Дорогі друзі!

Дорогі брати у Христі!

Пишу цей короткий відгук, щоб у вас не склалося враження, що ваше звернення залишилося не почутим у ширшому греко-католицькому середовищі. Зрозуміло, що я не уповноважений приймати ваші смиренні вибачення, – я лиш хочу засигналізувати, що ваші щирі слова знайшли в душі багатьох греко-католиків вдячний відгук.

Справді, минуле ми змінити не можемо – можемо лише розмінувати його, щоб не вибухали несподівано залишені в землі «розтяжки», і врешті віддати його Богові. Ви одними з перших православних взялися до цієї роботи: дякую вам!

Завдання «ліквідувати унію», яке тривожило православні уми не одне століття, має одну несподівану розв’язку: шлях до успіху лежить не через насильство, а через любов. Бо як тільки між католиками й православними запанує любов, ми, греко-католики, зникаємо як окрема категорія за означенням.

У цьому сенсі УГКЦ – це лакмусовий папірець, який з волі Господнього провидіння покликаний сигналізувати, наскільки «кислотним» є «розчин» світової ойкумени.

А сьогодні, друзі, будьте певні: ваша простягнута рука не повисне в повітрі. У нас багато спільної роботи. Початок ХХІ століття засвідчив, що триєдина сув’язь Зла: Ненависть, Облуда й Насильство – знову заявила свої права на цей світ. Поки політики й військові шукають свої засоби безпеки, ми, християни, маємо пам’ятати про один важливий рядок з 44-го псалма: «Я бо не покладавсь на лука свого, і не спас мене меч мій, але Ти врятував нас від наших ворогів і засоромив ненависників наших!» (Пс. 44:7-8). Три християнські конфесії – православ’я, католицизм і протестантизм – можуть стати Трьома Богатирями, яким під силу нинішні виклики, якщо вихідним пунктом їхнього шляху буде не церковна ідеологія, а Христос.

Свої завдання є і в нинішніх гілок історичної Київської Церкви, що відчувають свою духовну спадкоємність від борисоглібського кореня нашої традиції. Ми залежні від світу, бо ставимося до нього по-патерналістськи і не відчуваємо місійного обов’язку щодо нього. Але наша місія – не в «силуванні до любові», опертому на силі зброї, а в духовному преображенні нашої землі. Мучеництво, що його перенесли колись підкомуністичні народи, варте більшого, ніж нестримне хабарництво і наркотична залежність від задоволень. Тільки преображеними ми не жахатимемо світ, а станемо йому потрібними.

Ще раз щиро дякую вам за слово правди і співчуття. Прірва лежить не між конфесіями та юрисдикціями, а між сучасним «ісаївським залишком» і мороком варварства. Я вірю, що Святий Дух зуміє подолати глибокі нашарування нашої скверни. Важливо лише, щоб ми зуміли бодай трошки розрівняти Йому шлях (пор. Іс 40:3).

Мирослав Маринович