Релігійне слов’янофільство «Повісті минулих літ»

Добре відомі слова літописця: «І сів Олег, князюючи, в Києві, і мовив Олег: «Хай буде се мати городам руським». І були в нього словени, і варяги, й інші, що прозвалися руссю» [1]. На перший погляд, може видатися, ніби говорячи ці слова, Олег вказував на варязький характер своєї держави. Адже перед цим говорилося, що це варяги називалися руссю. Тобто Київ ніби стає матір’ю, власне столицею, варязько-руських городів. Однак літописець спеціально додає, що були в Олега «словени, і варяги, й інші, що прозвалися руссю». Отже, Русь – тепер уже не лише варяги, а й також словени та інші слов’янські племена. Власне, виникла нова етно-політична реальність. При цьому варяги ніби відокремлюються від Олегової Русі. Літописець вказує, що Олег встановив данину давати варягам від Новгорода — триста гривень на рік заради миру [2]. Звідси виходить, що частина Русі (новгородці) платять варягам данину. Самі ж варяги існують ніби поза Руссю. Інакше кажучи, літописець свідомо відокремлював варягів від Русі. Таке відокремлення на початку ХІІ ст. виглядає зрозуміло. На той час Русь давно вже дистанціювалася від варягів-норманів. Однак це не значить, що такий стан речей існував у ІХ ст. «Повість минулих літ», фактично, «проектувала» уявлення часів, коли вона писалася, на часи попередні.

Чи справді говорив Олег: «Київ – матір городів руських»? Тут є великі сумніви. Вираз «матір городів» – переклад грецького терміну «метрополія». Такий вираз міг з’явитися, коли утвердилося на Русі християнство й прийшли сюди грецькі книжники. Вони, власне, й поширили поняття «мати городів». Чи могло таке бути за часів Олега? Сумнівно. І загалом у оповіді про цього князя є чимало моментів, які свідчать про її пізніше походження.

Але для чого літописець вкладає в уста Олегові слова «Київ – матір городів руських»? Передусім для того, аби вказати: Київ – столиця Русі, яка, своєю чергою, є слов’янською державою.

Майже відразу після цих слів й повідомлень про завоювання Олегом слов’янських племен йдуть розлогі «слов’янофільські пасажі», котрі, здавалося б, до діянь Олега не мають відношення, але мають «християнську прив’язку».

Зокрема, читаємо: «Був же один народ слов’янський: слов’яни, що сиділи по Дунаю і яких захопили угри, і морави, і чехи, і ляхи, і поляни, яких нині звуть русь. Сим же моравам найперше було створено письмена, які й дістали назву — азбука слов’янська; ця азбука є в Русі і в Болгарах дунайських» [3].

У цьому уривку кидаються в очі «антиугорські моменти». Літописець вказує: саме угри захопили «слов’яни, що сиділи по Дунаю». Ймовірно, цих слов’ян іменували хорватами. І їхні поселення простягалися від теренів Західної України, де відомі були літописні білі хорвати, аж до Балкан, де живуть сучасні хорвати балканські. Попри угорське завоювання Паннонії, хорвати «остаточно не зникли» й залишили після себе сліди – чи то у вигляді держави на Балканах, чи в угорській мові, де є низка слов’янських, власне хорватських слів, чи загалом в угорській культурі, а також у деяких специфічних рисах культури західноукраїнських земель.

Можна сказати, що слов’ян, які сиділи на Дунаї і яких поневолили угри, літописець трактує як своєрідний осередок слов’янського народу (суперетносу). Саме їх він згадує першими серед слов’янських племен (етносів). І це, певно, не безпідставно. Принаймні для русинів, нащадками яких є українці. Так, в українському фольклорі, передусім у піснях, згадується Дунай. Й практично не згадується Дніпро – хоча на берегах цієї річки начебто сформувався український народ. Оці згадки в українському фольклорі про Дунай можна розглядати як про пам’ять про «прабатьківщину» русів-українців, яку в них відібрали угри.

