Ми марно себе тішимо, що секуляризація – це явище притаманне Західній Європі, а у нас в Україні навпаки відбувається розквіт релігійного життя. Але останні гострі дискусії у соцмережах щодо будівництва храмів у Львові, Києві чи у Кам’янці-Подільському показують, що ми активно інтегруємося у ЄС, але не в найкращих значеннях цього слова. «Церковний  скандал» у Кам’янці виник після того як неподалік навчального закладу ( до речі моєї рідної школи)   освятили землю під спорудження  православної церкви, а скоріше за розмірами, то простої каплиці. Це відразу викликало незадоволення деяких активних Інтернет дописувачів, мовляв краще виділили кошти на школи і дитячі садочки, ніж на таке "дикунство". Серед аргументів було і те, що держава відділена від Церкви, і що у кожному районі будується церква і що це «попівський бізнес».
Може комусь здатися дивним, чому суспільство, яке вважає себе релігійним, так агресивно реагує на  будівництво чергової церкви? Окрім чисто  суб’єктивних причин, (негативний досвід спілкування зі священнослужителями,  бажання пропіаритися тощо), дозволю собі назвати декілька не стільки  об’єктивних, як загальнопоширених і намагатимуся їм дати адекватну відповідь.   
Хоча нині активно відбувається церковне будівництво, міста навряд чи перенасичені храмами.  До прикладу, у давньому   Кам’янці –Подільському на території Старого міста площею 120 га було одночасно близько 10 костелів і стільки ж православних, не рахуючи вірменських і єврейських споруд.  І це не викликало незадоволення з боку населення. Адже храми були повні віруючих, а більшість населення щонеділі відвідувало богослужіння. Нині ж на  топографічній мапі досить сильно відобразилася трагедія церковних розколів. Адже кожна конфесія намагається «дублювати»  свої приходи у мікрорайонах. Зазвичай, вони невеликі, від 10 до сотні осіб, але їхня кількість  досить швидко кидається в очі. Та й їхнє число не пропорційне до наявного населення. Якби кількість прихожан щонеділі була так само як на Пасху чи на Різдво, то кількість церков потрібно було б  збільшити як мінімум удвічі, і то кожній конфесії.  Але не можу не погодитися, що зараз у кожній лікарні чи на території вишу є своя церква певної конфесії, з якою "дружить" вище керівництво Вишу. Якщо вже й будувати, то на мою думку, міжконфесійні та екуменічні каплиці, бо це б відображало склад студентів ВНЗ. Але й до існуючих нині православних чи католицьких ніхто не заганяє силою. На території історичного факультету КПНУ імені Івана Огієнка є каплиця УПЦ КП, але я, ані мої колеги від того не стали її прихожанами. Це вибір кожного, ходити чи ні у храм. Але щоб вибір був, потрібно щоб ці церкви існували. Не можна також  оминути питання, що на будівництво потрібно згода більшості  навколишніх мешканців, але завжди знайдеться хтось незгоден. Хто йде проти течії загальної думки. То що непотрібно вже будувати не те, що каплиці, але й супермаркети чи нічні клуби. Принаймні, про такі випадки ще не чув. Все ж демократія, це влада багатьох, а не одного. Звичайно неправильно будувати, а потім вже шукати парафію. Від цього створюється враження певного «церковного бізнесу», свого роду супермаркетів. Типу який1 найближчий до того мають іти люди за "релігійними послугами (похорон, шлюб, вінчання).Якщо вже є стабільна громада, то вона має повне право на власне місце для молитви.
Не раз стикався, навіть у побуті, що у нас невірно розуміють принцип відділення Церкви від держави. Він означає, не спихання релігійні організації на узбіччя суспільного життя у своєрідне гетто, а невтручання держави у справи Церкви і навпаки. Це ще  однакове  трактування всіх релігій перед законом. Нині ж скоріше намагаються втілювати європейський сценарій радикального секуляризму, за яким забороняється посилання на будь-які релігійні цінності у своїй діяльності, бо це суперечить світськості держави. Насправді  це грубе порушення свободи віросповідання і вільного висловлювання своєї думки, адже справжні  християни це не шизофреники а тим більш не лицеміри, які за стінами храму одні, а в реальності зовсім інші.  
Як не парадоксально, але одними і тими самим людьми Церква сприймається як частина культури та інфраструктури  і водночас як їх безпосередня конкуренція. Мовляв, треба гроші виділяти  на школи, дитячі садки, дитячі майданчики. У той же час критикують тих, які ходять до Церкви,  і відпочивають душею. Навіть чисто з атеїстичної точки зору це вибір кожного. Та й церковні комплекси це вияв високої культури. Не знаю тих, які б проїхали тисячі кілометрів, щоб побувати у нічному клубі, зате можу назвати тисячі, навіть невіруючих, які щороку відвідують Собор Святого Петра чи Саграда де Фамілліа. І якщо місто фінансує реконструкцію храму, то це не з релігійних, а чисто історичних мотивів. Адже у тому самому Кам’янці, Кафедральний Собор свв.. Петра і Павла, домініканський костел чи вірменський храм належать до найбільш популярних туристичний місць і притягують чимало гостей кожного року.  А скільки туристів з Польщі приїхало заради «Playboy»? Хоча він знаходиться неподалік школи, та ще у всіх на виду у  центрі міста.
Та й нині багато парафій (правда не всі) є осередками культурного і соціального життя для цілої округи. При них діють дитячі садочки, мистецькі  виставки, благодійні організації. Не говорю, що Церква є одним зі стовпів допомоги українській армії, а сотні капеланів там на Сході служать бійцям, ризикючи тим самим своїм життям. Парафії повертають собі роль центрів, де збирається громада і вирішує актуальні проблеми. І мова йде не лише про сільські місцевості, де церква ніколи не втрачала цієї прерогативи. Але й про міста. Як наприклад, римо-католицька  парафія Серця Ісуса чи греко-католицька громада св. Йосафата (обидві знаходяться у  Кам’янці –Подільському) .
Та й найбільш вагомий аргумент "за" спорудження нових церков у тому, що будівництво відбувається на кошти самих прихожан і спонсорів, які вже самі знають як витратити свої зароблені кревні. Місто надає лише землю під оренду. А гарне місце пустим, як знаємо, ніколи не буває. Не збудували б там Церкви, з часом виник якийсь ганделик. Цікаво, тоді б був такий самий шум у ФС?
На перший погляд здається проста дискусія, але вона як не парадоксально відображає стан нашого суспільства. Його безперечно можна назвати релігійним, адже кожного року будується десятки нових храмів, а чимало повертається з руїн до життя. Але й до прикладу у сусідній Росії за останні десять років спорудили близько 5 тис. церков. Але фактично у нас відбуваються ті самі процеси, як і в повоєнній Європі. Релігія, таїнства, свята втратили надприродній характер, а стали частиною національною чи культурної спадщини. У нас відбувається латентна секуляризація, коли віра втрачає своє первісне значення, відносин з Богом.  А християнства зводиться до  набору  певних цінностей та ритуалів. Секуляризація прогресує і завтра ми можемо прокинутися у європейських реаліях з гарними величними, але пустими соборами. Вихід тут лише один – нова євангелізація, коли паралельно з відновленням храмів варто відновлювати і духовні храми наших душ. І як не як, а наші західні сусіди знаходяться в плюсі, на відмінну від нас, адже  вони у правді намагаються зарадити кризі віри. А ми поки що відчуваємо лише симптоми  духовної хвороби. Та тішимося ілюзіями, що ми християнська (принаймні на папері) країна.