534 р. У 1733 р. на місці старої постала тризрубна триверха церква бойківського типу з тризаломним верхом нави та двозаломними вівтаря і бабинця. Збудована в 1783 р. на її місці церква згоріла у 1875 р. Замість неї у 1876 р. звели нині існуючу церкву. За надписом на сволоку нави ідентифікується автор будівництва – майстер Гаврило Роман з Багноватого.
Поряд церкви стоїть дерев’яна двоярусна каркасна дзвіниця, ймовірно, зведена тоді ж. Обидві будівлі є пам’ятками архітектури як зразки бойківського архітектурного стилю.
Церква належить громаді УПЦ КП, грекокатолики власного храму не мають. Цікаво, а костел їм не підходить?