Звертаючись до наведеного уривку, також бачимо: літописець спеціально вказує, що тепер не варягів іменують руссю, а полян, на землі яких і знаходиться Київ. А між слов’янами (моравами, чехами, ляхами, полянами й поневоленими уграми дунайськими слов’янами) існує культурна єдність «вищого рівня». У них є спільна «азбука слов’янська», яку спочатку створили у землі моравській. Зараз же вона поширена у болгар дунайських і на Русі. Відповідно, літописець схильний говорити про слов’янську єдність, про один слов’янський народ.

Однак літописцю цього мало. Він, окрім етно-культурних аргументів, звертається він ще до аргументів релігійних. У «Повісті минулих літ» є такі слова:

«До Моравії ж доходив і апостол Павло й учив тут. Тут бо є Іллірія, до якої доходив апостол Павло, і тут спершу були слов’яни. Тому-то вчителем слов’янського народу є Павло. Від того ж народу і ми єсмо, русь; тим-то й нам, русі, учителем є Павло апостол, оскільки учив він народ слов’янський і поставив по собі слов’янському народові за єпископа і намісника Андроника» [4].

Ці слова вступають у конфлікт із твердженням про місію апостола Андрія на землі Русі. Як уже говорилося, апостол Андрій пов’язувався із землями Ромейської (Взантійської) імперії. Він постає як ромейський (візантійський) апостол. Павло, а також його родич Андроник, пов’язані з Римом. І взагалі, якщо проаналізувати уривок про Павла, Андроника й пізнішу місію Кирила та Мефодія, то бачимо тут прозахідну орієнтацію. Через те маємо своєрідну дискусію на сторінках «Повісті минулих літ» між християнами східного (ромейського) та західного спрямувань.

Однак повернемося до згаданого уривку. Там читаємо:

«А слов’янський народ і руський — один; од варягів бо прозвалися вони руссю, а спершу були слов’янами; хоча вони й полянами звалися, але мова [в них] слов’янська була. Полянами ж вони прозвалися тому, що в полі сиділи, а мова в них була одна — слов’янська» [5].

Тобто автор прагне довести, що Русь – це не варяги. То є слов’яни. Вони, так можна зрозуміти, лише взяли назву від варягів.

Перед наведеним уривком йде розлога оповідь про «апостолів слов’ян» – Кирила (Костянтина) й Мефодія. Про цих діячів ми знаємо наступне. Насправді, це не зовсім так. Із житійної літератури відомо, що походили вони з міста Солунь (сучасні Тесалоніки), яке знаходилося на межі між грецьким та слов’янським світами; тут жили слов’яни-македонці й греки. У місті часто зустрічалися змішані сім’ї. У такій сім’ї, схоже, народилися брати Кирило (бл.827/8-869) та Мефодій (815/20-885). Власне, ці імена є чернечими іменами. Світським іменем Кирила було Костянтин. Тому часто в літературі він фігурує як Костянтин чи Костянтин-філософ. Стосовно Мефодія, то допускають, що його світське ім’я було Михайло чи Мануйло.

У молоді роки Кирило опинився в Константинополі, де отримав чудову освіту. У його житії так розповідається про це: «Коли прийшов до Царгорода, віддали його вчителям, щоби вчився. І за три місяці опанував усю граматику і до інших учень приступив. Навчався ж і Гомера, і геометрії, і у Лева і Фотія діалектики, і всіх філософських вчень, до того ж і риторики, й арифметики, й астрономії, і музики, і всіх інших еллінських вчень. Та так опанував їх усі, що жоден з них так не опанував» [6]. Ці слова варто прокоментувати. Очевидно, Кирило засвоїв «еллінські вчення», тобто надбання культури Античності. Туди входили твори Гомера, які спеціально вивчалися в давньогрецьких школах й служили граматичними взірцями, філософські вчення, математичні дисципліни, зокрема геометрія, діалектика (як мистецтво дискусії) і риторика, а також музика й астрономія, котрі, на думку піфагорійців та платоніків, відображали світову гармонію.

