Русь-Україна та західноєвропейська релігійно-політична традиція

Власне, про становлення Русі багато йдеться в «Повісті минулих літ», звідки ми й черпаємо інформацію, описуючи історію східнослов’янських земель часів Середньовіччя.

У цьому літописному гранд-наративі коли йдеться про правителів на цих землях, то часто вживається для означення їхнього політичного статусу термін «князь».

Поширеною є думка, що цей термін має германське походження. Хоча є версія, ніби він прийшов до слов’ян від тюркських народів і є переінакшенням терміну «хан» чи «каган» [1]. Цей термін для означення правителів набув поширення у слов’янських, а також сусідніх з ними народів. Зокрема, слово «князь» є в румунській, угорській, чуваській, осетинській, татарській, литовській, латиській та інших мовах.

У «Повісті минулих літ» спостерігається намагання перенести традиції руської державності, чи то княжіння, в глибину віків. У літописі, розповідаючи про заснування Києва, йдеться про князя Кия. Там говориться:

«Коли ж поляни жили особно і володіли родами своїми, — бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм на своїх місцях, володіючи кожен родом своїм, — то було [між них] три брати: одному ім’я Кий, а другому — Щек, а третьому — Хорив, і сестра їх — Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив — на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок [і] на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом. І був довкола города ліс і бір великий, і ловили вони [тут] звірину. Були ж вони мужами мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві й до сьогодні.

Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому [й] казали: «На перевіз на Київ». Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Цесарограда. А сей Кий княжив (виділення наше – П. К.) у роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо, [щоправда, до якого], а тільки про те відаємо, що велику честь, як ото розказують, прийняв він од [того] цесаря,— котрого я не знаю, [як не знаю] і при котрім він цесарі приходив [туди].

А коли він вертався назад, [то] прийшов до Дунаю І вподобав місце, і поставив городок невеликий, і хотів [тут] сісти з родом своїм. Та не дали йому ті, що жили поблизу. Так що й донині називають дунайці городище те — Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ. Тут він і скончав живоття своє. І два брати його, Щек і Хорив, і сестра їх Либідь тут скончалися» [2].

Відразу опісля розповіді про Кия та його братів і сестру літописець говорить таке: «А по сих братах почав рід їхній держати княжіння (виділення наше – П. К.) в полян. А в деревлян [було княжіння] своє, а дреговичі [мали] своє, а словени — своє в Новгороді, а другі [сиділи] на [ріці] Полоті, котрі й [називаються] полочанами» [3]. Далі після цього йде своєрідний етнографічний екскурс, де говориться про народи, що живуть на теренах Русі. При цьому спеціально вказується, що ті етноси, які мали своє княжіння, є народами слов’янськими.

Княжіння – це і є державність. Адже князь має військо, апарат управління (хай навіть примітивний) і контролює певну територію. Функції князя зводилися до наступних:

• військової – захисту території й організації нападів на сусідів; тому високо цінувалося військове вміння князя;
• судової – князь очолював гласний суд і брав штрафи (віри);
• релігійна – у дохристиянські часи князі здійснювали жертвоприношення; тому в деяких слов’янських мовах (польській та чеській) термін, що означає священнослужителів, походить від слова «князь».

У більшості випадків «Повість минулих літ» та інші давньоруські літописи й писемні пам’ятки для означення правителя використовували термін «князь». Це можна вважати слов’янською політичною традицією.

Однак Русь зазнавала впливу інших релігійно-політичних традицій – як грецького Сходу (Ромейської імперії), так і латинського Заходу. Щоправда, «греки» й «латинники» в період Середньовіччя, за великим рахунком, були продовжувачами одних і тих самих політичних та релігійно-культурних традицій, які сягали часів ще Римської імперії, що охоплювала велетенські терени не лише Європи, а й також Африки й Азії.

Вважалося, що верховним правителем на цих теренах є імператор. У 395 р. відбувся поділ Римської імперії на східну й західну. У кожній з цих частин існував свій імператор. У східній (грецькій) частині його, згідно з грецькою традицією, іменували базилевсом. 4 вересня 476 року останній імператор Західної Римської імперії Ромул Август відрікся престолу. Це вважається кінцем існування цієї держави. Однак залишалася Східна Римська імперія, котра іменувалася Ромелією чи Ромейською імперією. Її базилевси (імператори) продовжували вважати себе верховними правителям не лише на теренах колишньої Римської імперії, але й на всіх землях, де утверджувалося християнство.

