Ще раз про митрополита Андрея Шептицького та Голокост

Більш того, автор звинувачує істориків у тому, що вони не вивчають такі важливі документи та взагалі не приділяють належної уваги дослідженню такої важливої теми, як діяльність митрополита Шептицького та його брата під час трагедії єврейського народу.

Мені доведеться трохи розчарувати автора цих публікацій і відстояти здобутки деяких моїх колег-істориків. Насправді, є історики в Україні і за кордоном, які ці питання вивчають, й обидва документи, які публікує Матковський ніби-то вперше, є відомими. Перший документ давно опублікований, а другий готувала до друку покійна Оксана Гайова, і якби не її передчасна смерть, його теж було б опубліковано. Але опубліковані чи ні, обидва документи є в науковому обігу і про них давно писали і дискутували. Автор або не знає про ці дискусії, або ж навмисно вводить в оману читачів, щоб видати себе за першовідкривача та присоромити істориків.

В першій публікації “Як митрополит Шептицький не вітав вождя німецького народу” автор подає як своє ‘відкриття’ чернетку та машинопис послання митрополита від 1 липня 1941 р. Цей текст був опублікований ще у 1998 р. у збірнику “Митрополит Андрей Шептицький, 1899-1944. Документи та Матеріали” під ред. Андрія Кравчука. Більш того, цей документ неодноразово аналізували у своїх статтях українські та закордонні вчені. Найновіші та найповніші приклади ретельного аналізу цього документу можна знайти в статтях о. А. Михалейка та А. Боляновського. Я також згадувала про цей документ у статті «Про ставлення митрополита Шептицького до німецького окупаційного режиму в контексті документа з канцелярії Альфреда Розенберґа» («Україна Модерна», № 20, 2013).

У цій першій статті автор І. Матковський незрозуміло на чому ґрунтує свій опис того, яким чином митрополит підписував цей лист-послання від 1 липня 1941. Він твердить, що до митрополита “прийшли о 4.30 ранку”, його “переконували 4 години” підписати і він “віднайшов мужність і викреслив власноручно фразу”. Ці деталі та метафори мали би зворушити читача. Проблема полягає в тому, що вони дуже неточні і, правдоподібно, є плодом авторської фантазії. Автор пише, що до Митрополита прийшли з готовим текстом капітан Абверу Ганс Кох, зондерфюрер Кейт, Ярослав Стецько та о. Іван Гриньох і чинили на нього тиск протягом 4 годин. Це не відповідає ані свідченням документів, ані дослідженням та публікаціям з цього питання. Історики українські та закордонні вважають, що до митрополита справді приходили вранці (але не 4.30, а значно пізніше) Ярослав Стецько, о. Іван Гриньох, Роман Шухевич та Юрій Лопатинський, але не всі одразу. Проф. Ганс Кох відвідав митрополита о 19.20. Зокрема, про це йдеться в англомовній статті Г. Штеле, опублікованій в канадському збірнику “Morality and Reality: The life and Times of Andrei Sheptyts`kyi” під ред. П. Магочі в 1989 р. Володимир Косик у своєму 4-томному збірнику документів “Україна у другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів” опублікував рапорт Г. Коха про перебіг подій 30 червня 1941 р. А найкраще проаналізував події 30 червня 1941 о. А. Михалейко в статті “Митрополит Шептицький і проголошення Української держави 30 червня 1941 р.”, що була опублікована в науковому збірнику “Ковчег” (№ 8, 2018 р.)

На основі опублікованих документів та ґрунтовних досліджень можемо стверджувати, що Ганс Кох як представник абверу, не чинив тиску на митрополита, не приносив йому тексту послання і 4 години не змушував його це підписувати. Встановити точний перебіг подій 30 червни 1941 хотів також митроплит Йосиф Сліпий, котрий після свого повернення з радянських таборів, в Римі зібрав документи та свідчення очевидців о. Івана Гриньоха та о. Й. Кладочного. Можливо, пан І.Матковський має документи, що спростовують всі ці дослідження та документи. Але тоді він мав би їх оприлюднити, бо інакше його твердження викликають сумніви.

Більшість дослідників питання схиляється до цього, що згадані вранішні українські відвідувачі митрополита переконали його в тому, що Німецький Райх підтримує Акт проголошення Української державності. Більш того, з документів відомо, що митрополит десь о 19.30 поінформував про цю подію, що мала відбутися о 20.00, Ганса Коха. Своєю чергою, від Г. Коха митрополит дізнався, що А. Гітлер не розглядав і не розглядає перспективи створення Української держави. Наприкінці своєї статті І.Матковський висловлює щирий жаль з приводу того, що історики “не спішать досліджувати цю тему і фахово говорити про загадки історії з тих часів”. Це зовсім не відповідає дійсності. Дуже раджу йому перечитати дослідження на цю тему моїх українських та закордонних колег, хоча б статті та книжки А. Михалейка, А. Боляновського, І.-П. Химки, А. Кравчука.

