Що не так з РПЦ, або Мрії псковського десантника під час літургії

10 травня, 19:22
Що не так з РПЦ, або Мрії псковського десантника під час літургії - фото 1
Чому російське православ’я провалило свою християнську місію

Нинішня дискусія про російську культуру, яка не виконала свого завдання гуманізації суспільного життя і таким чином збанкрутувала, великою мірою стосується також і релігійної сфери, а точніше російського православ’я. Тим паче сама ця культура завжди пишалась своєю вкоріненістю саме в релігійний досвід. Хоч лише невеликий відсоток росіян (2-4%) можуть вважатись «практикуючими віруючими» і ця практика здебільшого обмежується відвідуванням богослужінь на великі свята чи зануренням у ополонку на Водохреща, понад 65% населення РФ декларує свою приналежність саме до РПЦ. Претензії РПЦ на статус найбільшої з-поміж усіх православних церков світу базуються саме на цій цифрі і, що не менш важливо, на тому, що в Україні вона має найбільшу мережу зареєстрованих парафій. Про кількість своїх вірних в Україні в РПЦ зазвичай мовчать, оскільки соціологічні опитування свідчать, що більшість українських православних не належать до Московського патріархату.

Рівень довіри до РПЦ у російському соціумі приблизно співпадає з кількістю тих, хто декларує свою приналежність до неї. Станом на квітень 2022 року цей рівень становить 66%, у той час як патріархові довіряють 54% (у березні 2020 року довіряли РПЦ 53%, а патріарху – 39%, що може свідчити про кореляцію цієї довіри із підтримкою росіянами війни проти України) (фонд «Общественное мнение»). Хоч тут, звісно є деякі відхилення, оскільки не всі православні довіряють РПЦ, а дехто з тих, що не вважають себе її вірними, навпаки довіряють. То ж не дивно, що проголошуючи визнання «незалежності» так званих «ЛНР» і «ДНР» президент РФ не проминув згадати також і релігійний фактор, оскільки православ’я залишається вагомим мобілізаційним чинником тамтешнього суспільства, незалежно від того, що вкладають в це поняття пересічні росіяни.

Приятелі Бога

Щодо глибини розуміння своєї віри, то більшість православних в РФ не здатні правильно окреслити навіть її основні засади. Під час опитування проведеного фондом «Общественное мнение» у 2016 році, 69% православних росіян схилялись до думки, що Святий Дух походить від «Отця і Сина», як це звучить в Символі Віри Католицької Церкви, а не «від Отця», на чому наголошує Православна Церква. А за даними Левада-центру у 2017 році лише третина православних росіян була впевнена в існуванні Бога. Це лише окремі дані, які свідчать про надзвичайно низький рівень релігійної освіти. Проте вони не повинні спантеличувати, оскільки для більшості росіян бути православним і бути росіянином це взаємозамінні речі. Православ’я в Росії давно стало радше етнокультурною самоідентифікацією, аніж релігійною.

За даними Левада-центру, у 2017 році лише третина православних росіян була впевнена в існуванні Бога.


Злиття релігійного і етнічного не є явищем унікальним, оскільки зустрічається у багатьох народів, у тому числі й серед українців чи поляків. Проте російське православ’я має деякі особливості. Ще у 1920-х роках російський православний священик Павло Флоренський писав, що в росіян присутня «тайная или явная вера, что русский народ сам собою, помимо духовного подвига, в силу своих этнических свойств, есть прирожденно-христианский народ, особенно близкий ко Христу и фамильярный с Ним... И, как всегда фамильярность с высоким, эта фамильярность влечет за собою высокомерие и презрение к другим народам,— не за те или иные отрицательные качества, а за самое существо их». З тих часів мало що змінилось. Цілком ймовірно, що саме під таким кутом дивиться на світ і псковський десантник, військова частина якого знаходиться під пастирською опікою «духівника Путіна» митрополита Тіхона Шевкунова. Для нього релігія — це не про особистий моральний вибір, а про приналежність до народу, який «в силу своих этнических свойств, есть прирожденно-христианский народ, особенно близкий ко Христу».

Тут можна було б пригадати, що й у польських католицьких колах довший час було популярним уявлення про те, що завдяки своїм стражданням «Polska jest Chrystusem narodów» («Польща є Христом народів»). Проте на відміну від польського католицизму, де ця ідея залишилась на рівні «народної побожності», а такі моральні теологи як о. Кароль Войтила її критикували, в Росії уявлення про себе, як про «народ-богоносец», пустило значно глибше коріння і часто артикулюється найвищими ієрархами РПЦ.

