У зв'язку з можливою автокефалією для УПЦ КП та можливо теж для УАПЦ, головне, щоб в Україні не пересварилися колишні друзі, між іншим КП і УГКЦ. Бо тенденції вже намічаються. І на жаль, у більшості випадків, вони виникають з якоїсь чи то ейфорії, чи то «манії переслідування» чи то «манії непідтримки нас», або навіть «спочивання на (майбутніх) лаврах». Мене вже дехто чомусь з друзів викинув у ФБ, когось там забанили...

Звичайно, можна отримати автокефалію і стати «канонічним», але це не є остаточна ціль. Якщо після цього серед українських Церков буде ворожнеча, буде гординя («бо ви нам, легітимним, вже не потрібні»), то яка користь від автокефалії у світлі Євангелія? «Бо яка користь людині здобути світ увесь, а занапастити свою душу?» (Мк 8, 36).

Тут і там чуються вже голоси: «А що вам до нашої Церкви?», «Ви і МП – одним фронтом», чи ще гірше: «Берґольйо і Ґундяєв – однаково нам ворожі» і т. п. Якщо хтось думає, що сама «автокефалія» його захистить у майбутньому без любові до ближніх, в тому теж - до братів і сестер інших Церков, то глибоко помиляється. За свою Церкву належить боротися, проте не таким методом, коли всі навколо підозрюються у ворожості і злонаміреності. Бо крім того, що це деструктивно, то ще й неправда.

І останнє. Церква, яка хоче бути дійсно автокефальною, тобто самоуправною і незалежною, повинна пам’ятати з історії про залежність інших автокефальних Церков від світської влади, коли та спочатку просувала цю автокефалію, виборюючи її різними методами, деколи несумісними з християнством, а потім цю Церкву використовувала як інструмент у своїх політичних інтересах.