“Самоліквідація” Ужгородської унії
До 50-річчя спроби знищення Греко-Католицької церкви на Закарпатті
Після розгрому Греко-Католицької церкви в Галичині, здійсненого за прямою вказівкою Сталіна, мало в кого лишилися сумніви щодо долі цієї церкви на Закарпатті. Нині навіть ті, хто вперто повторює відверту нісенітницю про „саморозпуск” церкви, навряд чи вірять у ненасильницький характер ліквідації Ужгородської унії. Архівні матеріали, більшість з яких зберігається в Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України, здатні розвіяти останні ілюзії.
Принаймні уповноважений Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів УРСР П. Вільховий таких ілюзій не мав. «З огляду на те, що греко-католицька церква в Закарпатській області УРСР проводить відкриту активну антирадянську роботу проти всіх заходів партії та радянського уряду, — писав він, — і по суті є масовою іноземною резидентурою на нашій території, каналом антирадянського впливу Ватикану на віруюче населення та базою іноземних розвідок, яким служить Ватикан, — з метою припинення її діяльності греко-католицька церква повинна бути ліквідована».
На час створення Закарпатської області у складі УРСР Мукачівська греко-католицька єпархія нараховувала 331 церкву, 247 священиків, 5 чоловічих монастирів, де було 53 ченці, і 3 жіночих з 31 черницею. Підготовку священиків здійснювала Ужгородська духовна академія, де навчалось 34 особи. І. Білас наводить документ, який свідчить, що вірними Греко-Католицької церкви були 61,9 % всіх віруючих Закарпаття. На чолі єпархії стояв молодий, енергійний єпископ Теодор Ромжа.
Наступ на церкву з боку державних органів розпочався ще до входження Закарпатської України у склад УРСР. Народна Рада Закарпатської України (жовтень 1944 — січень 1946 р.) відокремила церкву від держави, а школу від церкви, метрикацію дітей, одруження і смерті передала державним органам, ухваливши до того ж закон, який не визнавав церковних шлюбів; націоналізувала церковні та монастирські землі.
Але найбільшого удару по Греко-Католицькій церкві мала завдати постанова НРЗУ від 24 березня 1945 р. «Про вільну зміну релігій». Вже сама назва цієї постанови суперечила проголошеним Народною Радою принципам свободи совісті та відокремлення церкви від держави. Адже якщо церква відокремлена від держави, то чому державний орган видає постанову, якою, по суті, втручається в церковні справи? Якщо проголошено свободу совісті, то хіба віруючі не вправі обирати самі, яку церкву їм відвідувати? Словом, це був відкритий заклик до переходу у православ’я. «Закарпатська правда» 27 березня 1945 р. прямо розшифрувала постанову: «...Населення, що досі належало до греко-католицької віри, може вільно перейти до православ’я».
Православна церква на теренах Закарпатської України у 1945 р. налічувала 200 парафій і відчувала значну нестачу священиків, церковної літератури та начиння. Відразу ж після визволення Закарпаття духовенство Мукачівсько-Пряшівської православної єпархії, серед якого панували москвофільські настрої, звернулось до Московської патріархії з проханням прийняти її під свій омофор, що і сталося 1945 р. Тоді ж Московська патріархія призначила мукачівським єпископом «свою людину» — Нестора Сидорчука, переведеного з Полтави.
Попри те, що православ’я на Закарпатті порівняно з іншими релігіями перебувало в дещо гіршому стані, воно було значно міцнішим, ніж у Галичині. Через це власті вирішили максимально використати православних для нищення Греко-Католицької церкви. П. Вільховий писав, що при здійсненні заходів з «возз’єднання» греко-католиків з Руською православною церквою необхідно виходити з таких основних положень: «більш тривалого в порівнянні із Західною Україною процесу возз’єднання; більш активної і безпосередньої організуючої ролі в цьому процесі Руської православної церкви; проведення окремих суспільно-політичних та адміністративних заходів, що сприятимуть звільненню корінного населення Закарпатської області від нав’язаного йому греко-католицького віросповідання».
Уже влітку 1946 р. було запропоновано два плани ліквідації унії — уповноваженого у справах РПЦ при Раді Міністрів УРСР П. Ходченка та уповноваженого у справах релігійних культів при Раді Міністрів УРСР П. Вільхового. П. Ходченко, зокрема, пропонував провести такі заходи: дозволити демонстрацію фільму «Львівський Собор» (який, до речі, М. Хрущов не рекомендував показувати всередині країни); поширювати серед релігійних громад рішення цього Собору; рекомендувати митрополиту Іоану звернутись до віруючих Закарпаття з відповідною відозвою; паралізувати адміністративними заходами агітацію уніатів проти Православної церкви і в разі потреби репресувати найбільш активних осіб; відібрати в уніатів хоча б одну церкву в Ужгороді й передати її православним; не пізніше осені 1946 р. позбавити уніатські громади та духовенство права на користування землею; закрити духовну академію й заборонити проведення занять з дітьми в церквах.
