- RU
Один із моїх улюблених літературних героїв — містер Беннет, батько головної героїні з «Гордости и предубеждения» (наводжу назву російською, бо українського відповідника, як і вдалого перекладу, зустрічати не доводилося) у хвилюючий і відповідальний момент життя своєї доньки сказав чудові слова. Глибокі й змістовні, бо скільки б років не минуло, а вони не втрачають своєї актуальності. «Адже ми живемо для того, щоб розважати наших сусідів, і натомість кепкувати з них».
Читаєш окремі матеріали в ЗМІ про Українську Православну Церкву й радієш з того, що така велика конфесія, окрім радості зустрічі з Богом та світла християнської віри для мільйонів своїх вірних, ще встигає дати приводи поважним журналістам написати свої редакторські колонки.
Творчий запал, сердечний вогонь та креативність ллються через край кожного рядка шановних колег. Щоправда, фактаж не зовсім той, і висновки, отже, трохи інакші. Та хто вже на це зважатиме, якщо пишеш ти в мейнстрімі, кон’юктурі відповідаєш на всі 100%, ще й «генеральної лінії» видання дотримуєшся неухильно.
***
Інформація – річ уперта. Якщо прагнеш робити висновки, в пригоді стануть різні точки зору.
Оскільки саме на РІСУ з’явилися публікації, на РІСУ спробуємо подати додатковий фактаж, який вдалося отримати від першоджерела.
***
Отже, випадок №1.
У Сосниці зруйновано козацьку дерев’яну церкву (http://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/41064/). Автор Дмитро Вовнянко (ТЕКСТ №1)
Читаєш і відчуваєш сором, ех, наші батюшки, а таке виробляють…
Та однак не поспішаймо соромитися.
Телефонуємо до Чернігова, знаходимо того самого панотця, в якого «троси не витримували, рвалися», поки він нещадно старовинну церкву на шмаття дер. Починаємо розпитувати обставини. Виявилося, не все так трагічно. Можна сказати, зовсім не трагічно:
«Чи справді «зруйновано» Свято-Покровську церкву в Сосниці?» - Православіє в Україні (http://orthodoxy.org.ua/content/chi-spravdi-zruinovano-svyato-pokrovsku-tserkvu-v-sosnitsi-19775) (ТЕКСТ №2)
Аби не намагатися шановним читачам свої висновки нав’язувати, просто подамо невеличкі уривки з двох текстів паралельно. Дозволимо лише невеличкий коментар — запис у блозі дає його авторові таке право.
ТЕКСТ №1: «Насправді ситуація банально проста. Стояла собі старовинна церква, в якій не раз бував уродженець Сосниці кінорежисер Олександр Довженко…»
ТЕКСТ №2: «Церква наша древня, збудована 1724 року, і ще б стояла і стояла… Проте під час атеїстичного богоборства вона слугувала автошколою: у стінах випиляли величезні отвори для заїзду машин, на місці престолу ? «ями» для техогляду, не було даху. За декілька десятків років дерево стало таке, як вата, бувало, що місцями береш рукою за стіни, а деревина така трухлява, аж сиплеться ? церква була в аварійному стані…»
Тобто, церква не просто «стояла собі», а, понівечена, руйнувалася.
ТЕКСТ №1: «Церкву зносили довго і старанно. Стіни розтягували тракторами. Вони не давалися – рвалися троси. Це й не дивно: в часи козаків у таких церквах селяни бувало оборону тримали, тож і будували їх на совість»
ТЕКСТ №2: «Ми зробили спеціальну металеву конструкцію, що слугувала підпорками. Та коли покосилися стіни, й 8-метровий барабан і купол нахилилися настільки, що ось-ось мали впасти, ми припинили служби, щоб, не приведи Господи, ніхто не загинув… Храм ось-ось мав упасти.»
У журналіста – храм стояв міцно, то й рвалися троси, у настоятеля — стіни струхлявіли, стали, мов вата, купол нахилився, стіни покосилися.
