Самочинне зібрання vs розкол

Розкол, розкольники, в розколі – ми, православні християни України, тут мало-мало конфліктуємо між собою і підшукуємо опонентам «потрібні» слова. Як наслідок, хтось виявляється розкольниками, в розколі. Конфлікт затягнувся в часі, переваливши за двадцять п'ять років, і від нього втомилися всі учасники. У всякому разі, втомилися ті, хто дійсно бажає його розв’язання. Це змушує шукати можливі шляхи врегулювання, з різних боків підступатися до проблеми і уважніше вивчати Канонічне право (компенсуючи прогуляні уроки з предмету — примітка автора). Звідси, серед іншого, виник певний сумнів в коректності тієї термінології, якою ми давно вже звикли оперувати (якою ще зовсім недавно легко користувався і автор цих рядків).

За всю історію розвитку Канонічного права в ньому накопичилося безліч різних правил, постанов і прецедентів, які стосуються церковних чвар. Існує вибір засобів, що і в яких випадках можна використовувати для вирішення конфліктних питань. Рішення можуть бути різними, і багато залежить від того, як було визначено проблему. Таким чином, важливо, які саме слова підбиралися для визначення — «потрібні», тобто вигідні комусь на злобу дня, чи ті, які відповідають дійсності.

Перш ніж продовжити мову про Україну, звернімося до давніх правил, викладених в першому канонічному посланні Василія Великого до єпископа Амфілохія Іконійського. Василій Великий, розглядаючи тогочасні негаразди в християнському світі, класифікує такі поняття: єресь, розкол і самочинне зібрання.

1) Єресь. Коли між християнами існує догматична відмінність, принципова розбіжність у віровченні, значить, хтось із цих християн перебуває в єресі. До нашої сьогоднішньої теми прямого відношення не має.

2) Розкол. Посилаючись на традицію, Василій Великий вважає розкольниками тих, які «розділилися в думках про деякі предмети церковні і про питання, що допускають зцілення» (цитовано за працею Никодима Мілаша «Правила Святих Отців Православної Церкви з тлумаченнями»). Тобто, розкольники — це ті християни, у яких виникла якась дуже своя думка «про деякі предмети церковні і про питання», і тому вони розділилися з Церквою.

Поняття розкол має прямий стосунок до нашої теми, з огляду на назву статті, а от наскільки воно стосується суті церковного конфлікту в Україні — подивимося далі. Поки зауважимо, що пов'язані з розколом проблемні думки не стосуються церковної юрисдикції, адміністративного підпорядкування, тому що про це в наступному пункті.

3) Самочинне зібрання. У Никодима Мілоша слово «συνᾰγωγή» (зібрання) перекладене як «збіговисько». Але це, мабуть, модальність, емоції. Згідно з Василієм, отці Церкви назвали самочинними ті зібрання, які утворюються «непокірними пресвітерами або єпископами і ненавченим народом. Наприклад, якщо хтось, кого викрили у гріху, відсторонений від священнослужіння, не скорився правилам, а сам залишив за собою предстояння і священнослужіння, і з ним відступили деякі інші, залишивши католичну церкву». Вони й утворюють самочинне зібрання. Ось це, схоже, має найбільш безпосередній стосунок до української церковної проблеми.

Як бачимо, на думку Василія, не слухатись начальства — це дуже погано, мовляв, в результаті і Церкву католицьку (соборну) покидають. Але це зовсім не те ж саме, що і розкол (до слова, хоч би що писав у своїх коментарях Никодим Мілош, намагаючись все ж максимально зблизити ці поняття, нібито невелика різниця). У Василія ми бачимо чітке розрізнення термінології.

Тому що різниця є. Одна справа йти з Церкви, не погоджуючись з церковним вченням з якихось питань — не догматичних, але досить істотних, ось, скажімо, парочка таких питань з часів св. Василія: Чи можна приймати назад розкаяних відступників, чи ні? (А хто приймає їх у спілкування — той, може, і сам робиться відступником?!) Які таїнства дійсні — лише ті, що здійснює праведний священик, чи необов'язково лише праведний?

