Якось на одній християнській конференції несподівано не стало електричного струму. Те, що погасло світло, було ще півбіди. Найгірше — не працювали мікрофони, відеокамери, музичні інструменти. Після декількох хвилин героїчних спроб продовжити хід конференції ведучий змушений був оголосити перерву, доки буде усунена поломка…

З цієї нагоди пригадується ще один випадок, про який йшлося в одному документальному відеофільмі. Він був присвячений одній з грізних сил природи: обледенінню. Серед численних прикладів, які приводилися у фільмі, запам’яталася ситуація у Канаді, яка склалася років 10 тому. Через збіг погодних умов одного дня значна частина території країни виявилася покритою товстим шаром льоду. Він був скрізь: на гілках, дротах електроліній, будинках. Найстрашніше те, що вага льоду була такою великою, що ламалися не лише столітні дерева, але й міцні високовольтні опори. В результаті третина Канади залишилася без електроструму. Життя на декілька днів у високорозвинутій країні завмерло…

Але особливо запам’яталися слова коментатора щодо цієї події. Він сказав: «Якби щось подібне сталося років 100-150 тому, цю природню катастрофу мало хто й помітив би. Звичайно, було б слизько ходити, були б поламані дерева, але на повсякденне життя це майже не вплинуло б». Населення тоді не було прив’язане до ліній електропередач, до розкладу поїздів та автобусів, за продуктами не потрібно було їхати в супермаркет. Люди були самодостатніми, тобто мало залежали від зовнішніх штучно-технологічних обставин.

Що ж, за все потрібно платити. І за науково-технічний прогрес теж. Нинішні жителі, особливо у цивілізованих країнах, практично на усі сто відсотків залежні від зовнішньої інфраструктури: і в побуті, і в спілкуванні, у переміщенні, у роботі, у відпочинку. 

Подібна ситуація нерідко складається і в духовній сфері. Християнство в більшості випадків звикло до «цивілізованого», комфортного існування. Відсутність прямих переслідувань, зростання матеріального добробуту сприяє виникненню так званих «тепличних» християн. Вони, як рослини з теплиці, можуть нормально жити і служити Богові лише при відповідному «кліматі». Достатньо їх винести на свіже повітря, а тим більше на негоду, як вони хворіють, а то й вмирають. Служіння Богові можливе лише за певних цивілізованих умов та сприятливого клімату. 

Якось при розмові з лідером «електромузичної» групи прославлення церкви з новітньою формою богослужіння запитав: «А ви зможете провести служіння прославлення «без розеток», без музичних інструментів?» Він хотів щось пояснити, але, видно, зрозумівши нелогічність таких пояснень, лише винувато посміхнувся: «Не знаю, скоріше всього, що ні…»

Ще один випадок з практики місіонерки, яка працює в Монголії. Зауважуючи хороші риси жителів цього краю, вона констатує один досить неприємний бік їхньої поведінки. Вони на усіх іноземців (і росіян також) дивляться як на людей, які їм щось винні. Останнім часом, пише вона, в Монголії великими темпами поширюється мормонізм. Десятками утворюються громади, будуються церкви. Причина банальна: мормонські місіонери — люди багаті, і, отже, можуть чимось допомогти. Нерідко місцеві віруючі, які мають якесь служіння у церкві, служать доти, доки їм платять. Тільки виникають проблеми з виплатою заробітної плати, вони ідуть в іншу церкву, де пропонують більше. В монгольському місіонерстві непоодинокі випадки, коли більш багаті місіонери «перекуповують» цілі церкви…

Гріш ціна такій вірі і такому служінню, коли вони залежать від грошей чи зовнішніх обставин. Гріш ціна таким християнам, які йдуть на богослужіння тоді, коли сприятлива погода, є комфортний транспорт і зручні стільці в церкві. Горе таким віруючим, які можуть прославити Бога чи увійти в Його присутність лише за допомогою гучної музики та спецефектів. Мені особисто не раз доводилося бачити невдоволення на обличчі моїх дітей, яким не вистачило місця в автомобілі і тому доводилося йти на богослужіння пішки «аж цілих півтора кілометра!» І в той же час знаю людей, які в радянські часи гонінь, маючи велике особисте господарство, кожної неділі добиралися до церкви за 30 кілометрів і часто пішки.

Це добре, що у нас нині немає гонінь і є всі умови для служіння Богові. Але якщо раптом щось зміниться? Чи буде звучати пісня з душі, коли вона раптом обірветься у гучномовці? Чи будемо жертвувати в церкву, коли виникнуть проблеми з бізнесом чи знизиться зарплатня? Чи підемо на богослужіння, коли нас попередять, що за це чекає ув’язнення? 

Справжня віра в Бога не залежить ні від матеріальних статків, ні від економічного чи політичного стану країни, ні від технічного прогресу. Даниїл залишився вірним Богові у чужій язичницькій державі. Єремія проповідував навіть тоді, коли державні та релігійні діячі погрожували йому смертю. Йов твердо вірив у Божі обітниці навіть тоді, коли втратив все і сидів прокажений у попелі. Апостол Павло добровільно відмовився від перспективного кар’єрного росту, комфорту та благополуччя ради проповіді Євангелії. Він так говорив про це: «Умію я й бути в упокоренні, умію бути й у достатку. Я привчився до всього й у всім: насищатися й голод терпіти, мати достаток і бути в недостачі. Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє, в Ісусі Христі» (Фил. 4:12,13).

Що ж, апостоле, твої слова особливо актуальні в третьому цивілізованому тисячолітті. Дав би Бог, щоб було побільше таких християн, як ти, які вірують свідомо та безкомпромісно, служать не за щось і лише за певних умов, які виконують Божу працю навіть тоді, коли обставини цьому не сприяють. Дав би Бог!