ТЕКСТ №1: «Знову-таки треба пам’ятати, що настоятель храму і його архієпископ – священики Московського патріархату! Вони зобов’язані проводити поміж віруючих відповідну ідеологічну роботу, себто популяризувати ідею «Русского міра». А як, вибачте, до «Русского міра» дотична козацька церква, що є прикладом існування самобутньої українсько-козацької архітектури та живим доказом слів клятих націоналістів, що на цьому місці жили українці, а не «єдіний русскій народ»?!
ТЕКСТ №2: «Я є настоятелем цього храму з 1999 року, і весь той час ми з громадою боролися за те, щоб храм не впав на людей і ніхто не загинув, а зараз Божою милістю відреставруємо нашу Покровську церкву за планом архітектури, де чітко встановлено, як все має бути».
А 1999 року не було ще чутно ані про русмір, і архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський Амвросій на кафедрі лише з 2003 року. Та про русмір зараз хіба що зовсім ледачий не говорить, от і авторові доводиться "за вуха" цю ідею притягувати.
ТЕКСТ №1: «Тож усе логічно. Церкви немає, бо вона стала непотрібна громаді села. Козацькі храми потрібні там, де є козаки. Вочевидь, останні в тому селі перевелися вщент. А отже, на місці козацької церкви стоятиме типовий інформаційний центр «Русского міра».
ТЕКСТ №2: «У жовтні зібралася громада, і ми прийняли таке рішення: розібрати храм на частини, взимку будівельні роботи ми не могли проводити, бо це не дозволяли зробити погодні умови. А вже зараз залито новий фундамент. Він «відстоявся», у нас є деревина, дуб і сосна, а ще ми використаємо ті частини старої церкви, які не були пошкоджені. Всі матеріали обробляються спеціальним антисептиком, щоб не заводилися шкідники. Тож, на цьому місці ми зведемо точнісіньку копію нашої церкви!»
Ось так, однією публікацією, пересипану емоціями та гострими приступами русмірофобії, журналіст «поховав» і церкву, і громаду, і козаків. Йому нічого. І громада на те не зважатиме, бо живе собі далі, літургічне життя села не припинялося. От тільки читач отримав трохи недостовірну інформацію. Викривлену та тенденційну.
***
Випадок №2.
«Днепропетровские «регионалы» отдали московским попам органный зал» (http://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/41404)
ДНЕПРОПЕТРОВСК. СМИ снова вовлекают Церковь в искусственно созданный скандал
Та
Не наважуся зловживати увагою та часом інтернет-аудиторії. Та за бажанням можна самотужки провести таке саме невеличке зіставлення. Гарантую: отримаєте інтелектуальне задоволення.
А до того ще й дізнаєтеся безліч цікавого про те, як можна «культурно» використовувати органний зал. Одна лише цілодобова стоянка автотранспорту чого вартує...
І взагалі. Викликає величезний сумнів той факт, що представники будь-якої конфесії, не лише УПЦ, захотіли б, аби в культовій споруді, нехай і переобладнаній під органний зал, надавався такий непристойно широкий спектр послуг: «торжественные мероприятия, презентации коллективов, предприятий, фирм, корпораций, ассоциаций, молодежных, общественных организаций; проведение фестивалей, конкурсов, смотров, конференций, лекций, семинаров, музыкальных мастер – классов; торжественные семейные события, вечера музыкального досуга, бизнес встречи, фуршеты, ланчи, профессиональные календарные даты, обслуживание свадебных торжеств» (http://www.domorgan.dp.ua/uslugy).
***
Нещодавно одна пані сказала мені, що чимало вірних УПЦ живуть у «мучительній реальності» сорому за свою конфесію. Не знаю, чи залишать на РІСУ цей мій пост, бо він трохи вибивається з загальної тональності розміщуваних тут матеріалів про УПЦ, та однак напишу.
Не всі соромляться. Можна сказати, я особисто взагалі не знаю нікого, хто б соромився.
Реальність має набагато більше граней і не зводиться до плаского примітивізму окремих медійних публікацій. Реальність — глибока та суперечлива. І часом важко зрозуміти, вмістити, усвідомити все, що бачиш чи чуєш навколо. Та є довіра Богові. І усвідомлення, що не все доступно твоєму розумові. І ніколи не буде так, щоб було доступно все.
