Головне національне свято кожної країни – це набір символів і ритуалів, що зшивають країну, надихають її громадян гордістю за славетну Вітчизну і декларують її наміри. Десь на це свято возять балістичні ракети, десь вручають паспорти новим громадянам, десь розігрують сценки з національної історії. Але ніде, крім хіба що держав, які здійснювали політику апартеїду, тобто роздільного існування рас, етносів чи релігійних груп, держава не спрямовує національне свято на поділ між власними громадянами.
В Україні початку 1990-х пошук універсального зв’язку, здатного витворити культурну і суспільно-політичну єдність, стрижня, який би пронизував державну конструкцію, обумовив звернення національних еліт до релігійних інститутів. Леонід Кравчук спробував був опертися на одну з Церков, але це викликало не лише критику з боку всіх інших, але й відчутне громадське напруження. Його наступник, який напередодні виборів 1994 р. обізвав Київський Патріархат «апаратною церквою» і якийсь час дружив виключно з УПЦ в єдності з Московським Патріархатом, відносно швидко усвідомив важливість принаймні публічної демонстрації рівного ставлення держави до різних Церков.
Саме за Леоніда Кучми почалися спільні молитви у Софії Київський на День Незалежності. За всіх проблем, які могли викликати у когось з церковного (як і у глибоко нецерковного) люду ці молебні, в них не було обожнення держави та її глави, в них не було такого присмаку, що його викликали декотрі інші офіційні учти. Було в цих молитвах те, що Руссо називав «громадянською релігією» – вони не підносилися над віросповідними переконаннями учасників, але створювали арку, що єднала їх – громадян єдиної держави у головне для усвідомлення тієї держави свято. Ця арка трималася на самозрозумілій рівнозначущості піднесених релігійними діячами молитов, які представляли кожний по-своєму важливий сегмент суспільства. Щоправда, представники Української Православної Церкви в єдності з Московським Патріархатом, до прикладу, час від часу нагадували, що їм не можна молитися з відлученими; опоненти нагадували їм кільканадцять інших правил Святих Отців, що порушуються повсюдно й повчасно і якось потроху Софійське торжество 24 серпня стало частиною загальнонаціонального ритуалу. Ритуалу, породженому реальною релігійною сценою суспільства, де жодна з Церков не об’єднує більшість віруючого населення країни і де кожна з них бодай в якомусь регіоні є меншиною.
Президент В.Янукович цей ритуал відкинув. Тобто, як сказали б соціологи, порушив «сукупність умовних традиційних дій, які слугують символом певних соціально-політичних відносин і формою їхньої наочного виразу й закріплення». Новий ритуал закріплює відносини нерівності й очевидно поглиблює суспільний поділ. Аргументація нібито Віктор Янукович має свої власні релігійні переконання, є вірним своєї Церкви і молиться в ній, а не ходить по різних храмах як його попередники, не витримує критики. У день Національного свята (як і інавгурації) Віктор Янукович діяв як Глава держави і, згідно зі статтею 102 Конституції України, виступав від її, держави, імені. І, взагалі, всі публічні промови, заяви і акції Глави держави інакше сприймати не можна. Поза сумнівом, Віктор Янукович має безперечне право вірити у те, що вважає гідним віри і цю віру виражати. Але для цього йому не потрібно перетворювати глибоко інтимний акт спілкування з Богом на протокольну подію. Не потрібні ані глава адміністрації, ані пишний супровід, ані теле- і фотокамери, ані навіть прем’єр-міністр. Дух, як відомо, дихає де хоче, а не обов’язково там, звідки ведеться трансляція наживо.
Ритуали мають схильність матеріалізовуватися. І «матеріальні» наслідки далеко не завжди співпадають з замислами ритуалотворців. Можливо, гроші з держбюджету на побудову й оздоблення храмів «головної Церкви», майже обов’язкове освячення державних кабінетів і вигнання з них духів попередників, переорієнтація міністрів та спонсорів з «неправильних» храмів на «правильні» тощо і входило в їхні задуми. Не зрозуміло, чи входило також до цього замислу розтаскування Церков між політичними силами, яке унаочнилося у серпні і заявами політиків, і жестами єрархів та поглиблення поділу на релігійному ґрунті. І, напевно, не планувався сплеск самих справжніх антиклерикальних настроїв, справжнього «попоїдства», чого ще зовсім недавно в українському суспільстві майже не було. Не думаю, що і в УПЦ в єдності з Московським Патріархатом усі абсолютно у захваті від «братніх» владних обіймів. Хоча, скидається, тих, хто поспішає конвертувати палку любов у землю, субвенції та нагінки на конкурентів усе ж більше.