Наставниками Кирила були видатні візантійські мислителі Лев Математик та Фотій. Останній з часом обійняв становище Константинопольського Патріарха. Це був інтелектуал високого рівня. У його праці «Миріобібліон» («Бібліотека») є посилання на майже 280 античних авторів. Саме за часів перебування його на константинопольському патріаршому престолі, як зазначалося, відбулося «Аскольдове хрещення».

Житійна література говорить, що на Кирила звернув увагу логофет – високопоставлений ромейський чиновник, який відав фінансами, поштою, зовнішньою політикою, контролем над провінціями й був хранителем патріаршої печатки. Цю посаду обіймав Феоктист – тодішній регент при малолітньому імператорові Михайлові ІІІ. Феоктист дав Костянтину «владу над домом своїм і дозволив у царські палати без остраху входити» [7].

Мефодій же отримав правничу освіту й працював у імператорській адміністрації, служив воєводою в Македонії. Але покинув світське життя та прийняв чернечий чин, ставши ченцем монастиря Поліхрон на березі Мармурового моря.

Виконуючи дипломатичні завдання, у 50-х рр. ІХ ст. Кирило побував у Сирії, в Самарії. Тут йому доводилося вести богословські диспути з мусульманами.

У 860-861 рр. Кирило опинився в Хозарії й намагався жителів цієї держави навернути у християнство. У час перебування Кирила в цій державі вона «шукала» для себе віру. Християнство, яке пропагував Кирило, було однією з релігій, яка могла стати тут панівною. Поряд з цим у хозар існувала можливість прийняття мусульманства, яке в той час знаходилося на підйомі, і навіть юдаїзму. Останній, як правило, репрезентували єврейські купці, що були достатньо впливовими в Хозарії, яка відігравала помітну роль у транзитній торгівлі між Європою та Азією й значною мірою перебувала в руках євреїв-раданітів. «Раданіти, – писав відомий український історик Омелян Пріцак, – відкрили Східну Європу як торговельну базу невдовзі після 750 р. і, як свідчить нумізматика, активно діяли до 830-х рр.: раданіти продавали рабів за срібні монети, що називалися дирхемами…». Цей вчений пояснює розвиток єврейської торгівлі тією обставиною, що в той час Середземне море було поділене мусульманами й християнами, які знаходилися в стані перманентної війни. У такій ситуації лише «колишні римські городяни юдейської віри мали змогу безпечно пропливати із Марселя до Кайрувана (Північна Африка) і звідти – до Константинополя. Їхньою ціллю була столиця тюркської Хозарії, де можна було легко придбати рабів. Волга і Дон швидко перетворилися на важливі шляхи работоргівлі…» [8]. У такій ситуації хозарські правителі зробили свій вибір на користь юдейської релігії. Проте, схоже, Кирилу вдалося навернути у християнство якусь частину жителів Хозарії. І серед них могли бути слов’яни.

Хозарську місію Кирила важко вважати успішною. У житійній літературі про неї говориться таким чином. Мовляв, Кирило прибув до хозарського правителя (кагана). При його дворі відбулася дискусія між ним та юдейським і мусульманським проповідниками. Відповідно до житійної літератури перемогу в дискусії отримав Кирило. Однак каган не прийняв хрещення. Це зробили лише двісті чоловік. Та й то переважно «чадь», тобто залежні люди. Правда, в арабських та юдейських джерелах згадана подія представлена дещо інше. Там говориться про те, що хитрий рабин зумів зіштовхнути своїх противників і переміг їх обох. Тому зумів переконати кагана в правдивості своєї релігії [9].

