У дослідженні явища комунізму виразно простежується вплив християнських ідей. Сьогодні ж можна зауважити зворотній зв’язок – вплив комуністичних форм виразу в сучасному житті церкви. У римо-католицькій церкві, централізованій інституції, підпорядкованій державі-місту Ватикан, є виразна тенденція проводити своєрідну «лінію партії». Передусім це голова церкви – папа, напівмістичний вождь і намісник, своєрідний земний уповноважений Христа на землі.

У дослідженні явища комунізму виразно простежується вплив християнських ідей. Деякі соціалістичні мислителі, зокрема Віссаріон Бєлінський, бачили в особі Христа прототип революціонера, який став на захист бідних і поневолених. Цей погляд відлунює у теології визволення, розвиненій у Латинській Америці. Аби переконатись у цьому достатньо споглянути на комуністичну літературу, яка виславляє Леніна наче нового Бога, або ж обряди світського шлюбу – вінчання, очищені з християнської символіки. Сьогодні ж можна зауважити зворотній зв’язок – вплив комуністичних форм виразу в сучасному житті церкви.

У римо-католицькій церкві, централізованій інституції, підпорядкованій державі-місту Ватикан, є виразна тенденція проводити своєрідну «лінію партії». Передусім це голова церкви – папа, напівмістичний вождь і намісник, своєрідний земний уповноважений Христа на землі. Мені навіть довелось одного разу почути з вуст італійського католицького священика, що папа – це живий Христос. До папи їдуть звідусіль: віряни, політики та керівники держав, діти після прийняття першого причастя (вони вітають папу прапорцями – пригадуєте марші по головній площі країни з привітанням секретарів партії). Чисельні аудієнції, молитви та виступи – ретельно відпрацьовані і урочисті церемонії. Крім того міжнародні з’їзди молоді, зустрічі з вищими представниками католицької ієрархії, запрограмовані наперед, різні рухи віри, зокрема домініканської молоді, паломництва... Останні пересичені низькопробними релігійними гаслами і лозунгами на кшталт «(наприклад) Все це має на меті, як то кажуть HR-менеджери, створити командний дух і міцніше згуртувати молодь довкола церкви. Один з найдієвіших та перевірених часом інструментів – невгамовне пропагування постатей святих. Ці герої від релігії повинні показувати юним католикам своїм прикладом, як насправді треба жити. А як треба думати розкаже сама церква.

Мені живо згадується будинок для студенток, сестер-черниць у Барі, в Італії, де я жила під час навчання в Інституті св. Миколая. Вони вважали своїм душпастирським обов’язком «соціалізувати» дівчат наче у піонерському таборі: організовувати, наприклад, примусові святкування днів народжень або «політінформаційні» зустрічі зі священиком. Колега, як жила зі мною, протирала очі, запевняючи, що ніколи й гадки не мала, що ще раз в житті опиниться на «комсомольських» зустрічах у католицькій церкві.

Курс на чітку «лінію партії» відображається також часто у підозрілому ставленні представників церкви і духовенства до журналістів, небажанні зустрічатись і давати інтерв’ю. Якщо доходить до діла, то матеріал обумовлюється чисельними умовами і заборонами його подачі, а інколи пропонують замінити його власними, вже готовими, офіційними текстами, виповненими церковним бюрократизмом. Скидається, що церковники бояться будь-якої живої думки, яка може вибитись з-під контролю. Це виникає також з їх переконання, що лише вони мають завдання вчити і висловлюватись про церкву, нагоді поділитись з чим, здається, мали би тільки радіти. Адже Євангелія подають образ Христа, який був відкритий до всіх людей з їх інколи «незручними» запитаннями. Чи ж не уподібнюються вони, обмежуючи свободу слова, до Великого Інквізитора з «Братів Карамазових» Федора Достоєвського?

Повстає питання, звідки така схожість церкви і комуністичної ідеології? Чи ж церква не виступала постійно проти комунізму в захисті свободи та прав людини? Чи ж вона не була переслідуваною в країнах соціалістичного блоку? Якщо у постсоціалістичних країнах міг спрацювати механізм проектування старих комуністичних форм виразу на презентацію життя церкви, то чому подібні процеси відбуваються також у країнах Західної Європи?

Відразу зазначу, що я ж жодному разі не хочу ототожнювати комуністичну ідеологію з сучасним римо-католицизмом, а лише вказати на небезпеку, яка полягає, передусім, в надмірному наголошенні (якщо не обожненні) самої інституції церкви. Це виражається у сакралізації духовенства, якому належить послух, а будь-яка критика сприймається як вияв антиклерикалізму. Іншими словами, авторитет автоматично витікає з самої приналежності до духовного стану. У деяких орденах навіть поширюють думку, що священики після висвячення немов змінюють свій онтологічний статус, що, відповідно, підносить їх на вищий рівень порівняно з мирянами. Одна черниця з безгабітової конгрегації, пояснюючи зв’язок безгабітовості з францисканською духовністю, навела як приклад покори те, що через мирський одяг їх подеколи сприймають за звичайних мирян і не вшановують належним чином як богопосвячених і духовних осіб.

Крім надмірного підкреслення церкви як організації, тенденція централізації і авторитаризму певною мірою, звичайно, була зумовлена історичними обставинами, коли вона опинилась перед потребою зберегти свою тотожність і мусила мобілізувати свою діяльність, часто підпільно, у соціалістичних і тоталітарних державах. Сьогодні ж намагається таким чином утримати свій авторитет в обличчі секуляризації сучасного суспільства.

Можна наводити багато прикладів схожості католицизму до комуністичних форм виразу, але головні риси – це догматизація, контроль і обмеження, цензура, перевага зовнішнього над внутрішнім. У церкві, орієнтованій на саму себе, догмат стає не орієнтиром істинної віри, а її цементуванням. Натомість віра по своїй природі є динамікою, а не мертвою формою. Душпастирська діяльність з різними рухами і спільнотами має бути не ідеологізованим табором, де молодь «підганяють під формат середньостатистичного римо-католика», але допомагають краще розуміли власне віросповідання і навчитись жити духом любові, який «формує» згідно образу Божого. Якщо ж догмати будуть не маяками, а лише прикордонними постами на шляху вірянина, то церква виховуватиме не вільних особистостей, а функціонерів системи.