Назва цієї статті виконана в стилі «канцеляриту» - бюрократичного різновиду мови, яку один із класиків дитячої літератури називав «мовним недугом». Він процвітає і нині, у чому легко переконатися спостерігаючи, скажімо, за пристрастями, що розгортаються у процесі призначення на посади високого чиновного люду. Так, зокрема, п. О. Стародубцев, який донедавна впродовж кількох місяців «реформував» Нацагенство з питань держслужби, обзивав Кабінет Міністрів України «суб’єктом призначення» Олени Богдан, а сама вона у першому своєму інтерв’ю назвала саму себе «суб’єктом змін», заявивши про своє небажання бути простим спостерігачем за ситуацією у релігійному середовищі та серед нацменшин.

Керівництво держави зазвичай призначає вищих чиновників як політичні фігури, покликані втілити в життя ту політичну лінію, за яку проголосували громадяни на виборах і, відповідно, усуває їх від влади, якщо вони проводять іншу політику. «Суб’єктом призначення» виступають вищі органи влади держави, наділені цим правом Конституцією України. Нещодавно, як знає читач РІСУ, було призначено нову очільницю Держслужби з етнополітики та свободи совісті Олену Богдан і, відповідно, звільнено з посади Андрія Юраша – директора департаменту у справах релігій та національностей Міністерства культури України. Ці невидатні події в новітній історії України уже впродовж кількох місяців викликають значні суспільні збурення. Чому так? Відповідь полягає в тому, що новостворена Держслужба зможе до певної міри впливати на політику держави у питаннях релігійного життя та ступінь комфорту національних меншин в Україні. Політика держави у цих питаннях може формуватися по-різному і частково вона залежатиме від очільника Держслужби.

На даному етапі розвитку нашої держави «суб’єктом призначення» голови Держетнополітики, як вже зазначалося, мав би виступити Кабінет Міністрів України. Однак упродовж усього цього періоду в експертному середовищі ширилися чутки про те, що насправді питання цих звільнень і призначень вирішувалося на Банковій у Офісі Президента (Див., наприклад, Главком, 21 лютого 2020, Руслан Поліщук «Міжцерковну політику писатимуть сценаристи «95 кварталу»?)

Саме це підкилимне керівництво головним кадровим призначенням у новоствореній Службі і перетворило «конкурс», що проводився Нацагенством з державної служби та позицію колишнього міністра В. Бородянського щодо цього на чисту фікцію. Саме таку ситуацію непопулярний нині юрист із Симбірська колись визначив словами «Формально правильно, а по-суті – знущання». Бородянський, який вже на ту пору прославився «демократизмом» своїх законопроектів у галузі свободи слова, серед трьох претендентів на цю посаду волів призначити агностика, відверто порушуючи усі на світі закони, включаючи Конституцію України. Про об’єктивність вибору тут не ішлося і приблизно. Ішлося про виконання забаганок Банкової.

І що ми маємо, як кажуть, у сухому залишку? Бородянського позбавили посади міністра. Посади голови Нацагенства з держслужби позбувся також пан Стародубцев, а Держетнополітики очолила пані Богдан, яка і по-нині не нахвалиться діловими і політичними якостями та чистими помислами згаданих вище панів, що визнали таки у ній «агностика» і вручили їй, образно кажучи, золоту медаль за третє місце у змаганні за цю посаду.

Все відбулося у звичному для «Слуг народу» стилі. «Обрали» і «призначили» на високу посаду людину, поглядів і програми дій якої ніхто не знав і не бачив. На сьогодні, щоправда, у ЗМІ вже є два досить обширні інтерв’ю з пані Богдан де, принаймні, оконтурення її розуміння того, що вона буде робити на високій посаді. В обох випадках інтерв’юерами є також жінки. Хай мене не запідозрять у сексизмі, але це дуже специфічні інтерв’ю, у яких ідеться не стільки про доручену справу і плани роботи, скільки про душевні тривоги і моральні пошуки нашої героїні. Так Тетяна Каленіченко мало не третину своїх питань присвятила тому аби з’ясувати як О. Богдан сподобилася прийняти мужнє рішення щодо участі у конкурсі на цю посаду, а Соня Кошкіна – питанню віросповідних пріоритетів самої п. Олени, ніби це має якесь значення для виконання нею службових обов’язків на посаді голови Держслужби з питань етнополітики і свободи совісті.

