Малою ектенією у візантійському обряді назиавають коротку серію прошень яка завершується виголосом священика. Виголос священика зазвичай є завершенням молитви, яку він мав би мовити "тайно", поки диякон виголошує наступні прошення: - Ще і ще в мирі Господеві помолімся. - Заступи, спаси, помилуй і охорони нас, Боже, Твоєю благодаттю. - Пресвяту, пречисту, преблагословенну, славну владичицю нашу Богородицю і Приснодіву Марію з усіма святими пом'янувши самі себе і один одного і все життя наше Христу Богові віддаймо. Що це таке? Як виникло? Чи можна зробити її більш плідною для парохіян "живої парохії"?
Вирішив написати коротку нотатку, бо багато питають, чого в нас, мовляв, так багато тих малих єктеній, чи не мож їх скоротити.
Що це таке?
Малою ектенією у візантійському обряді назиавають коротку серію прошень яка завершується виголосом священика. Виголос священика зазвичай є завершенням молитви, яку він мав би мовити "тайно", поки диякон виголошує наступні прошення:
- Ще і ще в мирі Господеві помолімся.
- Заступи, спаси, помилуй і охорони нас, Боже, Твоєю благодаттю.
- Пресвяту, пречисту, преблагословенну, славну владичицю нашу Богородицю і Приснодіву Марію з усіма святими пом'янувши самі себе і один одного і все життя наше Христу Богові віддаймо.
Звідки то взялся?
Дослідники візантійської літургійної традиції погоджуються, що "мала ектенія" початково була лише звичайним закликом до молитви, подібним до тих, які ми все ще маємо у богослужіннях требника. Там часто молитвам священика передує заклик "Господеві помолімся", на який люди або відповідають "Господи помилуй" або навіть ні (подібно до того, як це є у більшості таких випадків у римо-католицькому богослужінні). Тобто початковий вигляд літургійної єдності, яку ми називаємо "малою екткнією" був наступним:
Диякон: Господеві помолімся.
Вірні: Господи, помилуй! (або ні)
Священик: Молитва та завершаючий її виголос.
Вірні: Амінь.
Форму дияконського звернення "Ще і ще в мирі Господеві помоліммся" вперше можна зустріти правдоподібно у барберинівському євхологіоні 8-го століття у додатку серед дияконських прошень перед другою молитвою вірних на Літургії Передшеосвячених Дарів. Воно там і логічно з того огляду, що дві молитви вірних слідували одна за одною. Правдоподібно, перед першою з них вдавнину стояла мирна ектенія (яка була першим набором прошень притаманних лише вірним), тому до наступної молитви закликали із згадкою молінь про мир - "ще і ще В МИРІ Господеві помолімся". Якоїсь постійності у виголосах перед окремими молитвами тут шукати годі, оскільки навіть у 10-му столітті (а це вже досить пізній згідно із літургійними мірками час) її ще не існувало. Могло бути так, що у одному і тому ж літургійному молитви священика попереджували звернення і "Господеві помолімся", і "В мирі Господеві помолімся" і "Ще і ще в мирі Господеві помолімся" без особливого звертання уваги на послідовність їх чергувань.
Форма дияконського звернення "заступи, спаси, помилуй і охорони нас, Боже, Твоєю благодаттю", згідно із дослідженнями о. Хуана Матеоса та інших дослідників розвинулась із набагато коротшої формули "Спаси і піднеси нас, Боже, милістю Твоєю. — Встаньмо.", яку у такй формі знаходимо вже у документі 4-го століття "Апостольські постанови" "авторства" св.Климента (к)римського. Справа у тому, що у Антіохії 4-го століття, правдоподібно, дияконські прошення відбувались при приклоненні колін вірними. Тобто, поки диякон виголошував прошення за окремі групи людей, вони (а можливо з ними і єпископ з дияконом) клячали і суть цього дияконського заклику полягала у тому, що знаменувала завершення прошень за ці групи, і можливість встати до молитви предстоятеля, яку вже звершували стоячи. проте, вже у найдавніших візантійських джерелах про таку загальну практику клячання під час прошень не згадується, натомість особливі випадки, коли клячання передбачалось, вказані віповідним дияконським запрошенням прихилити коліна. Додатку "Встаньте" навіть наприкінці мирної ектенії вже немає, натомість "заступи, спаси, помилуй ..." і надалі виконувало роль вказівки на те, що прошення завершуються.