Однак політичні реалії виглядали дещо інакше. Так, на теренах Західної Європи реальну владу на місцях перебирали місцеві вожді, котрі носили титул dux (дукс). Так у Давньоримській державі іменували військових вождів. З часом це слово перейшло в західноєвропейські мови: французьке duc, англійське duke, італійське doge та duce. Навіть в українській мові є слово дука, тобто багата, заможна людина, наділена владою.

Поступово вплив Ромейської імперії на європейську політику звівся до мінімуму. Своєрідним політичним главою в Західній Європі стає Римський Папа як очільник християн на цих теренах. З часів правління Карла Великого (768–814 рр.) відбувається «відродження імперії». 25 грудня 800 року в Римі Папа Лев III коронував Карла імператорською короною, санкціонувавши його владу. Титул же його латинською мовою звучав так – Karolus serenissimus augustus a Deo coronatus magnus pacificus imperator Romanum imperium gubernans qui et per misericordiam dei rex Francorum atque Langobardorum (милостивий і священний Карл, коронований Богом великий і миролюбний римський імператор, божою милістю король франків та лангобардів) [4]. Щоправда, у Ромейській імперії були проблеми із визнанням цього титулу за Карлом. Наступники Карла його вже не використовували. Західна ж Римська імперія у вигляді Священної Римської імперії «остаточно відродилася» лише в 962 році.

Римські Папи фактично почали надавати титули правителів. Одним із них, поряд з імператорським, став титул rex (рекс). У слов’янській політичній традиції він звучав як «король» (польське król, чеське král, сербське кра̑љ, болгарське крал, старослов’янське краль). Вважається, що це слово-титул походить від імені Карла Великого, приблизно так само, як титул цесар, цар, кайзер – від імені Юлія Цезаря. Хоча деякі дослідники не приймають таку версію. Принаймні в латинській мові існувало поняття «корони» (це слово, ймовірно, етруського походження), яким позначався вінець як символ монархічної влади. Так, у наведеній вищі титулатурі Карла Великого вживалося слово coronatus (коронований).

Титул «рекс», «король» мав значно більшу вагу та значення в міждержавних відносинах, ніж титули «дукс» чи «князь», оскільки він означав не лише суверенний статус його носія як найвищого представника влади в країні, а й слугував символом «помазаника Божого», що освячувався церквою. Тут треба враховувати, що в період Середньовіччя політична влада тісно перепліталася із владою церковною.

Після кончини Карла Великого, у ІX столітті, на теренах Західної Європи формуються французькі, італійські та германські королівські державні утворення. До речі, якраз у той самий час відбувалося й становлення Руської держави. Володарі більшості європейських країн у той час прагнули отримати від Римського Папи титул суверенного монарха – rex.

Пізніше такі прагнення починають виявляти правителі Центральної та Східної Європи. У 1000 чи в 1001 році римський папа Сильвестр ІІ коронував угорського правителя Вайка, який при хрещенні отримав ім’я Стефана І. Рим особливо був зацікавлений у прилученні угорців до європейського християнського простору, оскільки цей народ у Х ст. для багатьох християнізованих народів Європи становив чималу проблему. Угорці в той час постійно чинили грабіжницькі напади на сусідні землі й створювали серйозні проблеми для європейської торгівлі. Тому існувало прагнення їх християнізувати й, відповідно, цивілізувати, інтегрувавши до спільноти європейських народів. І тут Рим відіграв чималу роль у християнізації Угорщини, надавши правителю цієї держави королівський титул [5]. Надалі ця країна, ставши християнською суверенною державою, перетворилася в значну політичну потугу в Центральній Європі у часи Середньовіччя. Самого ж короля Стефана І канонізувала Католицька Церква.

Принагідно варто нагадати, що Стефан І був сучасником руського князя Володимира. І що вони у один і той же час хрестили свої держави, а також були канонізовані як святі.

Після коронації Стефана І королівський титул прагнув здобути польський князь Болеслав І. Не відразу це йому вдалося. Однак у 1025 р. все ж відбулася його коронація [6]. І хоча не всі наступники цього правителя вважалися королями, однак Польща з часом стала суверенним королівством, перетворившись в одного із головних політичних гравців на теренах Центральної Європи.

За князя Бретислава І у середині ХІ ст. Чехія стала частиною Священної Римської імперії. А в 1085-му чи в 1086-му році його сина Вратислава ІІ з санкції Римського Папи коронував у Празі Трирський єпископ Едильберт [7].

