На одному багатотисячному богослужінні один з проповідників сказав таку фразу: «Прокинутися одному, коли всі сплять — трагедія». Я тоді не до кінця усвідомив увесь зміст сказаного, але думка мене зачепила за живе, і я занотував фразу в свій блокнот. У ці тривожні та вирішальні для України дні згадані слова не виходять мені з голови. Дивлюся на ситуацію, на людей, на християн — і мені стає страшно.

На одному багатотисячному богослужінні один з проповідників сказав таку фразу: «Прокинутися одному, коли всі сплять — трагедія». Я тоді не до кінця усвідомив увесь зміст сказаного, але думка мене зачепила за живе, і я занотував фразу в свій блокнот.

У ці тривожні та вирішальні для України дні згадані слова не виходять мені з голови. Дивлюся на ситуацію, на людей, на християн — і мені стає страшно. Не тому, що диктатура показала свій хижий оскал, не тому, що втоптується в бруд гідність та людяність, не тому, що в Україні йде війна і ллється кров. Страшно тому, що християни, які згідно Слова Божого є світлом для світу і сіллю землі, які повинні відрізняти де зло, а де добро, оті самі християни не можуть відрізнити зло від добра, чорне від білого. 

Читаю коментарі керівників деяких протестантських лідерів щодо взаємостосунків російських та українських християн у нинішній ситуації — і мені страшно. Хто-хто, а вони повинні бачити ситуацію з висоти свого служіння більш чітко та правильно, аніж простий люд. Але, на жаль, цей погляд чомусь спотворений…

Напередодні Пасхи в Єрусалимі 9-11 квітня пройшла зустріч керівників і уповноважених представників протестантських церков з України та Росії. Ізраїль було вибрано як нейтральну територію, бо домовитися зустрітися в Україні чи Росії не вдалося: заважали суб’єктивність, страх, упередження та взаємна недовіра. Безперечно, сам факт такої зустрічі, нехай і не вдома — вже позитивний результат. Але, напевне, це єдиний позитив, бо якимись особливими досягненнями в порозумінні не можна похвалитися. Про це свідчить відсутність спільного документа, якого не вдалося підписати і коментарі, які з’явилися потім. 

Неприємно читати Заяву єпископа Сергія Ряховського. Стиль та риторика повертають у далекі радянські часи. Правильні загальні фрази, біблійні вислови — і жодної конкретики. Заклики до миру, до любові, все це правильно. Але автор жодним словом не згадує про конкретну ситуацію, про причини, які призвели до розділення двох народів і єдиних колись християн. Служитель такого рівня несе персональну відповідальність перед Богом та людьми за свої слова та дії. І повинен чітко сказати що є що, а не ходити «вокруг да около». Визнати неправомірність дій керівників своєї держави, так як свого часу це зробив Іван Хреститель. Так як сьогодні це зробив Юрій Сіпко. 

А втім єпископ Ряховський таки визнав, що Росія окупувала Україну, Проговорився, як кажуть, по Фрейду, провівши аналогію між окупацією Палестини римлянами: «Хочу напомнить, что во время земного служения Иисуса Христа израильские земли находились под оккупацией Римской империи. Однако Господь не обращает на это внимания, Он служит людям, а не вдохновляет на борьбу с «узурпаторами». Он выше этого». 

І ще одна фраза. «Не только верующие, но даже священнослужители забывают суть и значение Церкви Христовой. Забывают, что престол нашего Господа выше всех земных царств и государственных границ, что главнейшая задача христиан благовествовать Евангелие, утешать правых и левых, служить всем людям. Если мы будем позволять мирским и политическим страстям овладевать нашими сердцами, мы легко скатимся к новым крестовым походам под каким-нибудь благовидным и звучащим вполне по-христиански девизом». А як тоді розуміти політичну діяльність самого Сергія Ряховського? Він з 2006 року є членом Общественной палаты Российской Федерации і знову балотується туди. Він веде активну політичну та соціальну діяльність. Чому не зосереджується тільки на церкві? Чому отримує державні нагороди? Чому «тусується» серед вищої політичної еліти?

Я не дорікаю. Мені просто страшно та боляче, що християни стають лицемірами, вказуючи на чужі недоліки і не бачачи своїх. Не страшно в чомусь помилитися. Навіть апостоли Петро та Павло свого часу також мали між собою непорозуміння. Страшно не визнавати своїх недоліків і продовжувати в них жити. Страшно, коли правда стає на службу неправді. 

…Тільки розпочалася Єрусалимська зустріч, про яку я згадував, першого ж дня мені надіслали звідти інформацію. Мене найбільше вразили фотографії. Їх було багато, до трьох десятків: зустріч за круглим столом, загальний план, фото учасників крупним планом. Я був вражений виразом облич служителів. Відсутність емоцій, і одночасно страх розгубленість, сум, невпевненість, опущенні голови. Таке враження, що присутні знаходяться не на братській зустрічі, а на похороні матері. Брати мої, невже служіння «владі, Богом поставленій» важливіше служінню один одному? Невже страх перед отією владою паралізував настільки, що ми боїмося назвати чорне чорним і зло злом?

І мені стає страшно. Страшно, що християни сплять. І вдвічі, втричі страшніше, коли служителі присипляють їх неправдою або напівправдою, коли замість правдивого і неупередженого пояснення ситуації, шукають зовнішнього ворога у вигляді націоналіста-бандерівця.