У своїй другій публікації “Брати Шептицькі та єврейський народ” автор знову намагається створити видимість цілини, на котрій історики начебто не працюють. Це виглядає ще більше ‘дивно’, оскільки він подає список документів, в котрих митрополит торкався в той чи інший спосіб Голокосту, і цей список подає чітко за україномовною публікацією статті Івана-Павла Химки “Митрополит Андрей Шептицький та Голокост”. Правда, сам автор жодним словом не згадує, що цей список уклав не він, а Іван-Павло Химка. У науковому світі така «забудькуватість» називається плагіатом.

Далі Матковський - через своє незнання - допускає смішну помилку. Останній пункт переліку відображає неточність перекладачів англомовного оригіналу статті І.–П. Химки. Отже, останній документ автор називає як “Розмова з Рене Мартелем як її записано у звіті Доктора Фредерика”. Мушу для автора та для читачів пояснити – цей документ є така собі доповідна записка, а точніше донос на митрополита Шептицького, з підписом «др. Всеволод Фредерік». Цей підпис - це псевдо, за котрим ховався французький журналіст і історик Рене Мартель. Вочевидь І.Матковський цього не знає і подає цей документ як розмову Шептицького з Рене Мартелем, яку записав др. Фредерік. Виходить, що Мартель вів розмову, а Фредрік її записував - хоча насправді мова йде про одну й ту саму особу.

Автор також вважає цей документ опублікованим, але чомусь покликається не на публікацію, а на архівну сигнатуру паризького архіву, де цей документ зберігається і де я його знайшла. Він пише, що цей документ опубліковано в Mémorial de la Shoa, Centre de documentation juive contemporaine. Останнє, утім, не є назвою видання, але назвою французької установи, - Сучасний Єврейський документаційний центр в Парижі, Меморіал Шоа, в котрому зберігається документ. Насправді, цей документ я там знайшла і опублікувала з передмовою в журналі Україна Модерна № 20.

В статті “Брати Шептицькі і єврейський народ. Частина 1” автор звинувачує всіх істориків, хто досліджував питання звернення/послання митрополита проти гріха людиновбивства у тому, що вони висловлюють суперечливі і неправдиві думки, бо зовсім не знають про те, що “було послання на цю тему, підписане митрополитом ще 5 жовтня 1941”. Я і мої колеги, які вивчають ці питання, звісно, знають про цей документ. Його опублікували Жанна Ковба та Андрій Кравчук, упорядниця та науковий редактор видання “Митрополит Андрей Шептицький. Документи і матеріали. 1941-1944”. (Київ: Дух і Літера, 2003), у якому документ представлено на с. 45-46. Окремо варто підкреслити: цей документ – це чернетка, і в 1941 р. воно не була публіковане власне як послання. Ще у вересні 1941 митрополит публічно на засіданнях Львівського архиєпархіального собору сказав, що почав писати пастирське послання про гріх людиновбивства.

Цікаво, що в публікації про братів Шептицьких і Шоа автор обходить мовчанкою тему участі українців в антиєврейських погромах у липні 1941 р. Тоді стає не зовсім зрозумілим, чому духовні лідери єврейської громади Львова в перші дні липня 1941 поспішили до митрополита. Вони просили Андрея Шептицького вплинути на своїх вірних, щоб ті не брали участі у погромах, зорганізованих німецькими спеціальними підрозділами. Щоб не було непорозумінь, треба сказати: Д. Кагане свідчить, що були українці, переважно інтелігенція та духовенство, котрі співчували євреям і допомагали. Але якшо це є правдою, то правдою є й інше: і равин Кагане, і Курт Левін, котрих цитує автор Матковський, описують також участь українських та польських міщан у жорстоких знущаннях над євреями та в липні 1941 р.

Автор мимохідь згадує про те, що митрополит в листі до Гіммлера просив останнього не залучати української поліції до анти-єврейських “акцій”. Мушу акцентувати, що митрополит ще 10 грудня 1941 р. на засіданні Львівського архиєпархіального собору дав розпорядження парохам перестерігати молодь від вступу до української поліції.