План П. Вільхового суттєво доповнював план Ходченка, передбачаючи, до того ж, цілеспрямовану антиуніатську кампанію у пресі.
Безпосередній наступ на Греко-Католицьку церкву розпочався з організації масових антиуніатських зборів та мітингів, які мали ухвалити рішення про розрив з унією. З 1947 р. у Закарпатті розпочалась реєстрація релігійних громад, але громадам ГКЦ в реєстрації відмовляли. Правда, на початку 1945 р. цю церкву віднесли до компетенції Ради у справах релігійних культів і її громади повинні були реєструватись нарівні з іншими. Але вже 15 жовтня 1945 р. з Москви надійшло розпорядження «утримуватись від реєстрації». Фактично церква опинилася поза законом. ЇЇ духовенство втратило право відправляти богослужіння. В результаті з’явилась велика кількість формально «безхазяйних» храмів. Саме в цей час по селах почали створювати православні громади, які подавали заяви про реєстрацію з проханням передати їм «порожні» уніатські храми. Перед духовенством і вірними уніатами постала дилема: залишитись греко-католиками й зазнавати утисків та переслідувань з боку властей або перейти у православ’я й жити відносно спокійно.
У таких складних умовах єпископ Т. Ромжа та вища греко-католицька ієрархія намагалися протестувати. Так, єпископ рішуче виступив проти передачі приміщень Духовної академії відділу народної освіти. 19 травня 1947 р. він звернувся з листом до уповноваженого у справах культів при Закарпатському облвиконкомі, в якому прохав розпочати реєстрацію церков. Під час перебування на Закарпатті члена Ради у справах РПЦ Іванова єпископ відвідав його і прохав поставити уніатську церкву в рамки закону, зареєструвати її парафії і заборонити православним відбирати храми. 1947 р. до Москви для переговорів з керівництвом Ради у справах РПЦ було надіслано секретаря єпархіального управління О. Пунька, у вищі державні органи неодноразово надсилалися листи-протести.
Тривалий час греко-католицьке духовенство чинило стійкий опір спробам знищити церкву. Як свідчив П. Вільховий, на 1 січня 1947 р. у православ’я не перейшов жоден уніатський священик. У зв’язку з цим він вимагав «...рішуче впливати на уніатських священиків, що вперто не виконують наших вимог, вживаючи навіть заходів по лінії МДБ». Відносно ж єпископа Ромжі та його оточення пропонувалося «... вжити більш рішучих заходів».
«Рішучі заходи» розпочалися 24 березня 1947 р., коли постановою Закарпатського облвиконкому греко-католицький Свято-Миколаївський монастир на Чернечій горі в Мукачеві було передано православним (попри те, що останні через свою малочисельність були неспроможні утримувати його господарство). Заступник уповноваженого у справах РПЦ при Раді Міністрів УРСР Катунін констатував: «...відбирання монастиря на Чернечій горі в уніатів і передача його православним розглядається уніатами як початок генерального наступу православних».
27 жовтня 1947 р. сталася подія, яка значно полегшила урядовим структурам виконання їхніх планів. Поблизу Мукачева на віз, в якому їхав єпископ Т. Ромжа, наскочив автомобіль «студебекер». Єпископ отримав тяжкі поранення й 1 листопада помер у лікарні, Тривалий час існували різні версії з приводу цієї смерті. Лише недавно було опубліковано письмове звернення колишнього керівника спецпідрозділу МДБ СРСР П. Судоплатова до ХХIII з’їзду КПРС, де було заявлено, що план знищення єпископа Т. Ромжі був розроблений органами МДБ УРСР за вказівкою першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова.
Після смерті єпископа єпархію очолив директор єпархіальної канцелярії Микола Мурані, обраний 6 листопада 1947 р. на посаду капітулярного вікарія.
Руйнуючи Греко-Католицьку церкву на Закарпатті, влада всіляко намагалася залишитися в затінку. Натомість повсюдно підкреслювалася роль у цій справі Руської православної церкви. Але треба визнати, що РПЦ назагал відігравала роль статиста й не виявляла особливого завзяття в ліквідації унії. Принаймні в жодному з опрацьованих нами документів не зустрічається абсолютно ніяких згадок про ініціативу РПЦ у плануванні тих чи інших заходів. Усі без винятку пропозиції надходили лише від державних органів, церква ж тільки слухняно виконувала вказівки. Якщо Рада у справах РПЦ вважала, що потрібне звернення патріарха Алексія чи іншого ієрарха РПЦ до віруючих, то таке звернення негайно з’являлось. Якщо Рада рекомендувала надіслати місіонерів, то їх надсилали.
