Не раз на різного роду релігійних заходах, коли хтось підіймав тему, який суспільний лад більше до вподоби Богу, республіка чи монархія, служителі УПЦ(МП) завжди дружно зі зверхньою посмішкою, – от, мовляв, який невіглас, не знає таких простих речей, відповідали: звичайно ж, монархія! Для подібного твердження у віруючих людей, очевидно, мали б бути вагомі підстави, і шукати їх напевно треба було б не в релігійних чи історичних традиціях людства, а в Слові Божому, що є незмінне й дано всім народам на віки вічні.

Не раз на різного роду релігійних заходах, коли хтось підіймав тему, який суспільний лад більше до вподоби Богу, республіка чи монархія,  служителі УПЦ(МП) завжди дружно зі зверхньою посмішкою, – от, мовляв, який невіглас, не знає таких простих речей, відповідали: звичайно ж, монархія! Для подібного твердження у віруючих людей, очевидно,  мали б бути вагомі підстави, і шукати їх напевно треба було б не в релігійних чи історичних традиціях людства, а в Слові Божому, що є незмінне й дано всім народам на віки вічні.

Поглянемо, як з’явилися царі в Ізраїлі. Оселившись у землі обітованій, євреї понад триста років жили без царя. Довго із заздрістю народ Божий спостерігав, як процвітають сусідні народи-язичники під твердою рукою своїх володарів. І чвари у них відсутні, і жодної тобі опозиції, – а навіщо вона? Ця опозиція тільки тим і зайнята, що збурює спокій у країні та заважає владі працювати для блага народу, а користі від неї бідному єврею – жодної. І промисловість у них бурхливо розвивається, й старі не плачуть, вистачає їм на гречку, а що вже казати про охорону, яка настільки сумлінно охороняє права трудящих, що нікому й на думку не спадає висловлювати якесь незадоволення.  Ось і вирішили  юдеї просити у Бога собі царя. Прийшли до пророка Самуїла, щоб той помолився, і щоб Бог через пророка вказав їм на гідну людину. Самуїл помолився. Ось відповідь Бога:  «Послухай голосу того народу щодо всього, що він сказав тобі, бо не тобою вони погордували, але Мною погордували, щоб Я не царював над ними» (1Сам.8:7).  Далі Всевишній намалював  яскраву картину майбутнього для Ізраїлю: «Ось яке буде право царя, що царюватиме над вами: синів ваших він візьме й приділить їх собі до колісниць та коней… …дочок ваших він собі візьме за благовонниць, куховарок та пекарок. Поля ваші та виноградники й сади оливні  – найкращі – він забере й роздасть своїм слугам… Слуг ваших і слугинь і щонайкращий скот ваш і ослів ваших він забере й поставить для себе до роботи. Дрібну скотину вашу він одесяткує, й самі ви станете його рабами! Й коли будете нарікати на вашого царя, що ви ж собі вибрали, Господь вас слухати не буде» (1Сам.8:10-20).

Саме так усе й сталося. І тривало, аж доки Ізраїль перестав існувати як держава. В язичницьких же країнах самодержавство панувало, поки там не утвердилося християнство. І на сьогодні в розвинених країнах, якщо де й збереглися монархії, то королі й королеви там відіграють значною мірою декоративну роль, їхні права чітко окреслені конституціями й відповідними законами.

Чому Адонай був так обурений намірами народу настановити собі батюшку-царя, зрозуміло з пророцтва Самуїла. Людям важко було й вини не хотіли постійно перебувати у присутності Його Духа, відчувати на собі Його пильне, небайдуже до гріха та беззаконня око, шукати  Його волі, вивіряти з Законом свої плани та дії, дбати за все, що відбувається навколо.  Легше було жити  «вільно», тобто так, як бажає плоть; легше було розслабитись у відносній неволі, ніж постійно нести тягар відповідальності за свої вчинки та й за стан справ у країні в цілому; легше було з найменшим напруженням виконувати чиїсь розпорядження, ніж напружуватись  самому, приймаючи важливі рішення. І народ знехтував своїм первородством серед інших народів.

Тоді який же лад хотів бачити Адонай в Ізраїлі?

