Чого тільки не побачиш по телевізору, особливо на, так би мовити, «двуязичних» каналах! І путінослави, і путінохули, всі, всі, всі чогось зачастили в Україну. В «русскую Мєксіку», як у їхніх неовестернах говориться. Чому тільки не вчать! І проповіді читають про духовність, і смішать, і клоуни тобі тут, і різні там скоморохи. Словоблудіє просто, інакше не скажеш. Словом, навчають повним ходом.

    Не те, щоб я віддавав перевагу перегляду телевізору, перед, наприклад, читанням інтернету. Цікавих порталів (РІСУ, к приміру). Але інколи просто чуєш від менш завантажених в інтернет співгромадян, що на ті-ві твориться різна чудасія.

    Мало «свідоміцтва» стало, мало. Все чекаємо «зовнішніх» авторитетів.

    А тут... різні тролі, які зазвичай «пакостять у коментах» (даруйте жаргон), раптом перетворилися на великих демократів. «Блоггєри», посмотрі, а! Мабуть, так вони компенсують свій комплекс анонімності. Набридло підписуватися різними там «мегаботами» чи «алекс-дам-в-морду». І ось так випливає на поверхню справжнє суб’єктивне єство. З’являється тенденція до інтерсуб’єктивізації свого я, тотального криголамання метадискурсів і просто таки наскрізь трансцендентальна інтенційність.

    Ну, це так на Заході описали б ситуацію різні послідовники Маркузе й Лакана. У нас все простіше.

    У нас – «брацкая любофь». «Брацкіх», апять-такі, «народоф».

    От тобі й весь дискурс.

    Один російський письменник, Л. Соловйов, свого часу написав цікавий твір. «Повесть о Ходже Насреддине» називається. І там цей пройдоха Насрєддін, вдаючи із себе знаменитого астролога, постійно торочив еміру про сузір’я Сад аз-Забіх, яке начебто визначає його долю.

    Із «брацкімі народами», цим сузір’ям Сад аз-Забіх багатьох наших і не-наших співвітчизників, усе куди гірше.

    Коли вперше з’явився цей термін, певно, ніхто точно не скаже. Але вже в передвоєнній радянській пресі набув того значення, яке в нього вкладають і нині. Тобто, став таким собі «пустим знаком», ба навіть чорною дірою, яка затягує. І затягнула багатьох.

    Чи вживається це поняття в науці – в історії, в етнології, в психології? Звісно, що ні.

    Можна, безперечно, говорити про архетипи. Наприклад, дехто називає «браттями» євреїв та арабів, які походять від синів прабатька Авраама. Щоправда, ні євреї, ні араби зазвичай із цим не погоджуються (перевірено!).

    Можна, звісно, виступити із пангуманістичним проектом та назвати усіх людей «браттями». Нащадків Адама і Єви, так би мовити. Але саме людей, а не народів.
    Здавалося б, щось у «брацькості» є від релігійного. А дійсно? Може, це Біблія так учить? Адже братське – це ніби православне.

    На сторінках Нового Завіту такого терміну немає. Є інший – «ближній», якого треба полюбити, як самого себе. «Браттями» Ісус називає своїх учнів. Себто – конструює духовну парадигму спільності.

    А що в ісламі?

    У Корані Бог говорить: «Воістину, віруючі – брати». А в словах Пророка читаємо: «Не увірує жоден із вас, доки не побажає своєму брату того, чого й собі». Браття – це віруючі. Віруючі як духовна спільнота, умма.

    Старий Завіт звертається передусім до одного народу. Новий Завіт – ще й до греків та їхніх сусідів. Ну а в Корані Бог закликає Мухаммада сказати: «Я – посланець Божий до вас усіх».

    Хто ж такі «братські народи», яких не знає ні наука, ні релігія?

    Тільки не треба розповідати про якийсь «спільний братський менталітет».

    Можливо ті, хто споконвіку мешкав поряд із нами?

    Поляки? Білоруси? Кримські татари? Румуни? Молдавани? Угорці?
    
    Перелік можна продовжувати. Адже в нас чимало спільного із сусідами. І не лише в «прикордонних» регіонах. І не однією Переяславською угодою 1654 року цікава українська історія.

    Але чомусь «бьют на братскость» тільки з одного напряму. Зрозуміло, з якого. І лише тоді, коли, очевидно, не залишається інших аргументів.


    От я й кажу – словоблудіє.