Перебування Кирила в Хозарії стало прелюдією його моравської місії, яка почалася в 862 р. У той час князь Великоморавської держави Ростислав, бажаючи захистити себе від німецької експансії з Заходу, вирішив піти на союз із Ромейською імперією. Він попросив ромейського імператора Михайла ІІІ й Патріарха Фотія відрядити в Моравію християнських місіонерів, які б впровадили тут літургію народною мовою. Саме з іменем імператора Михайла ІІІ, як уже говорилося, «Повість минулих літ» пов’язує «початок Русі». А ось як літопис говорить про місію Кирила та Мефодія:

«Бо коли слов’яни [вже] жили охрещеними, то князі їхні – Ростислав, і Святополк, і Коцел – послали [послів] до цесаря Михайла, кажучи: «Земля наша охрещена, а нема в нас учителя, який би учив, і повчав, і витолковував святі книги. Не розумієм бо ми ні грецької мови, ні латинської. Ті ж нас учать так, а інші інак, тому-то не розуміємо ми написання букв, ані значення їх. Пришліть-но нам учителів, які можуть нам розказати [про] книжні слова і їх суть.

Це почувши, Михайло-цесар скликав філософів усіх і переказав їм усі речі слов’янських князів. І мовили філософи: «Єсть муж у Солуні, на ім’я Лев, і є в нього сини, що розуміють мову слов’янську, – і вчені два сини в нього, і філософи». Це почувши, цесар послав [посланця] по них у Солунь до Льва, кажучи: «Пошли до нас негайно обох синів своїх, Мефодія і Костянтина».

Це почувши, Лев негайно послав їх. І прийшли вони оба до цесаря, і сказав їм цесар: «Осе прислала до мене Слов’янська земля, просячи учителя собі, який би міг витолкувати їм святі книги. Бо сього вони хочуть». І умовлені вони були цесарем, і послали їх у Слов’янську землю…

Коли ж ці оба прийшли, [то] почали вони створювати письмена азбуковні слов’янські і переклали Апостол і Євангеліє. І раді були слов’яни, що почули [слова] про велич божу своєю мовою. А після цього переклали вони Псалтир, і Октаїх, і інші книги» [10].

Як бачимо, в цьому уривку про Русь не йдеться. А говориться, що солунські брати прибули до Великої Моравії на запрошення місцевих князів. І все ж для авторів «Повісті минулих літ» це, як і Русь, слов’янська земля, один етно-культурний простір.

Однак діяльність Кирила й Мефодія зі створення слов’янської грамоти не сприймалася однозначно позитивно, особливо в середовищі Церкви Ромейської імперії. Про ці речі спеціально говориться в «Повісті минулих літ»: «Деякі тоді почали хулити слов’янські письмена, кажучи: «Не належить бо нікотрому народові мати свою азбуку, окрім євреїв, і греків, і латин – згідно з Пілатовим написом, що його він на хресті господньому написав» [11]. У цій ситуації підтримку «апостолам слов’ян» надав Римський Папа: «Коли ж почув це папа римський [Адріан], він осудив тих, що ропчуть на слов’янські письмена, кажучи: «Нехай сповниться слово Писання, що «восхвалять Бога всі народи», і друге: «Возглаголять усі мовами різними [про] велич Божу, оскільки бо дав їм святий дух говорити». А якщо хто хулить слов’янську грамоту – хай будуть вони одлучені од церкви, допоки виправляться. Бо вони – вовки, а не вівці, так що треба за ділами впізнати їх і берегтися їх. Ви ж, чада, божого послухайте учення і не відкиньте повчання церковного, як ото поучив вас Мефодій, учитель ваш» [12]. Тут варто зауважити, що місія у Моравії почалася, коли Папою був Микола І (858-867), а Андріан ІІ після нього вже приймав слов'янських місіонерів і став на їх захист.

Цей уривок знову ж таки демонструє прозахідну орієнтацію літописця. Адже тут дається зрозуміти, що саме в Ромейській імперії не вітали створення слов’янської грамоти, натомість Римський архиєрей підтримав Кирила й Мефодія в цій їхній справі. На сьогоднішній день це видається дивним. Адже Католицька Церква, очолювана римськими папами, протягом Середньовіччя, Нового і навіть новітнього часу, фактично, не дозволяла користуватися народними мовами, проводячи богослужіння. Лише після Другого Ватиканського собору 1962-1965 рр. в Католицькій Церкві почали, поряд з латинською мовою, широко використовувати в літургічній практиці мови національні.