З безвідповідальних заяв, мракобісних вихваток, абсурдних ініціатив витворюється затхла атмосфера, в якій всі потроху привчаються жити. Принаймні, абсолютно безумна заява митрополита Агафангела щодо недопущення будівництва в Одесі храму Української Греко-Католицької Церкви, не викликала ані обурення в широкої громадськості, ані інтересу в прокуратури, ані реакції Партії регіонів, чиї кольори владика представляє в Одеській облраді. Втім, остання таки зреагувала: Президент нагородив митрополита орденом Ярослава Мудрого.
На тлі загальної і не надто креативної метушні політиків навколо Церкви справжніх перлин видано було небагато. Одна з них – заявка В.М.Вітренко на те, що «її люди» охоронятимуть Патріарха Кирила під час візиту від «сил Заходу, який хоче розкласти нашу Церкву» – лишилася непоміченою через явну маргінальність заявниці.
Друга – проект Декларації Верховної Ради України «Про гідність, свободу і права людини», внесений народним депутатом від Партії регіонів Колесніченком В.В. Це викликало значно більш жваву реакцію. Проект, як йдеться у пояснювальній записці, спрямований на імплементацію «Основ учення Руської Православної Церкви про достоїнство, свободу і права людини». Про «Основи…» наразі не йтиметься. Те, за що їх критикували – сфера філософської та богословської дискусії. Як, скажімо, спроби протиставити християнську мораль і права людини; звинувачення прав людини, покликаних відстоювати свободу і справедливість, у потуранні насильству; сумнів щодо універсальності прав людини і протиставлення цій універсальності «національної специфіки». Йшлося й про те, що чимало ідей документу запозичені з соціального вчення Католицької Церкви, і про те, що документ витворює можливі перекручення прав людини і тут таки з ними, перекрученнями, тріумфально змагається.
Навідміну від «Основ…» проект «Декларації» дискусії не підлягає. Справа не у тому навіть, що пропонувати ухвалити законодавчому органу церковний документ – досить дивно. І навіть не у тому, що текст «Верховна Рада України постановляє: Кожна людина від народження наділена гідністю та свободою» виглядає щонайменше недолуго.
«Декларація» – великою мірою абракадабра, де то звеличується гуманізм, то рішуче відкидається, де права людини, по суті, звинувачуються у «пронизуючій корупції, расизмі, ксенофобії, нетерпимості, соціальній ворожнечі, безкультур’ї, знищенні сім'ї та духовного світу людини» (!) Далі, крім власне тексту церковного документу, розсипані замовляння, що нам із Заходом «не по путі», що деякі Церкви мають бути рівніші за інші, а деякі взагалі не мають бути, що права добре, але мають бути наші особливі права і таке інше. Що таке «істинно слов’янські, українські, етичні підвалини прав людини»? Якщо людина наділена правами від Бога і тому ці права є невідчуженими, і ніхто не може їх у людини забрати, то до чого тут натяки на винятки, котрі можуть випливати з «духовних та культурних традицій країн і народів»?
Головне ж те, що ми маємо справу з дуже серйозною підміною, якщо хочете – із грою у наперстки. Якщо депутат Колесніченко дійсно поділяє церковне вчення про гідність і права людини, то чого не втілює його у життя? У нього, законотворця, для цього величезні можливості. Він може відхилити (і навіть зобов’язаний!) внесений його однопартійцем проект Кодексу про працю, який розтоптує права трудівника і передбачає відмову від 8-годинного робочого дня. Він мав би з обуренням відкинути цьогорічний закон про бюджет, який просто глумиться на людською гідністю і правом простої людини на освіту, медичну допомогу, можливість читати рідною мовою тощо. Та й від проекту Податкового кодексу наш депутат не залишив би каменя на камені, якщо б ставився до християнського розуміння прав людини не як до піар-акції.
Але об’єкт для піару вибраний не самий вдалий. Якби депутат запропонував ухвалити як закон Правило Першого Вселенського Собору в Нікеї, розмов було б більше.