Пані Олена постає перед нами як людина чесна, непідкупна, незалежна, противниця телефонного права і прибічниця нових підходів у дорученій їй ділянці роботи. Вона бажає бути «Суб’єктом змін, а не спостерігачем». Однак, як би не було, але ми бачимо, що пазли зійшлись і «суб’єкт призначення» визначився із «суб’єктом змін». Щоправда «суб’єкт призначення» тут же був відправлений у відставку.

Для початку хочу нагадати читачеві, що за роки незалежності в Україні змінилося двадцять п’ять «суб’єктів призначення» ( тобто Урядів України) та шістнадцять «суб’єктів змін» - посадовців, які керували органами у справах релігій та національностей, а відповідні державні органи перебували у восьми іпостасях – міністерств, держкомітетів, рад, служб та департаментів. Все це, точно кажучи, не можна називати державною кадровою політикою. Це щось інше. Воно виходить за межі того, що може бути означене засобами літературної мови.

Початок цим «блискучим результатам» урядування «суб’єктами призначень» та «суб’єктами змін» поклали сумної пам’яті часи Віктора Ющенка з його кумівством, що базувалося на твердому переконанні у тому, що для керівництва тією чи іншою галуззю чи регіоном не потрібно спеціальної підготовки, адже це не гра на арфі чи фортепіано. При цьому кумівство у всіх його виявах є явищем значно гіршим ніж формування управлінської верхівки із представників племінної знаті чи вихідців із відповідних родів та жузів. Останніми віками суспільство виробило принципи відбору керівників, в той час коли кумівство, як різновид непотизму, могло привести і приводило на посади міністрів чи керівників областей людей, у яких до їхніх призначень ще не були навіть оформлені трудові книжки.

«Успіхи» такої кадрової політики неодмінно давалися взнаки, і мали б переконати у тому, що державі, яка хоче існувати і надалі, на керівні посади слід добирати не «нові чи старі обличчя» а обличчя ефективні. Відтак треба було бачити досвід їхньої роботи та їхню програму, вибудувану, принаймні, у формі «ігрової моделі».

А що ж нам пропонує наш «суб’єкт змін». Як випливає з її інтерв’ю, пані Олена готується звідкись отримувати вказівки стосовно роботи очолюваної нею Служби і вилучивши з них політичну складову, виконувати сервісну, просвітницьку, моніторингову та комунікативну функції. Політичною стороною справи, на її думку, має опікуватися Міністерство культури.

Це очевидне фантазування нашого «суб’єкта змін». Міністерство, Кабмін, Президент та Верховна Рада будуть чекати саме від Держслужби пропозицій по удосконаленню політики в галузі державно-церковних відносин. Міністр культури буде лише представляти інтереси Держслужби в Кабміні, оскільки голова Держслужби не є членом Уряду, але повністю відповідає за доручену ділянку роботи, в тому числі і перш за все, за її політичну складову.

Хочу зауважити, що виокремлення питань етнополітики та свободи совісті і створення відповідної Держслужби само по собі є позитивним кроком, оскільки життя віруючої спільноти та нацменшин є предметом окремої особливої уваги держави. Відповідний департамент, як її попередник, міг би існувати як завгодно довго, однак проблема полягала в тому, що він однаково «доречно» виглядав як у Мін’юсті та Мінкультури, так і у Мінфіні чи, скажімо, у Мінрегіонбуді. Лише вивищення директора цього департаменту до посади заступника міністра могло б позитивно позначитися на його роботі у складі того чи іншого міністерства, оскільки забезпечувало б безпосереднє спілкування його керівника з відповідним міністром, а вже через нього з урядом і його очільником.

Тому очевидним є той факт, що людина, яка призначається на настільки високу посаду повинна не просто здогадуватися про те, що вона буде робити на цій посаді, а чітко бачити все поле своєї діяльності і шляхи покращення ситуації на ньому, відчувати можливі загрози національним інтересам України, шляхи єднання віросповідних і національних спільнот тощо.

