Цей зачин російських казок згадався мені, коли я відпочивала в Євпаторії. На невеличкому майданчику у 100 метрах один від одного стояли церква і мечеть, а за два-три квартали дійсно були кенаси – храмові споруди кримських караїмів. Рано-вранці православні під гучні дзвони йшли до церкви, а пізно ввечорі мулла в останнє за цей день щось виголошував для правовірних мусульман, і його голос, здавалось, розливався по всьому курортному містечку.

Втім, такий напружений звуковий фон мене не засмучував, а навпаки. Відчувалось, що живеш не лише у стародавньому – більше 2000 років – місті, але й у своєрідному центрі релігійної культури. Журналістське завзяття не дало змоги відпочити від улюбленої професії, і я вирушила на «полювання» за інформацією.

Походила православним храмом, поставила свічку, щиро помолилася, а потім запитала у служителів, чи не заважають їм мусульмани, чи не виникає конфліктів на релігійній або етнічній основі. «Та борони Боже, чого б це ми з ними ворогували? – жіночка, яка продавала свічки і релігійну літературу аж обурилась. – Вони живуть собі, ми – собі, наші люди йдуть до нас, їхні – у мечеть. І все спокійно. Ви менше телевізор дивіться і газети читайте, там все брехня. Краще молитовник у мене придбайте або Біблію. Там вся правда написана…», - порадила мені. Така характеристика наших мас-медіа мене не потішила. Але що поробиш, має пані рацію …

В мечеті екскурсії для всіх бажаючих проводились кожну годину, незважаючи на те, що зібрались 20 осіб чи прийшли лише двоє. Екскурсовод – молодий чоловік з правильною вимовою і неабияким інтелектом – докладно і цікаво розповідав про історичні події в Криму і світі, про збудовану у 16 столітті євпаторійську мечеть та її особисту історію. На моє питання: «Чи були якісь конфлікти на релігійній основі за роки незалежності України?» чітко і недвозначно відповів: «Ні! То все організовують політики!» Хтось з екскурсантів запитав: «А у вас же джихад передбачений, чи не так?» І тут ми почули незаплановану для екскурсії міні-лекцію:

Джихад, виявляється, має чотири рівні. Перший – це боротьба з власними недоліками і поліпшення самого себе. Другий – сумлінність на шляху до Бога: самоосвіта, вивчення Корану, милостиня бідним і знедоленим, допомога слабким, старим, дітям. Третій – це неодмінна проща до святої Мекки, яку кожен правовірний мусить здійснити хоча б раз за своє життя. Нарешті, четвертий рівень – це оборона релігії і віри від тих, хто будь-яким чином намагається скривдити іслам. А потім я почула від екскурсовода: «Що в газетах пишуть? «Ісламісти-смертники оголосили джихад…» Ми ніколи не вітаємо смертників. Самогубство в ісламі вважається одним із найбільших гріхів. А слово «джихад» журналісти часто використовують, не розуміючи суті».

… Кенаси мене вразили спокоєм і чистотою, яка можлива лише в місці, де живе мудрість століть. То не лише пафосні слова, це відчувається буквально. Шановний Віктор Захарович Тіріяки, голова караїмів Криму, зразу навіть не погоджувався на інтерв’ю – журналісти, на його думку, пишуть про їх народ бозна-що. І тільки потім обережно і стримано почав розповідати про історію, релігію і звичаї караїмів. Про зіткнення в Криму з релігійних причин навіть слухати не хотів – немає ніяких конфліктів. Знову ж таки, він впевнений, що їх роздмухують політики і медійники.

Отак думають про нас, шановні панове журналісти. Не знаємо суті, пишемо лише те, на що кинули швидкий і неуважний погляд, релігійні проблеми розглядаємо крізь призму стереотипів, а сучасний стан проблем висвітлюємо з позицій редакційної політики, яку замовляють ті, хто платить… Чи є вихід? Думаю, що так. По-перше, вчитися. Знати більше про релігії України (можна і світу, не завадить). По-друге, спеціалізуватися. Щоб публікації у мас-медіа про релігію не готували сьогодні у відділі культури, завтра – політики, а післязавтра – у відділі спорту, якщо там поки що немає роботи. Нарешті, бути толератним до всіх релігій і вірувань. Чи це – по-перше?