«Особлива російська духовність»

Осердя цієї проблеми знаходиться в розумінні пересічним російським православним суті християнського життя. Перш за все, візантійське богословʼя є занадто складними для пересічного віруючого, а питанням катехизації і релігійної освіти очільники РПЦ приділяють надто мало уваги. За словами сучасного російського православного богослова ігумена Пєтра Мєщєрінова, православний образ життя на 80% – це богослужіння. Що загалом не є погано. Проблема в тому, що в РПЦ вважають, що участь у богослужіннях сама по собі здатна ввести людину в життя у Христі і зробити її морально досконалішою.

Віктор Живов, професор університету Берклі, який досліджував історію розуміння спасіння, гріха та покаянних практик у російському суспільстві, зауважив, що для православних в Росії спасіння не залежало від індивідуальної праведності, а стосувалось цілого православного народу. Суть його полягала в поступовому преображенні світу через поширення літургійного космосу назовні. Оскільки візантійське богослужіння вкупі з усім храмовим убранством, як вірять православні, уприсутнює на землі Царство Небесне. Але так воно «не працює». Як говорить вже згаданий о. Мєщєрінов, який присвятив тридцять років душпастирству та катехизації в РПЦ, «через обряд «пробиться» к Живому Христу чрезвычайно сложно, почти невозможно». Коли ж говорити про суспільний вимір, то якщо б справді преображення світу відбувалось лише завдяки вистоюванню (а для більшості це виглядає саме так) багатогодинних літургій, ми б напевне давно побачили квітучу цивілізацію від Бєлграда до Владівостока, в якій існувала б повага до людської гідності та інші втілені у життя євангельські засади співіснування людей.

Російська Церква, перебуваючи у міцних обіймах державної влади, не має виробленої соціальної доктрини, яка б скеровувала своїх вірних змінювати реальність в кращий бік.


Натомість дійсність залишається такою як є. Дехто втікає від цієї реальності, намагаючись максимально стилізувати свій побут à la «святая Русь», обкладається іконами та лампадами, а увесь вільний час проводить в безкінечних паломництвах у пошуках дофаміну, плутаючи його з благодаттю. Інші миряться з контрастом між сірою, а часто й жорстокою дійсністю та емоційно-піднесеними богослужіннями, роблячи висновок: «чем хуже здесь, тем лучше будет там». Такі уявлення про реальність маніхейські: світ злий і з цим нічого не вдієш. Їм не спадає на думку, що ця дійсність може змінитись, якщо релігійність не залишатиметься на рівні ритуалу, а буде джерелом моральної дії і відповідальності. Російська ж Церква, перебуваючи у міцних обіймах державної влади, не має виробленої соціальної доктрини, яка б скеровувала своїх вірних змінювати реальність в кращий бік. Тому не варто дивуватись заявам російських пропагандистів, які переконують свою аудиторію в тому, що нічого поганого у ядерній війні немає, бо ж росіяни підуть на небо, а не туди, куди всі решта. Напевно, в очах православного росіянина це хороший сценарій.

В «шпагаті» російської душі між релігійністю і реальністю криється також загадка її «широти», яку так сильно намагались розгадати на Заході. Ребус цієї амплітуди полягає в тому, що росіянин може вистоювати багатогодинні богослужіння в напівтемному, просякнутому запахом свічок і ладану храмі, бити до самозабуття поклони, а вже через кілька годин в пʼяному угарі бігати з сокирою за сусідом. За влучним спостереженням Алена Безансона, православні богослужіння створюють ілюзію причетності до вищого порядку речей. Перебуваючи на богослужінні, росіянин «розчиняється в пишноті літургії» і «вірить у те, що є тим, чию роль грає». Але коли емоції минають, він стикається з реальністю і розпочинаються проблеми, оскільки йому бракує «habitus» чи вироблених моральних якостей і звичок. У стані емоційного піднесення він може вчинити якесь неймовірне «богоугодне» діло, але жити так щодня він не здатен. Це власне і є славнозвісна «особлива російська духовність», яку не раз оспівано в літературі і яка продовжує заворожувати багатьох іноземців.

На службі кесарю

Окрім специфіки російського православʼя на персональному рівні, є ще й вимір інституційний. Сучасна РПЦ це дитина двох батьків: православʼя Російської імперії XVIII-ХІХ століття та церкви, що існувала у радянський період. Московське православʼя ніколи не знало традиції відокремлення світської і церковної влади, проте саме у XVIII-ХІХ століттях воно стало по суті частиною державного апарату. Поруч із «самодержавием» та «народністю», православʼя було одним з ключових елементів уваровської формули цементування імперії у ХІХ столітті. І Російська Церква дуже віддано виконувала відведену їй царатом функцію.