Мені видаються смішними аргументи окремих авторів щодо належності пані Олени Богдан до корпорації Києво-Могилянської академії, як гарантії того, що вона буде обстоювати проукраїнську позицію, чи стосовно того, що вона відкрита для усіх сторін міжправославного конфлікту з причин того, що вона як слід ще не продемонструвала своєї позиції в цих питаннях. Все це їй доведеться продемонструвати дуже швидко, а от чим це закінчиться – побачимо невдовзі, тим більше, що у неї не буде можливості опертися на тих, хто привів її до зайнятої нею посади, адже пани Бородянський і Стародубцев уже «реформують» якісь інші галузі, де вони будуть, сподіваюся, не менш «успішними» ніж у царині культури, молоді, спорту і державної служби.

Свої роздуми щодо кадрового безладдя у виконанні «Слуг народу» хочу завершити своїм побіжним аналізом та здогадкою, якими також хочу поділитися з читачем. Від часу коли прочитав Розпорядження Кабінету Міністрів України №171-р від 26 лютого 2020р. щодо призначення п. Олени Богдан на посаду голови Держслужби з питань етнополітики та свободи совісті, мене не покидає відчуття того, що хтось хоче максимально відтягнути початок роботи цього відомства, віддавши розгляд питань, що належать до компетенції Служби, на відкуп обласним державним адміністраціям, керівництво яких призначається і керується з Офісу Президента. Відтак, принаймні у поточному році, у нас не буде формуватися єдина державна політика в галузі етнополітики та свободи совісті. Натомість ми будемо мати в Україні стільки і таких «місцевих політик» у цій царині, скільки у нас є регіонів і як ними керуватимуть з Банкової на догоду одній із церков-суперниць міжправославного протистояння.

Ви заперечите, адже Держслужбу утворено, в її голову уже призначено. Але це лише на перший погляд і це визнає сама її очільниця у одному із своїх інтерв’ю. Вона вважає, що Служба запрацює з вересня поточного року, в чому я дуже сумніваюся. Відповідно до згаданого розпорядження КМ України, підписаного нині відправленим у відставку Олексієм Гончаруком, Олена Богдан повноцінно виконуватиме обов’язки голови Держслужби лише тоді, коли завершиться створення цієї Служби. А це кільканадцять місяців, особливо з урахуванням перебігу та результатів пандемії, плюс три місяці випробувального терміну. Відтак справа стоятиме, а церковну політику, за словами Руслана Поліщука, писатимуть сценаристи «95 кварталу», поглиблюючи і без того бездонну прірву між двома українськими православними церквами і все далі відводячи їх від головної мети – єднання православних в Україні. Тут є над чим подумати новому Уряду та його очільнику. Можливо Прем’єрові правильніше було б відмінити розпорядження свого попередника, який і у справі полагодження міжправославних протиріч та облаштування життя нацменшин в Україні був таким же неефективним як і у питаннях наповнення бюджету, перезапуску української економіки, медичної та освітньої реформи тощо.

На закінчення скажу лише, що прислів’я «Коней на переправі не міняють» може тут спрацювати як ніколи, тим більше, що участь Андрія Юраша в реалізації негативних елементів «церковної» політики Петра Порошенка не те що не доведена, а навпаки є повним фантомом. А от успіхи його роботи упродовж п’яти років були очевидними і значущими. Про це чітко свідчать аргументи експертного середовища, яке неодноразово ставало на його захист від необгрунтованих нападок та бажання принагідно позбиткуватися над професіоналом, патріотом і взагалі порядною людиною.

P.S. З гіркотою роками дивлюся на те, що у такій бідній на кадри країні як Україна, її «володарі», які також швидко змінюються і не завжди з власної волі, розкидаються досвідченими і ефективними людьми на шкоду всім і, перш за все самим собі, віддаючи кермо управління в руки «нових обличь» які, нерідко, так нічому і не навчившись ідуть у небуття, полишаючи країну на поталу новій хвилі кіндерократії, бандократії чи ще якоїсь чергової «кратії» тимчасових правителів, які розглядають Україну як свою власність. Нині з цим пора закінчувати інакше може «кінчитися» Україна.