Запитання: Чи має право служитель Церкви зловживати своїм саном, примушуючи парафіян працювати на нього?..

Відповідь: На це запитання відповідь одна – безумовно, ні. Примушувати – означає чинити тиск, використовувати насилля. А це – не християнський підхід. Тим більше недопустимо таким чином вирішувати свої проблеми священнослужителю, якого Господь називає ангелом, тобто вісником Своїм. У книзі пророка Малахії, 2-й розділ, 7-й вірш, читаємо: “Бо уста священика знання стережуть, та Закона шукають із уст його, бо він ангел Господа Саваофа…” Не може священнослужитель, якщо він є дійсно вісником Божим, опускатися до примусу мирян. Хоча, безумовно, світські засади увійшли й у церковне життя. І серед служителів церкви трапляються, як каже апостол Павло, “вовки люті, що отари не щадять” (Дії святих апостолів, 20 розділ, 29 вірш). Які, забувши про свій сан, та відкинувши дану їм в таїнстві хіротонії (священства) благодать Святого Духа, чинять ті чи інші неподобства (про подібне інколи розповідають засоби масової інформації, і такі публікації шокують не лише вірних).

Сказане апостолом Павлом стосується й тих церковнослужителів, які дозволяють собі керувати Церквою за допомогою сили. У книзі пророка Захарії Господь наголошує: “Не силою й не міццю, але тільки Моїм Духом, говорить Господь Саваоф” (Захарії, 4.6). Дух же Божий – це Дух Любові, бо “Бог є любов, і хто пробуває в любові, пробуває той в Бозі, і в нім Бог пробуває…” (Перше послання апостола Івана Богослова, 4.8,16). Правила святих апостолів недвозначно наголошують:

“Велимо єпископа, пресвітера чи диякона, що хоче страшити вірних, що грішать, чи невірних, що образили... позбавити священного сану. Бо ж Господь аніяк не вчив нас цього; навпаки, коли Його били, Він не відповідав ударами, коли докоряли Йому, Він не докоряв взаємно, і, страждаючи, не погрожував…” (Апостольські Правила, 27-й канон)

Отже, як бачимо, заставляти, примушувати своїх парафіян працювати на себе священнослужитель права не має. З іншого боку, така ситуація може виникнути через те, що самі прихожани не знають Слова Божого, й не усвідомлюють свого обов’язку задовольняти матеріальну нужду священнослужителя. Бо не може служити священик “двом панам”, не має права перейматися матеріальним, турбуватися проблемами, як прогодувати й одягти себе та свою сім’ю. Не повинен священнослужитель думати “про волів, прокладання борозни та про корми для телиць”, але про духовне. Думки його мають бути цілком захоплені “мудрістю, що вона від книг”, як і належить віснику Господньому. Про це навчає й премудрий Сирах:

“Мудрість від книг набувається у благоприємний час дозвілля, і хто мало має своїх занять (по здобуванню хліба щоденного), може набути мудрості.

Як може зробитися мудрим той, хто керує плугом і хвалиться кнутом, ганяє волів і заклопотаний їхньою роботою, і якого розмова лише про молодих волів? Серце його зайняте тим, щоб прокладати борозни, і піклування його – про корми для телиць…” (Сирах, 38.24).

Отже, для того, аби серце пастиря не було зайняте життєвими клопотами, а всі помисли його були спрямовані лише на справи церковні – на те, як найкращим чином прислужитися Божій справі, вести паству до Царства Небесного, – розважливі парафіяни мають належним чином дбати про добробут свого священика.

Буквальна десятина – це не людська вигадка, але встановлення Боже. Про це чітко вказує нам Святе Письмо:

«Принесіть же ви всю десятину до дому скарбниці, щоб страва була в Моїм храмі, і тим Мене випробуйте, промовляє Господь Саваоф: чи небесних отворів вам не відчиню, та не виллю вам благословення аж надмір?..» (Малахiї, 3.10)

«А хто слова навчається, хай ділиться всяким добром із навчаючим…» (Послання апостола Павла до Галатiв, 6.6-7)

«А пресвітери, які добре пильнують діла, хай будуть наділені подвійною честю, а надто ті, хто працює у слові й науці. Бо каже Писання: Не в'яжи рота волові, що молотить, та: Вартий працівник своєї нагороди…» (Перше послання до Тимофiя, 5.17-18)

«Давайте і дадуть вам; мірою доброю, натоптаною, струснутою й переповненою вам у подолок дадуть. Бо якою ви мірою міряєте, такою відміряють вам…» (Євангеліє від Луки, 6.38)

І тому горе-пастирю, що примушує прихожан працювати на себе, варто було б краще озброїтись Словом Божим, і прочитати з амвону церкви на черговій проповіді ось цю цитату з Послання апостола Павла до коринфян:

“Хіба ж я не вільний? Чи ж я не апостол? Хіба я не бачив Ісуса Христа, Господа нашого? Хіба ви – то не справа моя перед Господом? Коли я не апостол для інших, то для вас я апостол (“апостол” – грецькою посланець, посланий), – ви-бо печать мого апостольства в Господі.

Оце оборона моя перед тими, хто судить мене. Чи ми права не маємо їсти та пити?.. Хіба я один і Варнава не маємо права, щоб не працювати? Хто коштом своїм коли служить у війську? Або хто виноградника садить, і не їсть з його плоду? Або хто отару пасе, і не їсть молока від отари? Чи я тільки по-людському це говорю? Хіба ж і Закон не говорить цього?

Бо в Законі Мойсеєвім писано: «Не в’яжи рота волові, що молотить». Хіба за волів Бог турбується? Чи говорить Він зовсім для нас? Для нас, бо написано, що з надією мусить орати орач, а молотник – молотити з надією мати частку в своїм сподіванні.

Коли ми сіяли вам духовне, чи ж велика то річ, як пожнемо ми ваше тілесне? Як право на вас мають інші, то тим більше ми...

Хіба ви не знаєте, що священнослужителі від святині годуються? Що ті, хто служить вівтареві, із вівтаря мають частку? Так і Господь наказав проповідникам Євангелії жити з Євангелії...” (Перше до Коринфян, 9.1-15).