Однак у ІХ ст. ситуація виглядала інакше. Між Римським Папою та Константинопольським Патріархом йшло змагання за слов’янський світ – хто здійснить християнізацію цього «нового народу», який опанував значні терени Європи. До речі, слов’яни заполонили Балкани й дійшли до «питомо грецьких» земель, аж до Пелопоннесу. Відповідно, очільники Ромейської імперії були зацікавлені в ромеїзації слов’ян, насадженні серед них грецької мови. Частково це вдалося. Принаймні предками сучасних греків є не тільки й не стільки стародавні елліни, скільки слов’яни. Звідси стає зрозумілим, чому в Ромейській імперії були люди, що «роптали» на слов’янські письмена. Натомість західні християни (латинці) в цій ситуації були не проти використати місіонерську діяльність Кирила й Мефодія, створення ними слов’янської писемності, щоб привернути слов’ян на свій бік, тому Папа Римський й дозволив використовувати слов’янські письмена.

З часом ситуація діаметрально змінилася. Ромеї (візантійці) дозволили використання слов’янської мови в богослужбовій практиці. Цей чинник не лише посприяв збереженню «слов’янської ідентичності» для багатьох слов’янських етносів, допомагаючи їм протистояти деетнізації, що йшла від греків-ромеїв. Він також допоміг здійснити слов’янізацію низки неслов’янських етносів – тюрків-болгар у Дунайській Болгарії, фінно-угорських народів на теренах нинішньої Росії, литовських етносів на землях сучасної Білорусії. Натомість використання латинської мови в богослужіння та «високій культурі», що притаманним стало в Католицькій Церкві в епоху Середньовіччя, сприяло «розмиванню» слов’янської ідентичності деяких слов’янських етносів та їхній германізації (лужичани, полабські слов’яни й деякі інші західнослов’янські племена) та мадяризації (слов’янські етноси нинішнього угорського Подунав’я й Трансільванії).

Правда, використання старослов’янської мови в богослужінні на «високій культурі» не призвело до слов’янізації волохів (предків сучасних румун та молдаван). Але це окрема історія, пов’язана з химерним переплетінням як «римської» міфології, так і західними впливами.

Однак повернемося до «Повісті минулих літ», де розповідається про місіонерську діяльність Кирила (Костянтина) й Мефодія та поширення слов’янської грамоти. Читаємо:

«Костянтин тим часом вернувся назад і пішов навчати болгарський народ, а Мефодій зостався в Моравії. Після цього ж князь Коцел поставив Мефодія за єпископа в Паннонії, на місці святого апостола Андроника, одного з сімдесяти учеників святого апостола Павла. А Мефодій посадив двох попів, гарних скорописців, і повністю переклав усі книги [Святого письма] з грецької мови слов’янською за шість місяців, почавши з березня місяця [і] до двадцять і шостого дня жовтня місяця. Закінчивши ж, воздав він достойну хвалу і славу богові, який дав таку благодать єпископові Мефодію, наступнику Андрониковому, тому що учителем слов’янського народу є Андроник-апостол» [13].

Цей уривок варто прокоментувати. Наведена тут інформація не зовсім відповідає дійсності. У деяких моментах маємо проекцію деяких пізніших подій у минуле. Справді, у 863 р. солунські брати прибули до Моравії. Однак, наскільки можна судити, Кирило не проповідував у Болгарії. Це вже після смерті солунських братів, у 886 р., їхні послідовники не могли нормально діяти в Моравії, звідки їх витісняли латинники, і вони змушені були перебратися до Дунайської Болгарії. Правда, якась частина учнів могла опинитися на території західних земель України, зокрема на Волині. Деякі джерела свідчать про існування в цьому регіоні у Х ст. кирило-мефодіївської традиції [14]. Цікаво, що культ Кирила й Мефодія сьогодні намагаються поширювати на Закарпатті, мовляв, це пов’язано з тим, що Закарпаття могло перебувати у сфері впливу Великоморавської держави. Але доказів цього бракує. Натомість, культ Кирила й Мефодія почав поширюватися тут аж у другій половині ХІХ ст. і під впливом галицьких русинів, коли набув поширення слов’янофільський рух, а Закарпаття чинило опір мадяризації [15].