Приблизно в той час, у 1075 р., Папа Римський Григорій VII коронував і першого короля Русі – князя Ярополка Ізяславовича. Принаймні Русь у цьому плані не відставала від своїх сусідів на Заході.

Правда, тут треба розуміти, що на Русі більш значними були східні (ромейські) політичні впливи, ніж впливи західні (латинські). Правителі Русі протягом ІХ – Х ст. ст. здійснила кілька хрещень – і робилося це при допомозі східного (ромейського) духовенства. Перше, т. зв. Аскольдове хрещення відбулося ще в 60-их рр. ІХ ст., друге – за часів княгині Ольги (957 р.), нарешті третє – у час правління князя Володимира в 988 чи 989 році. Однак це не означало, що руські князі не мали контактів із латинським світом. Принаймні документально засвідчено такі контакти у княгині Ольги й у князя Володимира.

Ромейські імператори-базилевси розглядали новонавернених у християнство «варварських» правителів не як суверенних владарів, а як своїх підданих. Вони їх іменували архонтами. Саме ж це слово в перекладі з грецької мови означало начальник, правитель. У Ромейській імперії архонтами іменували певних чиновників.

Деякі правителі «варварських» народів на Сході Європи намагалися дорівнятися до ромейських базилевсів, а то й отримати імператорський титул. Таким, зокрема, був правитель Болгарії Симеон І. У 913 р. він офіційно був визнаний як імператор болгар від Константинопольського Патріарха Миколи Містика у Влахернському палаці [8]. Цей владар навіть мав амбіції стати ромейським імператором. У 917 р. почав іменуватися «Симеон, волею Христа Бога самодержець усіх болгар і ромеїв». Можна провести певну паралель між цим правителем та Карлом Великим – адже офіційно вони обидва мали імператорські титули.

Імператорські амбіції, схоже, мав і київський князь Володимир. Не даремно він добився від ромейських імператорів-співправителів Василя II та Констянтина VIII того, щоб вони віддали заміж за нього свою сестру Анну. У той час ромейські імператори, як правило, не укладали шлюби з «варварськими» правителями. А якщо таке траплялося, то, радше, як виняток. Адже породичавшись із імператорським домом, «варварський» правитель «ставав на рівень» із ромейськими базилевсами.

Однак давня Русь у часи Середньовіччя так і не «замінила» Ромейської імперії – як, наприклад, Священна Римська імперія «замінила» Західну Римську імперію. Хоча певні такі плани простежувалися ще з часів Володимира й Ярослава Мудрого. Ці князі, розбудовуючи Київ, копіювали Константинополь. А релігійно-політичні традиції Ромейської імперії переходили на Русь.

Та все ж Русь, попри ромейські впливи, реалізовувала західний варіант державного суверенітету, стаючи королівством. На жаль, це замовчувалося чи принаймні маргіналізувалося в нашій історіографії – фактично на догоду історіографії російській. Але чи не пора звернутися до королівської політичної традиції в нашій історії, яка свідчить про зв’язок руських (українських) земель із Заходом? Адже королівську корону з рук Римського Папу прийняв не лише Ярополк Ізяславович, а й добре знаний князь Данило Романович у 1253 р. Його внук, Юрій Львович, іменував себе королем. А Руська держава, яка після навали Батия зберігалася на нинішніх західноукраїнських землях, і зараз у літературі іменується Галицько-Волинським князівством, у західних латинських джерелах іменувалася Королівством Руським.

Примітки:

1. Попович М. В. Нарис історії культури України. Київ, 1998. С. 71-87
2. Літопис руський. Київ, 1989. С. 4-6.
3. Там само. С. 6.
4. Лебек С. Происхождение франков. V—IX века / Пер. с франц. В. Павлова. Москва, 1993. С. 279.
5. Zsoldos A. Saint Stephen and His Country: A Newborn Kingdom in Central Europe — Hungary. Budapest, 2001.
6. Urbańczyk Р. Bolesław Chrobry – lew ryczący. Toruń, 2017.
7. Vaníček V. Vratislav II. První český král. Vyšehrad, 2004.
8. Ostrogorsky G. Avtokrator i samodržac. Glas Srpske kraljevske akademije. 1935. Т. CLXIV. С. 95—187.

Ця публікація вийшла у рамках проекту РІСУ "Історична пам'ять VS русскій мір".