Цими днями ми молимося за жертв Великого Голодомору. Його організували в Кремлі і здається це доводити не потрібно. Загинули мільйони українців, а діти тих, що вижили, навіть боялися про цей геноцид згадувати. Протягом десятиліть їм та їхнім нащадкам промивали пам’ять комуністичною пропагандою. А тому не дивуймося, що і сьогодні ще дуже багато цих «промитих». Вони не знають чи не хочуть знати нічого про комуністичний терор в Україні. Зрештою, серед них багато нащадків тих, хто і були виконавцями чи навіть натхненниками цього терору.

За словами дослідників, режим вбивав в українцях дух свободи, братерства, натомість заохочував зраду, недовіру. Доведені до відчаю люди були готові до канібалізму заради виживання, до пожерання власних дітей.

Вони стали рабами, для них став чужим смак свободи. Часом вони її просто бояться, бо за свободою йде відповідальність, а вона їх жахає. Їм зручніше бути рабами, бидлом. Вони тішаться кісткою з панського столу, за яку їх же б’ють, що їм також може подобатися. Вони навіть не намагають бунтувати, а тих серед них, хто підносить голову – вони самі затюкають: що ти, мовляв, робиш, ти хочеш щоби нам всім ще гірше було.

Сьогодні вони далі під впливом пропаганди кричать: краще аторитарний режим, тайожний союз на чолі з кагебістською владою, ніж дух свободи і відповідальності. У багатьох з них можливо борються залишки пам’яті про Голодомор і дух раба-«совка». Вони можуть з насмішкою ставитися до тих, хто виходить відстоювати свободу на майдани, бо їх не розуміють.

За них потрібно молитися, їх потрібно переконувати, допомагати повернути пам’ять. Але їм не можна поступитися, бо вони своїм рабством, що мов камінь на шиї, знову нас потягнуть до тої імперії, яка організувала геноцид українців у 1932-1933 рр.