Одна справа розрив з Церквою через подібні питання, а інша — непорозуміння з приводу юрисдикції. Непослух церковному начальству з особистої вредності (або там, ну, якщо вже дуже треба) — все ж таки менший гріх, ніж, наприклад, вважати це начальство плодом єхидни, породженням пекла і слугою антихриста і з тої причини розривати спілкування з ним і всією його Церквою. Правда, якщо це начальство й справді не служить антихристові (жарт).

Перш ніж врешті продовжити про Україну, розглянемо цікавий епізод з церковної історії, але вже не давньої, а XIX ст. У другій половині XIX ст. Болгарія і Константинополь перебували в одній державі — Османській імперії. У церковному відношенні православні болгари підпорядковувалися Константинопольському патріарху, але захотіли незалежності і проголосили автокефалію. Після цього греки не соромилися у виразах. Схизматики (розкольники). Болгарська схизма. З'явилося звинувачення в єресі, страшно сказати, етнофілетизму (від грец. Фυλετισμός — расизм, трайбалізм). Сам етнофілетизм задовго до всесвітнього засудження нацизму був затаврований останніми словами. Однак в офіційних документах Константинопольської патріархії самовідокремлені болгарські православні називалися... всього-на-всього самочинним зібранням. Все ж таки у греків добрі церковні юристи.

А тепер, увага, питання: виходячи з класифікації Василя Великого, куди віднести УАПЦ і УПЦ КП?

Певна річ, якщо вже греки в позаминулому столітті не соромилися з висловами, то й нам сьогодні теж можна не соромитися, але якщо серйозно й офіційно, то що — в розкол їх?

Взагалі-то, УАПЦ і УПЦ КП самі в розкол не збиралися. Хіба у них з'явилося якесь власне церковне вчення? Якісь особливі міркування про предмети і питання? Чи, назвавши себе справді істинними, єдиними православними, вони пішли в ліси/катакомби і десь звідти, з похмурих глибин, шлють прокльони на весь білий світ? Чи що ще можна придумати?

...Та нічого придумувати. Гріх відомий. З огляду на зміну політичних кордонів, посилаючись на церковне право (4 правило I Вселенського Собору, 17 правило IV Вселенського Собору...), вони вирішили змінити кордони і церковної юрисдикції. Тобто, захотіли автокефалії. А їм не благословили. А вони все одно захотіли. Але ж їм не благословили! Тому, не підкорившись, залишивши за собою предстояння і священнослужіння, опинилися в самочинному зібранні.

Що ж тепер робити? Як відомо, гріх лікується покаянням (виправленням). Варто уточнити: конкретний гріх і відповідним покаянням.

1) Єретикові слід змінити своє догматичне віровчення. Виходить, щоб повернутися до Церкви, йому необхідно зробити справжній внутрішній переворот.

2) Розкольникові, ще нечужому Церкві (за Василієм), для примирення з церковною повнотою потрібно дещо підправити у своєму світогляді.

3) Самочинному зібранню — позбутися гріха, через який воно стало самочинним, і вирішити деякі церковно-юридичні питання, щоб відновити чин.

«Таким чином, навіть тих, які перебувають у церковних ступенях і відступили разом з непокірними, коли покаються, нерідко приймають знову в той же чин» — пише Василій Великий про повернення з самочинних зібрань. Це про те, що єпископів та інше духовенство можна приймати в існуючому сані, коли покаються.

— Але ж вони не каються! — Часто лунає типовий докір.

Отже, ще раз, в чому полягає гріх УАПЦ і УПЦ КП? Захотіли автокефалії, але не мають благословення?.. До речі, вилучімо, врешті, з обвинувачення прагнення до автокефалії. Навіть якщо бачити в цьому прагненні якийсь нестримний каприз, то слід визнати: вони мають на нього право. Що тоді залишається? — «Відсутність благословення». Отже, подолання гріха для них — це отримання дозвільного благословення. Власне, чим ці громади і зайняті весь час — намагаються його отримати.

