Сергій ДОРОФЕЄВ: “Коли починаю заглиблюватися в самого себе, то розумію, хто я без Бога?”
Сергій ДОРОФЕЄВ – людина доволі нова на українському ТБ. Однак помітна. Маємо на увазі не тільки те, що він отримав головну національну телевізійну премію України «Телетріумф-2012» в номінації «Інтерв’юер року». Його людяність та інтелігентність гармонійно поєднується з гострим розумом і динамізмом. А також із вмінням слухати і відкривати людей, проявляючи щирий інтерес до них (дивіться програми «Портрети» і «Час. Підсумки дня» на 5 каналі).
Я натрапляла на кілька інтерв’ю, де Сергій говорив про Бога. Між рядків і прямо. Це все в комплексі і стало приводом для нашої розмови про віру.
— Мені часто ставлять питання, мовляв, навіщо в своїх інтерв’ю згадую Господа? Скажу відверто: я не граю ніякої ролі. Я такий, який є. Якщо про Нього говорю, значить для мене тема Бога близька. Мені здається, що вона важлива взагалі, адже дозволяє суспільству самоналаштовуватися.
— Дехто з глав традиційних церков, а особливо лідери протестантських спільнот вважають, що в Україні суспільно-політична та економічна ситуація зміниться тоді, коли українці по-справжньому навернуться до Бога, мовляв, жива віра диктує нову модель поведінки. А Ви як гадаєте?
— Звичайно. Тільки з цього і можуть розпочатися зміни в країні. Мій духівник (він залишився в Білорусі) говорить, що тільки тоді, коли більшість людей житимуть по-християнськи, ми зможемо зі смиренням сказати Господу: «Ми – нікчемні раби, бо зробили лиш те, що повинні зробити були!» (Луки, 17:10) До речі, знаючи добре Писання, він вміє знаходити цитати, які просто розблоковують голову в потрібні моменти.
— Але ж за соціологічними опитуваннями понад 70% українців вважають себе віруючими. Тоді чому ми так погано живемо?
— Коли люди відповідають ствердно на запитання «Чи віруючі вони?», то, вочевидь, не розуміють, що таке бути по-справжньому віруючим.
Наведу такий приклад. Не для осудження. Якось в Мамаєвій слободі ми відзначали чергову річницю створення 5 каналу. Дружина одного з наших співробітників, знаючи, що я із Білорусі, де діє Православна Церква Московського патріархату, поцікавилася, чи зайду в церкву, що поблизу. Я здивувався такому запитанню:
— Чому ні?
— Але ж це – храм УПЦ КП? – відповіла вона.
— Ну і що?
— Я ж відвідую лише церкви УПЦ КП, а в інші не ходжу! — резюмувала.
Правду кажучи, не знав, що сказати у відповідь. Я ходжу в Києво-Печерську лавру, УПЦ (МП). Щонайменше раз в два тижні буваю у Володимирському соборі, УПЦ КП. Відносно неподалік від мого дому — храм, що належить УПЦ (МП). Коли гостюю в сестри Італії, можу зайти в костьол. Тобто, приналежність до патріархатів — останнє, про що думав.
Мені здається, розмірковуючи так, ми ділимо наше суспільство за релігійною приналежністю, що є великим гріхом проти Бога. Хто дав нам право бути мірилом істинної віри?… Адже всі християнські конфесії, як і християнські деномінації — одне Тіло Христове.
Так, обрядовість різна, убранство храмів відрізняється, історія в Церков своя, але стремління кожного з нас повинні бути спрямовані на творення, будування. От коли кожен з нас це збагне, багато проблем зникнуть.
Однак є й інша крайність. Коли чую заяви деяких українських політиків, мовляв, треба об’єднати всі три Православних Церкви в одну, на це часто в ефірі відповідаю: «Послухайте, тут ви сліпо дотримуєтеся Символу віри (вірую… в Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву) і не більше. Зараз об’єднати три Православних Церкви, не вирішивши їхні протиріччя, означає — закласти вибухівку під дім, що будується». Взагалі всі клерикальні крайності наносять рани такому ще духовно незміцнілому українському суспільству.
