До біблійної історії стародавнього світу кожен ставиться по-різному: хтось повністю відкидає, як "забобони", а хтось навпаки вважає "святою" кожну літеру в ній і "херувимом" ледь не кожного описаного персонажа. Та історики давно визнали Біблію достовірним письмовим джерелом. Більшість описаних в цій книзі подій отримали археологічне підтвердження, а ті, що залишились, підтверджуються вже в наші дні. Тож давайте розглядати її тверезо, як будь-яке інше свідчення про певні події - і, можливо, тоді ми зможемо більше зрозуміти події сьогодення: адже немає нічого нового під сонцем, це ще Соломон зауважив, надивившись на людські вчинки...

Візьмем історію про 40-річні мандри євреїв по Синайській пустелі. Власне, там тієї пустелі - пішки перейти. Площа півострова 25 тис. км², він практично весь вкритий горами. Уздовж Середземного моря — вузька піщана низовина, протяжністю 186 км, яку навіть рухаючись поповзом можна подолати за тиждень. Але Бог - чи Мойсей, якщо вам так прийнятніше - ведуть кількасоттисячний натовп не навпростець, а зміщуючись на 300 км південніше, по незручній гористій дорозі, і згодом змушує подолати ще майже 400 км на шляху до Землі Обітованної. Чому?

Друге питання: чому шлях, який можна було подолати за тиждень, для євреїв розтягується на довгих 40 років блукань по пустелі? Невже не можна було зробити перехід якось скоріше, не мучити тільки-но звільнений народ?

Не буду нагадувати зараз всі перипетії сорокарічних мандрів; кому цікаво - перечитайте Біблію, доволі цікава й повчальна історія. Але чи замислювались ви, як воно їм блукалося-ходилося горами, по колу, на найвищій точці гірського кряжу Синайського півострова, затисненими в кут між двома великими водоймами? З їжею ясно, Біблія каже, що вони харчувалися манною з неба; з водою теж, Бог відкривав їм джерела зі скелі, - але як щодо померлих? Днями почула цю думку в одній проповіді, і сама замислилась. За 40 років, як сказано, помер весь народ, який вийшов з Єгипетського рабства, та не перестав бути рабами в серцях своїх, тобто, близько 3 млн людей, - де вони хоронили їх всіх? Точно не по внутрішньому колу своїх блукань, бо в середині була гора Синай, освячена присутністю Бога, і наближатися до якої вони взагалі боялися. Тоді - по зовнішньому? Скоріш за все. Мабуть, перших померлих відносили ховати кілометрів за 10-15 від стану мандрівників, наступних вже мусили ховати ближче. Кладовище розросталося, кількість мандрівників теж росла. Тобто, фактично вони день за днем, місяць за місяцем, рік за роком ходили вздовж кладовища, обмежені з одного боку священною горою Синай, а з іншого - могилами своїх предків, яких ставало все більше.

Коло мерців стискало громаду мандрівників все більше. Колона мусила витягуватись, щоб крайні не ходили по свіжим могилам, не топталися по кісткам померлих родичів. Нарешті настав той день, коли голова колони догнала її хвіст... Думаю, це сталося десь саме в той сороковий рік. Рухатись більше не було куди. Єдиний вибір, що лишався - таки виконати своє призначення і взяти у спадок Обітовану їм землю. Та й людей, що сумували за втраченим рабством, вже більше не лишилось. Можна було починати новий етап життя.

Щось подібне відбувається зараз і у нас. Вийшовши з радянського рабства, ми, в принципі, мали б піти шляхом прибалтів та Грузії, тобто, скинути ярмо і почати будувати вільне суспільство. Але нас чомусь понесло в пустелю. В принципі, нам там не надто тяжко було: їсти-пити є що, вороги не нападають, можна скільки завгодно ходити по колу - наче ж щось робимо, кудись рухаємось, не зовсім ми нікчеми! Ну там по дорозі кілька Майданів влаштували, "за правду" поборолися, тіпа того. А тим часом кладовище довкола нас все росло, причому, на відміну від древніх євреїв у пустелі, за рахунок вбитих патріотів... Гонгадзе, Чорновол, інші... Це такі "червоні лінії", які перетинати нікому не дано! Небесна Сотня, Небесний Батальон, який давно вже переріс у Небесну Бригаду. Тисячі невинно вбитих військових і цивільних громадян нашої країни.

Ми все ще бігаємо по колу, все ще імітуємо рух, залишаючись на місці. Все ще чекаємо, коли настане той час, та точка неповернення, коли кожен зрозуміє: годі! Ми подумали було, що ця точка - Майдан. Наче так і сталося, наче нація зрушила в правильному напрямку, від ганебного рабства до свободи. Та виявилось, що то ми просто пішли на новий круг...

Чогось нам ще не вистачає. Якогось поштовху ззовні, чи що. Якогось дуже сильного бажання щастя. Чи навпаки, великого страху. Або, можливо, ще час не прийшов, не всі раби вимерли, не у всіх минулася ностальгія за "сильною рукою" з нагайкою. Можливо, треба зачекати ще. Але колись ми все одно упремось головою у власний хвіст і зрозуміємо, що далі по колу рухатись фізично неможливо. Що коло могил предків не можна кружляти безкінечно, треба виходити з кладовища і йти вперед. Нас змусять до активних дій або наші мертві, або наші живі. Нас неминуче поставлять перед вибором наші діти, які прагнуть життя.

Нам ще й простіше, ніж древнім євреям: у нас є СВОЯ земля, нам не треба відвойовувати собі місце, де жити. Поки ще є...

Хто знає, може, такою точкою біфуркації стане для нас саме 2020 рік. Можливо, ми таки наберемось відваги і вийдемо з пустелі, з цього безкінечного блукання по колу. Хто знає... Але треба бути готовими на той час.