7 квітня 1948 р. уповноважені П. Вільховий та П. Ходченко видали спільний «Календарний план здійснення заходів з ліквідації Греко-Католицької уніатської церкви в Закарпатській області УРСР». Голова союзної Ради у справах РПЦ Г. Карпов схвалив його, але зробив низку зауважень. Два з них видаються особливо цікавими. По-перше, Г. Карпов висловив побоювання, що в разі від’їзду архиєпископа Макарія зі Львова там почастішають випадки відходу возз’єднаного духовенства від православ’я. (Макарій так відзначився під час ліквідації Греко-Католицької церкви в західних областях, що П. Ходченко пропонував навіть нагородити його орденом.) Це зайвий раз свідчить про «правдивість» твердження, що Львівський Собор був «волевиявленням» греко-католицького духовенства.
Друге зауваження стосувалося Г. Костельника. Г. Карпов писав: «Необхідно бути надзвичайно обережним з використанням відомого Вам протопресвітера Костельника й було б бажано не відряджати його в Закарпаття». Що конкретно мав на увазі Карпов, неясно. Цілком можливо, що Костельник дійсно, як стверджує І. Білас, став небезпечним для влади. На завершення свого листа Г. Карпов рекомендував усі вказані заходи здійснювати «надзвичайно обережно». Отже, Москва затвердила генеральний план наступу на греко-католиків Закарпаття.
Уже у квітні розпочалась кампанія добирання священиків у східних областях для проведення місіонерської роботи. Так, уповноваженому Ради у справах РПЦ по Полтавській області пропонувалось спільно з єпископом не пізніше як до 1 травня 1948 р. підібрати дві кандидатури священиків, які б мали не нижче ніж середню богословську освіту, досвід у проведенні місіонерської роботи й вільно володіли українською мовою. Набирала обертів і кампанія з відбирання храмів у греко-католиків. Лише за три дні (15, 18 і 26 березня 1948 р.) рішенням Закарпатського облвиконкому православним було передано 16 греко-католицьких церков, а у вересні — ще 14.
Водночас державні органи вимагали від православних більш активної позиції. На Закарпаття було переведено архиєпископа Макарія з титулом «архиєпископ Львівський і Тернопільський та Мукачівсько-Ужгородський». Греко-католицьке духовенство закликало вірних триматися своєї церкви. Восени 1948 р. єпархіальне управління ГКЦ залучило до роботи священиків-пенсіонерів та створену ще до війни церковну організацію «Ружанець». Часто самі віруючі протестували проти передачі храмів православним.
Такі випадки трапились на початку грудня 1948 р. у селах Довге та Арданово Іршавського й Тересва-Тячівського округів. Робили спроби апелювати до властей і керівники греко-католицької єпархії.
Але державні органи неухильно виконували «Календарний план». Згідно з ним улітку 1948 р. розпочалася кампанія у пресі. Очевидно, Я. Галан не встигав за «більшовицькими темпами» уповноважених, бо перша його стаття «Присмерки чужих богів» стосувалась діяльності Греко-Католицької церкви в Галичині, а не на Закарпатті. Вона була написана в тому ж дусі, що й «З хрестом чи ножем», і паплюжила церкву та митрополита А. Шептицького. В липні 1948 р. Галан написав памфлет «Годі!», який публікувався в закарпатській пресі, а згодом був виданий окремою брошурою під псевдонімом «Ігор Семенюк».
Проте результат «об’єднавчих зусиль” виявився далеко не таким, як сподівалися в Києві та Москві. На 1 січня 1949 р. уніатськими залишались ще 327 церков та 235 священиків (на 1 січня 1945 р. було 447 церков та 247 священиків).
З огляду на це П. Ходченко в доповідній записці від 10 січня 1949 р. секретареві ЦК КП(б)У К. Литвину констатував: «...Подальша робота по ліквідації унії у Закарпатській області упирається в необхідність створення «ініціативної групи» з самого греко-католицького духовенства, а це вже переходить можливості місіонерської практики православного духовенства й вимагає відповідної підготовки по лінії органів МДБ». (Визнання Ходченка добре пояснюють механізми виникнення «ініціативної групи» в Галичині. Очевидно, лише після «відповідної підготовки по лінії органів МДБ» Г. Костельник та інші погодились на її створення.) Там же уповноважений зазначає, що ще не здійснено головного заходу кампанії — «ізоляції верхівки уніатського єпископату».