Щодо Дунайської Болгарії, то вона стала головним осередком слов’янської писемності, а її тюркська верхівка й тюркське населення зазнало слов’янізації. Тоді ж у Дунайській Болгарії була створена й утвердилася кирилична писемність. Щодо Кирила й Мефодія, то, наскільки можемо судити, вони створили глаголицю, якою й користувалися, створюючи слов’яномовні тексти.

Чи справді вдалося Мефодію та його послідовникам у Моравії перекласти всі біблійні книги старослов’янською мовою – це питання. Ні в Моравії, Чехії й Хорватії, де поширювалися глаголичні тексти, ні в Болгарії чи Русі, де утвердилася кирилиця, в період раннього й «високого» Середньовіччя не зустрічаємо повного тексту Біблії, перекладеного старослов’янською мовою. Переважно цією мовою поширювалися новозавітні й деякі старозавітні книги (наприклад, Псалтир). Вважається, що повний текст Біблії старослов’янською мовою з’явився аж у 1499 р. в Новгороді – т. зв. Геннадіївська Біблія. Ймовірно, Мефодій та його учні переклали старослов’янською мовою лише деякі біблійні книги.

Однак така перекладацька робота Мефодія та його учнів, про яку говорить «Повість минулих літ», дає підстави вважати, що існувала певна традиція перекладів біблійних текстів старослов’янською мовою. Звідси, очевидно, й поява помічників у Мефодія, які займалися перекладацькою роботою. На користь цього свідчать деякі джерела.

Так, близько 860-861 рр. Кирило відвідав Херсонес, де, згідно з Житієм свого Костянтина, «знайшов Євангеліє і Псалтир, руськими письменами писані, і чоловіка, що розмовляв тією мовою, і вів розмову з ним…» [16]. Це свідчення отримало неоднозначне трактування. Є дослідники, котрі вважають, що при переписуванні Житія сталася помилка, а в первісному варіанті було написано сурські (тобто сирійські), а не руські письмена [17]. Та все ж чимало дослідників сходяться на тому, що згадана книга була написана по-слов’янськи, можливо, протокирилицею, яка поступово формувалася в східнослов’янському регіоні під впливом грецької писемності [18] .

У «Сказанні про грамоту руську» [19], що було включене в списки повної редакції Толкової Палеї [20], релігійного твору, що мав поширення в Русі незадовго перед навалою Батия, говориться, ніби Бог відкрив руську грамоту благочестивому русину, що жив у Корсуні (Херсонесі) за часів візантійського імператора Михайла та імператриці Ірини. Він і навчив Костянтина цієї грамоти, яка поширилася серед мешканців Моравії, чехів, поляків (ляхів) та інших народів.

Не будемо гадати, наскільки свідчення «Сказання про грамоту руську» відповідають дійсності. Вірогідним однак видається те, що до Кирила в слов’ян все ж склалися певні писемні традиції. І не виключено, саме «херсонеський епізод», як і місіонерська діяльність Кирила в Хозарії, наштовхнули його на думку про створення унормованої писемності для слов’ян. Тому в житійній літературі спеціально звертається увага на цей факт.

Хоча основна культурна діяльність солунських братів здійснювалася за межами українських земель, вона мала для них значні наслідки. Тут з часом утвердилася старослов’янська писемність, з’явилися книги, перекладені старослов’янською мовою. Кирила й Мефодія високо цінували на Русі. До нас дійшло 50 списків Пространного Житія Костянтина. Цей агіографічний твір, судячи з усього, мав давньоруське походження [21].