Мені страшно, бо я прокинувся. Але дякую Тобі Боже, що прокинувся. Бо немає страшніше, аніж спати під час лиха, під час пожежі, під час, коли твою землю, твоє майбутнє і майбутнє твоїх дітей плюндрує неправда.

На одному багатотисячному богослужінні один з проповідників сказав таку фразу: «Прокинутися одному, коли всі сплять — трагедія». Я тоді не до кінця усвідомив увесь зміст сказаного, але думка мене зачепила за живе, і я занотував фразу в свій блокнот.

У ці тривожні та вирішальні для України дні згадані слова не виходять мені з голови. Дивлюся на ситуацію, на людей, на християн — і мені стає страшно. Не тому, що диктатура показала свій хижий оскал, не тому, що втоптується в бруд гідність та людяність, не тому, що в Україні йде війна і ллється кров. Страшно тому, що християни, які згідно Слова Божого є світлом для світу і сіллю землі, які повинні відрізняти де зло, а де добро, оті самі християни не можуть відрізнити зло від добра, чорне від білого. 

Напередодні Пасхи в Єрусалимі 9-11 квітня пройшла зустріч керівників і уповноважених представників протестантських церков з України та Росії. Ізраїль було вибрано як нейтральну територію, бо домовитися зустрітися в Україні чи Росії не вдалося: заважали суб’єктивність, страх, упередження та взаємна недовіра. Безперечно, сам факт такої зустрічі, нехай і не вдома — вже позитивний результат. Але, напевне, це єдиний позитив, бо якимись особливими досягненнями в порозумінні не можна похвалитися. Про це свідчить відсутність спільного документа, якого не вдалося підписати і коментарі, які з’явилися потім. 

Неприємно читати Заяву єпископа Сергія Ряховського. Стиль та риторика повертають у далекі радянські часи. Правильні загальні фрази, біблійні вислови — і жодної конкретики. Заклики до миру, до любові, все це правильно. Але автор жодним словом не згадує про конкретну ситуацію, про причини, які призвели до розділення двох народів і єдиних колись християн. Служитель такого рівня несе персональну відповідальність перед Богом та людьми за свої слова та дії. І повинен чітко сказати що є що, а не ходити «вокруг да около». Визнати неправомірність дій керівників своєї держави, так як свого часу це зробив Іван Хреститель. Так як сьогодні це зробив Юрій Сіпко. 

А втім єпископ Ряховський таки визнав, що Росія окупувала Україну, Проговорився, як кажуть, по Фрейду, провівши аналогію між окупацією Палестини римлянами: «Хочу напомнить, что во время земного служения Иисуса Христа израильские земли находились под оккупацией Римской империи. Однако Господь не обращает на это внимания, Он служит людям, а не вдохновляет на борьбу с «узурпаторами». Он выше этого». 

І ще одна фраза. «Не только верующие, но даже священнослужители забывают суть и значение Церкви Христовой. Забывают, что престол нашего Господа выше всех земных царств и государственных границ, что главнейшая задача христиан благовествовать Евангелие, утешать правых и левых, служить всем людям. Если мы будем позволять мирским и политическим страстям овладевать нашими сердцами, мы легко скатимся к новым крестовым походам под каким-нибудь благовидным и звучащим вполне по-христиански девизом». А як тоді розуміти політичну діяльність самого Сергія Ряховського? Він з 2006 року є членом Общественной палаты Российской Федерации і знову балотується туди. Він веде активну політичну та соціальну діяльність. Чому не зосереджується тільки на церкві? Чому отримує державні нагороди? Чому «тусується» серед вищої політичної еліти?

Я не дорікаю. Мені просто страшно та боляче, що християни стають лицемірами, вказуючи на чужі недоліки і не бачачи своїх. Не страшно в чомусь помилитися. Навіть апостоли Петро та Павло свого часу також мали між собою непорозуміння. Страшно не визнавати своїх недоліків і продовжувати в них жити. Страшно, коли правда стає на службу неправді. 

…Тільки розпочалася Єрусалимська зустріч, про яку я згадував, першого ж дня мені надіслали звідти інформацію. Мене найбільше вразили фотографії. Їх було багато, до трьох десятків: зустріч за круглим столом, загальний план, фото учасників крупним планом. Я був вражений виразом облич служителів. Відсутність емоцій, і одночасно — страх розгубленість, сум, невпевненість, опущенні голови. Таке враження, що присутні знаходяться не на братській зустрічі, а на похороні матері. Брати мої, невже служіння «владі, Богом поставленій» важливіше служінню один одному? Невже страх перед отією владою паралізував настільки, що ми боїмося назвати чорне чорним і зло злом?

І мені стає страшно. Страшно, що християни сплять. І вдвічі, втричі страшніше, коли служителі присипляють їх неправдою або напівправдою, коли замість правдивого і неупередженого пояснення ситуації, шукають зовнішнього ворога у вигляді націоналіста-бандерівця.

Мені страшно, бо я прокинувся. Але дякую Тобі Боже, що прокинувся. Бо немає страшніше, аніж спати під час лиха, під час пожежі, під час, коли твою землю, твоє майбутнє і майбутнє твоїх дітей плюндрує неправда.