— Так відбувається, мабуть, тому, що ми не знаємо Бога як Любов.
— Не знаємо.
Два роки тому познайомився з одним священиком з Української Православної Церкви Київського Патріархату. Він служить в маленькій церкві при одній зі столичних лікарень. Там багато чого було зроблено його руками — обмаль грошей назбирали на облаштування убранства. І от храм спалили, написавши: «Розкольники!» Дійсно, існує така позиція, що УПЦ КП неканонічна. Проте ці питання слід вирішувати без радикалізму, тонко, обдумано. І ухвалювати рішення тут повинні не парафіяни, а єрархи. Де ж наше смирення? Бог же один. Що зробив згаданий священик? Він своїми руками створив храм, при цьому менш за все думаючи про підпорядкування одному чи другому патріархату. В політиці, громадському житті… коли людина починає застосовувати силу, щоби залікувати власні духовні рани, це призводить до трагедії. Як тільки буде таке розуміння, тоді все зміниться.
Блаженніший Любомир (Гузар) сказав: «Свобода сама по собі не є цінністю. Свобода — то обставина бути людиною». А значить — творити добро. Не на показ. Не тому, що так модно. А тому, що той, хто чинить добро, сам себе будує.
— Сергію, а як Ви оцінюєте релігійну ситуацію в Білорусі? Знайомий протестант розповідав: коли їздив на служіння в Мінськ, самі білоруси говорили, що на його проповідях в залі може бути присутній співробітник Служби безпеки Білорусі — в цивільному, очевидно…
— У Білорусі в 2002 році, якщо не помиляюся, був підписаний закон про релігію, який частково суперечить Конституції країни. До речі, його критикують багато міжнародних організацій. У Конституції сказано, що кожна людина має право на свободу віросповідань. Білоруська православна церква, в силу свого роду конкордата з урядом, має особливий статус. Тому будь-які інші релігійні спільноти повинні проходити державну реєстрацію, що проблематично. Це ж стосується і протестантів, про яких Ви говорили. А щодо присутності співробітників Служби безпеки на протестантських служіннях, то Ви мене не здивували: їхня поява не повинна вражати — тепер вони всюди.
Говорячи про законодавство, я при цьому не забуваю слів свого духівника: «Краще не змінювати своїх витоків віри, а слідувати тому, де були твої батьки». Коли Ви запитуєте про білорусів, то — це православні і католики. Протестантів у Білорусі небагато. Що стосується католиків, я би не сказав, що вони переживають якісь труднощі. Найскладніше протестантам.
У Білорусі влада себе підсилює догматами власної ідеології. Нею пронизано все. Однак дуже небезпечно, коли релігію намагаються зробити частиною тієї ідеології. Цей процес не відбувається відкрито й активно. Проте одиничні тривожні маркери є.
— Як в Україні, наприклад, перед виборами.
— Мені розповідали білоруські церковнослужителі, що й там перед виборами були побажання, аби з амвону звучали деякі агітаційні фрази. Таку ж ситуацію ми бачили в Росії. Зрештою, і в Україні. Ми пам’ятаємо минулі вибори до Верховної Ради. Це стосується як УПЦ КП, так і УПЦ (МП), а також УГКЦ. Але, думаю, агітаційні фрази не виголошувалися з хитрим політичним наміром. Інколи той або інший парафіянин допомагає церкві, потім він вирішує йти в політику, обиратися… Як священику тут не сказати про нього хороші слова? Політичну культуру – незалежно від роду діяльності — ми в собі ще не розвили. До цього треба йти.
З іншого боку, я знову повертаюся до фраз, які записав від свого духівника. Він сказав: Якщо протягнути лінію з часів Христа до нашого православ’я, то вона ніде не перерветься. Коли ж взяти чисельні секти (то вже інше питання, кого називати сектою, а кого – ні), видно, що багатьох ланок просто не вистачатиме. Я хочу звернути увагу читача на ці слова. Держава повинна оберігати віру, яка побутує на її території, але не вмішуватися в церковні справи. Важливо намацати ту грань.