Заключний дияконський виголос малої ектенії розвинувся із набагато коротшого варіанту, засвідченого в тих же "Апостольських постановах" 4-го століття: "Помолившись усильно, самих себе і один одного передаймо живому Богові через Христа Його". Про відповідь "Тобі, Господи" після нього із документу невідомо, на відміну від відповіді "Господи, помилуй" після попередніх прошень, про що вказано виразно.
Фраза із згадкою про Богородицю і всіх святих (яких у малих ектеніях ані навіть у мирній у сучасному богослужінні ніхто не поминає), яка у сучасному варіанті передує давнньому закликові віддання себе живому Богові, правдоподібно, була запозичена із поанафоральної ектенії (Всіх святих пом'янувши, ще і ще в мирі Господеві помолімся), де таке поминання справді має місце і причиною цього розширення, як вважає той же о.Матеос, була необхідність заповнити час, потрібний предстоятелеві на рецитування своїх молитов "тайно". Це слово - тайно - яке удавнину точно сприймали у його значенні "таїнственно, впроваджуючи у таїнство" (так його, до речі, і дотепер трактують у тексті херувимської пісні, наприклад) чомусь почали розуміти у його іншому значенні - "тихо".
Про те, що молитви предстоятеля принаймні на початках творення візантійської традиції мали саме "таїнственно-втаємничувальну" перспективу говорить 167-а Новела імператора Юстиніана I (527—565), датована 565 р., яка постановляє: «Ми приписуємо всім священикам і єпископам мовити молитви, які використовують в Божественному Приношенні і святому Хрещенні не нечутно, але у повний голос, щоб їх чули вірні, що спонукало б душі слухачів до більшого благоговіння і возвишало б їх до похвали Господа Бога».
Яка перспектива майбутнього?
В кожній епосі культурного та церковного відродження незмінно з'являється ініціатива відновлення довіри до вірних церкви - ті, які є в церкві достойні бути втаємниченими у те, що з ними там відбувається під час звершення боголюдського спілкування у літургійній молитві. Саме для цього служать молитви священика. Їх завдання постійно втаємничувати вірних у життя триєдиного Бога, допомагати "все тісніше поєднуватися з Христом у невечірньому Його Царстві". Священик повинен настільки "тайно" їх мовити, щоб вірні могли прийняти таїнство, яке вони розкривають словами святих Отців, які їх уклали. Така ініціатива - мовити молитви предстоятеля вголос - була у Російській Православній Церкві на початку століття під час дискусій щодо оновлення літургійного благочестя візантійської традиції. до цього закликав своїх священиків Синод Елладської Церкви окружним посланням від 31 березня 2004 року і публікацією літургійних книг, пристосованих до звершення богослужінь таким чином. Це визнав також і Синод єпископів УГКЦ разом із Главою Церкви, опублікувавши у 2012 р. катехизм УГКЦ "Хритсос - наша Пасха", основою якого є текст анафори св. Василія Великого.
Немає жодного сенсу втомлювати вірних богослужіннями із безкінечними рецитуваннями штучно створених літургійних елементів (малими ектеніями) і приховувати від них те, що насправді належить їм згідно із їх правом і привілеєм - бути християнами і черпати із повноти літургійного боголюдського спілкування, радше майбутнім літургійного благочестя має бути оновлення літургійного благочестя через сягання до його витоків. У випадку малих ектеній це означатиме повернення до їх оригінальної структури:
Диякон: Господеві помолімся.
Вірні: Господи, помилуй.
Священик натхненно і з бажанням донести до кожного члена спільноти літургійне таїнство мовить відповідну молитву.
Вірні: Амінь.
http://nykodym.blogspot.com/