І, як уже говорилося, «Повість минулих літ» відносно широко описувала діяльність солунських братів. Водночас маємо намагання цього літописного твору вписати їхню місіонерську діяльність у історію Русі. Це простежується, коли ведеться мова про вибір віри князем Володимиром. Там говориться, що до цього можновладця, окрім представників мусульманської, юдейської та західнохристиянської релігій, приходив філософ, який представляв східне (ромейське) християнство [22]. Загалом же в літописі під філософами розуміли вчених християнських проповідників. Зокрема, Костянтина-Кирила. Власне, «Повість минулих літ» і натякає на нього.

Сумнівно, що літописна оповідь про вибір віри цим можновладцем писалася вкінці Х ст. чи на початку ХІ ст. У ній бачимо розмежування між східним та західним християнством, навіть протиставлення одне одному. Однак у часи хрещення Русі та ще тривалий час після цієї події такого розмежування не було. А київські князі мали тісні контакти із західноєвропейськими правителями й з «латинським» духовенством. Чітке розмежування між західним і східним християнством дало про себе знати в другій половині ХІ ст. та пізніші часи. Отоді, напевно, з’явилася літописна оповідь про вибір віри князем Володимиром. У цій же оповіді маємо апологетику східного християнства, що свідчило про ромейську орієнтацію Русі – передусім духовенства та можновладців.

І така ромейська орієнтація, викликана часто прагматичними, зокрема, торговими, чинниками, зберігалася до часу занепаду й дезінтеграції Русі в середині ХІІІ ст., а за релігійно-культурною та політичною інерцією – і в часи пізніші.

Сумнівно, що «слов’янофільські пасажі» в «Повісті минулих літ», про які говорилося вище, могли з’явитися за часів Олега й після нього, коли Руссю продовжували правити варязькі (скандинавські) еліти. Це вже явище пізніших часів, коли, з одного боку, відбулася слов’янізація руської соціальної верхівки, а, з другого, утвердилося на Русі християнство, принісши сюди богослужіння та релігійні книги на старослов’янській мові.

Схоже, ці «слов’янофільські пасажі» – творіння ХІІ ст., коли почали укладатися давньоруські літописні твори.

Примітки:

1. Літопис Руський. Київ, 1989. С. 13.
2. Там само.
3. Там само. С. 14-15.
4. Там само. С. 16.
5. Там само.
6. Історія української філософії. Хрестоматія. Львів, 2004. С. 59.
7. Там само.
8. Пріцак О. Походження Русі. Стародавні скандинавські джерела (крім ісландських саг). Київ, 1997. Т. 1. С. 92-93.
9. Артамонов М. И. История хазар. Ленинград, 1962. С.334-335.
10. Літопис руський. С. 15.
11. Там само.
12. Там само.
13. Там само. С. 16.
14. Gil A. Prawoslawna eparchia Chelmska do 1596 roku. Lublin-Chelm, 1999. S.47-48.
15. Федака С. «Поширення на Закарпатті кирило-мефодіївського хрещення можна вважати достовірним». День. 2013. № 3-4. С.15.
16. Цит. за: Constantinus et Methodius Thessalonicenses. Fontes. Zagreb, 1960. P. 109.
17. Дашкевич Я. Руські чи сурські письмена. Роль святого Костянтина у становленні слов’янської писемності. Київська церква. Київ, Львів, 2000. №2. С. 83-84.
18. Овчінніков В. Історія книги. Еволюція книжкової структури. Львів, 2005. С.109.
19. Ягич И. В. Рассуждения южнославянской и русской старины о церковно-славянском языке. Санкт-Петербург, 1896. С. 20-21
20. Истрин В.М. Исследования в области древнерусской литературы. Санкт-Петербург, 1906. С. 130.
21. Милев А. Старобългарските жития на Константина-Кирила Философа. Българистика и българисти. София, 1981. С. 33.
22. Літопис Руський. С. 52.