Останніх кілька днів у мене стійке відчуття дежа вю. Таке відчуття, що хтось розфарбував телевізор мого дитинства. Паради, ветерани, бомби, червоні прапори, німецькі мотоциклісти, атаки та партизани. Героїзм, відвага, трагедії. Ті ж новини, гасла, історії та ідеї, лише більше кольору та яскравості. До улюблених з дитинства «В бій йдуть одні старики» та «Три танкіста і пес» додалися нові, гарно зроблені - з інфорграфікою та спецефектами - художні та документальні  фільми про війну. Концерти, георгіївські стрічки та привітання у кожній рекламі (особливо вражає реклама якогось засобу від радикуліту, в якій дідусь з орденами розповідає як заміновував залізничні колії, а тепер відчуває результати війни на спині) – уже кілька тижнів нам розповідають  про «нашу перемогу» у «великій вітчизняній війні», показують підготовку до параду, розповідають про історію міст-героїв. Що сталося? Нова влада винайшла машину часу? Чи це мантра, яку читають, щоб всі забули про відкриті архіви СБУ, боївки УПА та вивезених до Сибіру родичів?

Мій дідусь загинув на війні, але бабця ніколи не святкувала дня перемоги, на яку їй давали грошову допомогу, не витягала ордени і не йшла на парад. Вона час до часу показувала дідусеві листи і просила їх читати, розказувала про війну – про те, як було страшно і як вони ховалися під час бомбардувань.  Про те, як розстрілювали євреїв, а дітям давали шоколадки за те, що вони на це дивилися. Бабусю по маминій лінії двічі мало не вбили: перший раз німець у гетто, куди вона прийшла провідати і нагодувати сусідку-єврейку, а другий – радянський солдат на території тюрми, куди вона принесла обід родичеві, якого згодом вивезли в Казахстан.

У війні, про яку мені розповідали рідні, не було кіногеройства і показної відваги. Там був біль, страх, смерть – трагедія, яка не закінчилася 9 травня чи в день підняття прапора над Рейхстагом. Недаремно Європа відзначає день пам’яті жертв війни, а не день перемоги. Колишні вороги – Німеччина і Франція – стоять поруч, згадуючи про жертв, і разом будують нову об’єднану Європу. А ми відновлюємо святкування дня перемоги, продовжуючи ділити світ на «наших» і «чужих». Для чого тоді потрібна мілітаризація покоління, яке виросло в інший час? Кому потрібна героїзація цих подій, реінкарнація легенди, яка невідомо кого і для чого має об’єднати? Необхідно розділяти пам'ять про жертв війни і святкування перемоги  - перше об’єднує, а друге ділить.

Мій семирічний похресник не любить фільмів про війну і солдатів. Одного разу, переглядаючи якийсь воєнний фільм, він сказав: «Війна – це страшно! Я ніколи не хотів би там бути!»  Він не бавиться «в войнушки» і «в наших і німців». У нього інші герої – Гаррі Поттер, Фродо, Кевін з «Сам удома», а улюблені ігри – будувати з конструктора «Лего» та ліпити будинки з картону. Він вагається, ким йому бути: поліцейським (саме так, а не міліціонером) чи архітектором. Не хочеться, щоб у його свідомість увійшла легенда війна, навіть так героїчно та яскраво змальована.