— Якось пастор церкви «Дім хліба» (Сакраменто, США) Олександр Шевченко, до речі, добре відомий в Україні, розмірковував, яка радянська влада була недолуга, не розуміючи, що по-справжньому віруючі люди є законослухняними громадянами, відповідальними працівниками і люблячими сім’янинами.
— Згідний. Десь можна розділити державну зосередженість інституцій і самих громадян, які вирішуватимуть свої питання, зокрема духовні. Однак якщо в протестантів це можливо (так історично і відбувалося), то в нас – ні.
Довший час цар був главою Церкви, помазаником Божим. Як відомо, частина України входила у склад Російської імперії. З цим усвідомленням люди народжувалися і помирали. Так змінювалися покоління за поколіннями. За радянських часів відбулося відокремлення Церкви від держави. У 90-х роках після розпаду СРСР їй довелося заново вибудовувати відносини з державними інститутами, владою. На мою думку, зараз не можна порушувати отой духовний зв’язок між державною і Церквою, коли держава дбає, щоби надалі залишатися християнською. І зв’язок той повинен бути один – не політичний, а саме духовний. Інакше кажучи, повинна бути морально-етична регламентація поведінки індивідуумів.
— Нещодавно в програмі «Час. Підсумки дня» Ви, говорячи про українську політику, обурювалися, мовляв, а як же християнські цінності… Гадаєте, вітчизняний політикум переймається такими питаннями?
— Я знайомий з багатьма політиками з різних таборів. Українська політика — дуже своєрідна. Таку не зустрічав ніде. Найбільше, що мене в ній дратує, — лицемірство.
Здебільшого в помешканнях багатьох впливових і відомих людей висять ікони. Вони знають молитви. Декотрі навіть намагаються жити за Божими заповідями. Вдома. На роботі ж живуть за законами цього світу. Інакше, як вони вважають, їх «з’їдять». Але так не можна. Людина не може вдома бути віруючою, а на роботі – ні. Як тільки вона відкриває для себе фарисейство, воно інфікує її всеціло і особа несе цю духовну хворобу додому. Політика – річ складна. Знаю тільки кількох політиків, які стежать за своєю внутрішньою чистотою на роботі. Це складно. Майже неможливо.
— Це називається духовною шизофренією.
— Знаєте, я багато зустрічав тих, які казали, що вони, прийнявши хрещення, стали православними/католиками. Але віруючими так і не стали. Однією з причин було те, що не зрозуміли, наприклад, непорочного зачаття Сина Божого. Кажуть: як це може бути? Коли людина намагається осягнути Бога розумом, це — шлях в нікуди.
— Сергію, а Вам складно було перейти від осмислення Бога інтелектом до пережиття Його серцем?
— Коли починаю заглиблюватися в самого себе, то розумію, хто я без Нього?..
Одне можу сказати: якщо б не віра в Бога, мене, напевно б, вже не було…
— Майже два роки тому Ви переїхали в Україну, фактично, розпочавши життя заново. Напевно, щоб зважитися на таке, треба було зробити крок у вірі.
— У мене не було іншого виходу. (Після кількох незручних запитань голові ЦВК Білорусі в день президентських виборів в 2010 році Сергія звільнили з каналу ОНТ, — Ред.) Звісно, я тоді просив допомоги в Господа. Змінювати країну проживання в двадцять років — одне, а в тридцять — зовсім інше.
Так, моє життя розпочалося заново. Все, що в мене залишилося — це досвід і бажання працювати.
— А Вам потрібно, щоби було відчуття Божої присутності?
— Звичайно. Коли я в Його присутності, опановує таке відчуття, що твоя життєдайна батарея заряджена. Коли ж випадаю з Нього, переживаю дискомфорт, навіть — розгубленість. Так, ніби не вистачає точки опори.
Знову процитую свого духівника: «Священик – провідник між Богом і людиною». Однак наголошує: «Священик – така ж людина, як й інші. Тому не думай, якщо зустрів священика, ти зустрів Бога».
— Напевно ж були моменти, коли, зустрівшись з Живим Богом, Ви чітко чули і розуміли Його?
— Інколи, згадуючи своє життя, усвідомлюю, що були моменти, коли тільки Господь допомагав. Ніхто з людей фізично допомогти не зміг.