Після виходу народу з пустелі й завоювання під проводом Ісуса Навина землі обітованої, настав так званий період суддів. Їх призначення полягало в тому, щоб вершити правосуддя, пильнувати виконання Божих заповідей, залагоджувати суперечки між людьми, усувати різного роду несправедливість. Другим важливим обов’язком було вести визвольні війни, оскільки народ через свій непослух Богові постійно потрапляв  у залежність від сусідів. Третім, можливо, найголовнішим завданням суддів, було відвернути юдеїв від служіння чужим богам і повернути їх під руку єдиного Бога. Для цього судді повинні були мати досить тісний зв’язок із Творцем (самим або через своїх пророків), щоб безпомилково знати Його волю й отримувати від Нього настанови в разі виникнення якихось складних проблем. Влада у судді була значно ширша ніж у старійшини роду, але значно вужча ніж у царя, і не виходила за рамки Тори.

Таким чином, був єдиний  для всіх закон: і для первосвященика, і для багатого купця,  і для бідного пастуха. Відповідальність перед Богом за порушення мали нести всі громадяни безвідносно до  рівня влади чи багатства. Суддю призначав Адонай,  не нехтуючи думкою більшості людей, а інколи вони й самі обирали собі зверхника, а Бог потім підтверджував їхній вибір, благословляючи обранця. Як правило, це були люди не шляхетного походження, але мудрі, сміливі, талановиті, щирі патріоти, визнані населенням, вірні Богові й своєму народові.

Якщо уважно придивитися, то побачимо в тогочасному суспільному устрої  Ізраїлю досить чіткий прообраз сучасної демократії. Демократія, влада народу, має під собою потужній фундамент конституції та законів. Саме завдяки силі такого порядку, можуть успішно розвиватися свобода слова, права людини, соціальне забезпечення й багато чого іншого, що дає громадянам суспільство вільне від сваволі однієї людини чи невеликої купки людей при владі.  Президент, якого обирають, це не цар, найголовнішим обов’язком  президента є охорона конституції, що визначає межі і його особистої влади.

Інколи доводиться чути: так то воно так, але саме період суддів позначився найбільшими смутами, кровопролиттям, війнами та стражданням людей у чужоземній неволі. Дійсно, це правда. Але ж яка причина? Лише одна: постійне грубе порушення Закону, даного Богом, служіння ідолам.

Сьогодні Україна активно зайнята розбудовою держави. Переконаний, олігархічно-клановий устрій, що наразі склався, не є остаточним,  і ми ще маємо добру нагоду максимально наблизити систему організації нашого життя до того ідеалу, що його пропонує нам Святе Письмо, отже й Сам Господь. Що ми маємо для цього? Достатню кількість людей, які бажають жити чесно й поважають право, досить багато віруючих християн, які готові прийняти волю Божу і не хочуть мати в країні президента-самодержця. Маємо і сильного пророка. Пророчі функції Бог доручив сьогодні Церкві Христовій. Новозавітне пророче служіння суттєво відрізняється від старозавітного, одкровення приходять не у вигляді надрукованих текстів, що падають із неба в руки якихось невідомих людей, –  Бог дає необхідне бачення лідерам церков як для внутрішніх справ, так і для діяльності в країні, що за неї Церква несе перед Богом певну відповідальність.  А наскільки лідери сприймають це бачення, вже залежить від їхнього духовного рівня,  наскільки вони здатні до практичного здійснення свого бачення, теж визначають міра їхнього посвячення, мужності та вірності Господеві.

Якщо йдеться про вибори певних державних посадовців, то від Церкви вимагається небагато: це посилена одностайна молитва всіх конфесій за те, щоб воля Божа здійснилася через вибір народу, щоб Бог привів до влади людей мудрих, справедливих, патріотів своєї батьківщина, не було фальсифікацій, маніпуляцій і тому подібне. Якщо досягнемо належної єдності у таких прагненнях, і не будемо байдужі до долі землі, що нас годує з руки Божої, то Господь дасть нам таких керівників, яких ми варті. І Бог не лише благословить країну матеріальним достатком, миром та злагодою, але й захистить від страшних катаклізмів, що сьогодні падають на наші голові по вині тих, що відвернулися від Нього і служать, свідомо чи несвідомо, іншим богам.