Автор також публікує лист митрополита Шептицького до папи від 28 березня 1942 р. Це дуже цікавий та важливий документ. Він є чернеткою листа французькою мовою до папи Пія ХІІ, і навіть дуже можливо, що чернеткою незакінченою. Автор цього не зазначає, як і не вказує, що подає тільки невеликий фрагмент листа, ту частинку, де йдеться про Голокост. Окрім Голокосту у цьому листі митрополит торкався таких питань як призначення Апостольских екзархів, як загальне ставлення німецької окупаційної адміністрації до свободи віровизнання. Також, митрополит нищівно критикує цілі та методи діяльності німецької адміністрації, характеризує їх як “нестерпна тиранія” або “системна корупція”, тощо. Фрагмент про Голокост є найважнішим в цьому документі. Митрополит, зокрема, пише папі Пієві ХІІ про вбивство 130 000 тис. євреїв Києва. Також, він згадує про участь української міліції з наказу німецького командування у масових стратах євреїв. Лист важливий з огляду на те, що митрополит намагався донести до Римської курії інформацію про трагічні події в Україні.

Цей документ не є абсолютно невідомим. Його готувала до публікації Оксана Гайова, про цей лист писав Іван-Павло Химка та Андрій Боляновський. Я також про нього написала детальніше в статті, що вийде в наступному числі щорічника «Україна Модерна». Сьогодні ми поки-що не маємо підстав стверджувати, що митрополит таки надіслав того листа і що він справді дійшов до папи Пія ХІІ. Принаймні, попри ретельні пошуки, мені не вдалося знайти цього листа в архіві Конгрегації для східних церков, де я працювала в 2018 році.

Принагідно хочу подякувати всім, хто мені особисто допоміг отримати дозвіл для роботи в цьому архіві і посприяв цьому дослідженню. Ватиканські архіви часів Другої світової війни незабаром відкриються для дослідників. Тоді, думаю ми ще знайдемо цікаві і важливі документи.

З огляду на власний понад 25-літній досвід праці в архівах, можу стверджувати: віднайдення документів – це тільки половина дороги для кожного сумлінного дослідника. Другою половиною є археографічне опрацювання та критичний аналіз. Документи потребують ретельного вивчення під оглядом обставин їх створення. Аналіз історичних документів потребує також доброї знання історичного контексту, і то не лише контексту української історії. У випадку документів митрополита Андрея Шептицького важливим є також знання богословських аспектів і, звичайно, добра обізнаність в історіографії питання. Незнання або ігнорування цих моментів можуть приводити до створення викривленої картини минулого.

Звичайно, не може не тішити, що зараз в Україні з’явився такий інтерес до тем пов'язаних з Шоа та до постаті митрополита Шептицького. Науково-популярні розвідки, безперечно, сприяють поширенню інформації та зацікавленню ширшої публіки. Такий процес є важливим і дуже потрібним. Але виникає також небезпека створення вигладженої і прикрашеної картини історичної дійсності, котра не зовсім відповідає історичним реаліям часів Голокосту у Львові та діяльності митрополита Шептицького. Переконана: ми, історики, маємо прагнути того, щоб свідчення різного роду джерел були критично зваженими, щоб дослідженими і врахованими були різноманітні контексти для того, аби в результаті отримане нами знання про минуле було повним, багатовимірним та більш адекватно віддзеркалювало тогочасну дійсність.

У згаданих публікаціях др. філософії Матковського прикро вражає не лише необізнаність з історичних контекстом, історіографією питання та методикою праці з історичними джерелами, але й очевидне нехтування етичними принципами. Маю на увазі і відсутність будь-яких покликань чи згадок про авторів та роботи, звідки він почерпнув інформацію (чи бодай короткого переліку використаних праць), і відсутність «лапок» у його текстах там, де є прямі цитати з доробку інших дослідників або ж зі спогадів. Нам варто постійно дбати про наукові стандарти та дотримуватися принципів академічної сумлінності у публікаціях на історичну тематику. Тим більше - у публікаціях на такі складні теми, як події Другої світової, Голокост, а особливо діяльність митрополита Шептицького, в контексті такої важливої справи як присвоєння Йому титулу «Праведника Світу»

__________________________

Ліліана Гентош – історикиня, кандидатка історичних наук (1997), старша наукова співробітниця Інституту історичних досліджень ЛНУ ім. І.Франка, відповідальна секретар редколегії щорічника «Україна Модерна». Дослідниця життя і діяльності Митрополита Андрея Шептицького та міжнародної політики Ватикану, опрацьовує документи Ватиканських архівів. Авторка наукових статей та монографій українською, польською, англійською та німецькою мовами, зокрема монографії “Митрополит Андрей Шептицький 1923-1939: випробування ідеалів” (2015, 2019). Зараз працює над монографією про діяльність митрополита Шептицького в 1939-1944 рр. Живе і працює у Львові.