— Вдало складалися обставини, знаходилися потрібні люди…
— У кожного так і відбувається. Один говорить, мовляв, в потрібний час доля звела його з людиною, яка і допомогла. А інший – про те, що якась життєва ситуація роками не змінювалася і раптом допоміг випадок. Щоправда, я не вірю у випадки. На мою думку, все відбувається за Божим промислом.
— Сергію, у Вас особливе, по-доброму патріархальне ставлення до родини. З Ваших інтерв’ю вимальовується, можна сказати, біблейський образ дружини: вона – №2 в сім’ї, створює чоловікові тил, всюди йде за ним, де б того робота не закинула.
— Я не присвоюю їй другий номер. І так само я піду за нею, куди би вона не поїхала.
— Вам важливо, щоби Ваша дружина була віруюча?
— Як Бог дасть. Комусь Він дає віруючу, а комусь – ні, щоби з часом стала віруючою. Нема однозначної відповіді, чому так все відбувається, а не інакше.
У британської актриси Джулії Ормонд є прекрасні слова — не її власні, а з ролі: «Інколи нам здається, що ми мстимося долі, а насправді мстимося собі». Тобто, якщо щось йде не так, не треба робити різких рухів, думаючи, що ти мстишся долі. Насправді, мстишся тільки собі. Це гординя. Адже все влаштовано і передбачено Богом. Я думаю, що у кожного просто є свій коридор. Ми не можемо різко піти вправо або вліво, тому що з обох боків стіни. Однак амплітуда в декілька кроків вправо або вліво нам дана. Потім раптово коридор кудись повертає. А ти не чекав цього повороту. Однак розумієш, що треба сприймати все, як є, і йдеш далі. Таким мені бачиться наше життя.
Однак, говорячи все це, я не є фаталістом. Господь дав мені розум і руки, значить я повинен ухвалювати рішення і діяти. Як написано, всі ми дамо відповідь за свої таланти.
Знаєте, мені особливо подобається подячний акафіст «Слава Богу за все!». (Сергій відкриває молитовник і читає. — Ред.):
Слабою, безпорадною дитиною прийшов я в світ цей, і Твій Ангел розгорнув свої крила, охороняючи мою колиску. З тих пір любов Твоя сяє на всіх дорогах моїх, чудесно ведучи мене до Світла Небесного. Славимо щедрі дари Твого промислу, що подав Ти з першого дня і донині. Дякую і виголошую з усіма тими, хто пізнав Тебе:
Слава Тобі, Боже, що подав мені життя!
Слава Тобі, Боже, що оберігав мене ще в утробі материнській!
Слава Тобі, Боже, що допоміг мені зрости і зміцніти!
Слава Тобі, Боже, що мій розум відкрив до пізнання!
І далі там в кожному рядку буде «Слава Тобі, Боже».
Мені важливо Йому дякувати за все, що маю.
Цей акафіст раджу читати всім – особливо тим, хто робить перші кроки у вірі. Його можна читати просто як художню літературу – настільки він захоплюючий та глибокий. І з кожним прочитанням приходитиме все більше розуміння – як дивовижно влаштований світ, як все в ньому органічно взаємодіє.
Київ, лютий 2013
Довідка РІСУ
Cергій ДОРОФЕЄВ – народився. в Мінську. Закінчив Білоруський національний технічний університет.
1999-2004 рр. – працював на радіо «Мир», «Альфа Радио», «Юнистар».
Вигравши грант, стажувався в ЗМІ в Чикаго (США).
2004-2011 рр. – працював на білоруському каналі ОНТ. Вів ранкові програми «Наш ранок», ток-шоу «Вибір» та «Вибір +». Обіймав посаду директора дирекції ранкового мовлення.
2010 р. – визнаний «Кращим ведучим суспільно-політичної (публіцистичної) програми» у білоруському національному конкурсі «Телевершина».
2011 р. – став ведучим 5 каналу.
2012 р. – отримав головну національну телевізійну премію України «Телетріумф-2012» в номінації «Інтерв’юер року».
2012 р. – названий телеведучим року за версією журналу Esquire Ukraine.
Розмовляла Надія ТИСЯЧНА