— Ще понаробляли тут самопроголошених паралельних юрисдикцій. — Влучне типове зауваження.

Але якщо статус цих громад — самочинне зібрання, то зрозуміло, що вони створили паралельні юрисдикції, і зрозуміло також, що такі юрисдикції самопроголошені (без благословення). Що й потрібно виправити.

— Щоб це виправити, їм потрібно повернутися в УПЦ. — Типова пропозиція з нашого боку.

Тільки говорити про таку пропозицію всерйоз можна лишень з великим запасом терпеливості і любові до водіння хороводів по логічному колу. Адже УПЦ не автокефальна і з церковної точки зору є частиною РПЦ. Виходить, що вони пішли з УПЦ, щоб отримати автокефалію, а ми в УПЦ чекаємо їх назад, не обіцяючи ніякої автокефалії — ні собі, ні людям.

— То що ж, дозволити їм паралельну юрисдикцію? Але це суперечить канонам. Не можна, щоб в одному місті одночасно було два правлячих єпископи...

Зрозуміло, зрозуміло. Вище згадувалося, що в канонічному праві існує великий вибір правил, є й такі, що суперечать один одному, тому що багато з них були актуальні лише для свого часу. Так от, спираючись на канони, можна взяти і вирішити проблему, а можна її посилити, якщо у виборі канонічних засобів ми будемо виходити з корисливих внутрішньокорпоративних інтересів і не думати про благо всієї Церкви.

Спираючись на канони можна вибрати два підходи. Ось вони:

• Ікономія (улаштування дому). Метод, де пріоритет віддається практичній користі. Коли з «людьми треба пом’якше, а на речі дивитися ширше». Природно, не виходячи за межі догматичних рамок і не пошкоджуючи віру православну. Ікономія наче спеціально придумана для замирення з самочинними зборами, щоб ті ставали чинними. Якщо когось дуже бентежить дилема з паралельними юрисдикціями, то приклади ікономії з цього приводу знайдуться в цілому ряді країн (по всьому світу), де різні православні паралельні юрисдикції є сусідами один з одним, визнають один одного, віруючі перебувають в молитовному спілкуванні. Взагалі, здається, вся Церковна Історія показує нам, що найбільш успішними рішеннями церковно-юридичних конфліктів були ті рішення, де завдяки ікономії відбувалася легалізація існуючого порядку речей.
• Акривія (сувора точність). Характеризується латинською приказкою: dura lex, sed lex (суворий закон, але закон). Цей підхід розроблявся насамперед для злісних єретиків і найжахливіших грішників, щоб від безнадійності їх виправлення відколювати таких від Церкви. Акривія ставить людину перед вибором — або на тобі закон (законів у нас багато), або пішов геть. Уже для лікування розколу, — а розкольники часто і самі намагаються відпасти завчасно, — це може бути надто радикальний засіб. Загалом, там, де є можливість домовитися (не порушивши віру) і таким способом подолати розділення, метод ампутації не адекватний стосовно проблеми. Крім того, для успішних переговорів не годиться категоричність, непохитність, інакше конфліктуючі сторони не домовляться, після чого знову замаячіє ідея ампутації. Отже, акривія — точно не той метод, який доцільно застосовувати до самочинних зібрань УАПЦ і УПЦ КП. Не забуваймо: відколюємо ж бо ми від себе, так що обережніше треба б з duralex.

Понад сто років тому відомий російський церковний історик Василь Васильович Болотов назвав канонічним те, що корисно для Церкви.

Непохитна вимога, щоб УАПЦ та УПЦ КП повернулися під омофор Московського патріарха, знаючи, що вони не повернуться, тому що хочуть автокефалії, ... це корисно для Церкви? Чи вже краще благословити їм ту автокефалію, нехай навіть зі створенням паралельної юрисдикції?

А коли ми на повному серйозі і офіційно називаємо самочинні зібрання розколом, вбиваючи це кліше в церковне тіло, та ще піддаємо когось анафемі як розкольника, то складається враження, що ми без зайвої оглядки на lex поводимося просто dura.

Протодиякон Андрій Шмельов