З наведеної частини доповідної можна зробити висновок, що на певному етапі возз’єднання греко-католиків Закарпаття з РПЦ планувалось застосувати відпрацьовану в Галичині схему: створення «ініціативної групи», арешт вищої ієрархії, підготовка і скликання собору, який би проголосив «самоліквідацію» церкви. П. Вільховий навіть підшукав кандидатуру на роль голови «ініціативної групи» — то був архидиякон Іреней Кондратович. Як доповідав П. Вільховий, І. Кондратович ще на початку жовтня 1948 р. сам висловив бажання перейти у православ’я і повести за собою інших. При цьому він начебто заявив, що головною перешкодою на шляху до переходу у православ’я було греко-католицьке єпархіальне управління.
Чому саме Кондратович, один з найавторитетніших греко-католицьких священиків Закарпаття, зголосився нищити свою церкву й наскільки це був добровільний крок, залишається невідомим. Можна лише припустити, що велику роль у цьому відіграли його колишні тісні зв’язки з комуністичними колами Чехословаччини.
Проте режим вирішив не вдаватися до «галицької моделі», а лише прискорив виконання раніше запланованого. Тільки за перші два місяці 1949 р. православним було передано 28 храмів. Серед них найбільші греко-католицькі святині: Кафедральний собор в Ужгороді разом з резиденцією, Цегельнянська церква в Ужгороді, ряд церков у Мукачевому, Хусті та інших містах. У результаті в Мукачевому не залишилось жодної уніатської церкви, а в Ужгороді — одна.
Одночасно з відбиранням храмів державні органи примусили «саморозпуститись» єпархіальне управління, а його приміщення передали архиєпископу Макарію. Незабаром М. Мурані та єпископа О. Хіру було заарештовано органами МДБ. 5 квітня 1949 р. власті вимагають від деканів греко-католицьких округів прийняти «Звернення до всечеснішого духовенства і всіх побожних віруючих греко-католицької церкви на Закарпатті», де зазначалося, що «керівництво греко-католицької церкви на Закарпатті не змогло оцінити всю важливість цього історичного моменту і вперто намагалось зберегти в нашому народі унію, це насіння незгоди й роздору, спадщину часів нашої неслави й неволі...»
Завершальним акордом цього фарсу мало стати урочисте богослужіння в мукачівському Свято-Миколаївському монастирі на Чернечій горі 28 серпня 1949 р., де І. Кондратович проголосив, що «віднині й повік ми — православні чада святої Матері нашої Руської Православної Церкви». Нарешті П. Ходченко зміг доповісти «нагору», що на 1 вересня 1949 р. в Закарпатській області не залишилось жодної церкви чи релігійної громади, яка б не «возз’єдналась» з Руською церквою. «Возз’єднались» усі 366 греко-католицьких церков, або 299 релігійних громад. Чинили спротив переходові у православ’я лише 88 священиків та ченців Імстичівського монастиря.
Поза сумнівом, режим урахував досвід нищення Греко-Католицької церкви в Галичині і здійснив «закарпатську акцію» більш «гладко». Однак знищити церкву не вдалося в обох випадках. Частина її духовенства продовжувала свою душпастирську діяльність нелегально. Священики, які не бажали «возз’єднуватись» з РПЦ і зраджувати рідну церкву, переходили на цивільну роботу. Уповноважений у справах РПЦ по Закарпатській області, зокрема, повідомляв: «Мересій ієромонах, колишній ігумен Ужгородського монастиря василіан, працює плановиком в Ужгородській облхудспілці. У Велико-Березнянському окрзаготзерні працює бухгалтером Дашкевич М. М., Мегеш Е. А. працює касиром у промсоюзі, Зомборій Н. К. — в с. Люта на лісопильному заводі. В с. Кострино працюють на лісорозробках нормувальниками та на інших роботах уніатські священики Чейпаш І. І., Жедтвай Н. В., Гладонік, Головач». Таких прикладів можна навести багато. Але навіть працюючи у світських організаціях, далеко не всі священики знімали із себе сан. Це давало можливість багатьом з них нелегально виконувати релігійні обряди. За повідомленням П. Ходченка, це практикували Орос, Маргитич, Ченгері та ін. На цілих півстоліття Греко-Католицька церква пішла в катакомби...
Людина і світ. — 1999. — №1. — 34-38.
Юрій ВОЛОШИН,
кандидат історичних наук