Проте релігії потребує будь-яка імперія. І Сталін, який у 1943 році дозволив РПЦ відродитись, також розумів її потужний мобілізаційний потенціал. Патріархія зі свого боку не залишилась боржником. Саме у перші повоєнні роки «Журнал московської патріархії» рясніє статтями про нову еру в історії РПЦ, а митрополит Вєніамін Фєдчєнков на сторінках цього офіціозу навіть риторично запитував: «…не перенес ли Глава Церкви, Господь Иисус Христос центр ее в Москву? Не суждено ли первопрестольной исполнить давнее пророчество инока Филофея: «Москва — третий Рим»?» Байдуже, що це «пророцтво» знайшлося у листі інока Філофєя, який він адресував до московського князя із проханням викорінити низку проблем в церкві, зокрема побороти гомосексуалізм у монастирях «святої Русі».

За кілька днів до підписання Біловезької угоди синод РПЦ порівняв крах радянської імперії із 1917 роком і наголосив на тому, що політична незалежність колишніх республік не повинна порушувати єдність Московського Патріархату.


Радянський період, попри гоніння 1920-30-х років, залишив потужний відбиток на ідентичності і характері РПЦ. Саме в у цей період РПЦ стає «мʼякою силою» московського впливу на міжнародній арені. Під гаслом «боротьби за мир» її представники, з дозволу і під контролем радянських спецслужб, беруть участь в усіх можливих міжнародних екуменічних зустрічах та організаціях. Їхня присутність на таких форумах гарантувала, що будь-яка заява чи ініціатива обійдеться без критики політики СРСР. Внутрішнє життя РПЦ так само відбувалось під пильним контролем КДБ та за допомогою широкої агентурної мережі з числа самого духовенства, перш за все серед вищого клиру. В останні роки існування СРСР лідери РПЦ мали надію, що московська політична верхівка задля збереження держави зробить ставку на православ’я, як на силу, що була здатна, на їхню думку, замінити збанкрутілу комуністичну ідеологію і вдихнути нове життя в імперію.

Тому для керівництва РПЦ розпад СРСР був не меншою трагедією, ніж для їхніх кураторів з КДБ. За кілька днів до підписання Біловезької угоди та референдуму щодо незалежності України синод РПЦ порівняв крах радянської імперії із 1917 роком і наголосив на тому, що політична незалежність колишніх республік не повинна порушувати єдність Московського Патріархату. У подальші роки його очільники неодноразово вихвалялись, що саме їм вдалось зберегти «единое духовного пространство» навіть після подій 1989-1991 років. З часом ця міфологема «единого пространства» лягла в основу ідеології «русского мира», а точніше її православної версії.

Містика «русского мира»

Слід сказати, що «русский мир» — це доволі пластична концепція, оскільки він мав охопити строкату багатомільйонну людність: від заробітчан з країн Середньої Азії до професорів з кафедр славістики в західних університетах. У випадку з Україною за справу взялась саме Московська патріархія. Судячи із запалу, з яким патріарх Кіріл старався пропагувати «русский мир», для нього це не було просто держзамовлення, але також його особиста ініціатива. В розробку цієї ідеології він активно включився ще будучи митрополитом Смолєнскім і Калініградським і головою Відділу зовнішніх церковних зв’язків патріархії. Саме того відділу, який у часи СРСР відповідав за особливі завдання за кордоном. Після свого обрання патріархом він одразу поставив у фокус своєї діяльності Україну і здійснив кілька візитів в різні міста на заході і сході нашої країни, під час яких невтомно проповідував необхідність збереження і поглиблення єдності «святої Русі». Заголовок його книги «Семь слов о русском мире», який є алюзією на останні сім слів Христа на хресті, свідчить, що для нього ця ідеологія має ледве не містичний характер. Україні, зі зрозумілих причин, в «русском мире» він відвів особливу роль. На думку патріарха, саме тут «русский мир» зародився, і тут відбувається й остання битва за його майбутнє. В світлі цього можна краще зрозуміти логіку його проповіді в Прощену неділю 2022 року, у якій він прирівняв російську війну проти України до боротьби добра зі злом, яка має не лише фізичний, а й метафізичний аспект.

Проте вся ця риторика є лише зовнішньою оболонкою чи радше псевдо-релігійною обгорткою. Якщо звернутись до текстів одного з ідеологів «русского мира» з середовища РПЦ Алєксандра Щіпкова, заступника голови синодального відділу із взаємин церкви із суспільством та ЗМІ, а одночасно дійсного державного радника РФ 3-го класу, то все виглядає значно прозаїчніше і менш містично. Діяльність Щіпкова, який був редактором згаданої вище книги патріарха Кіріла, та його посада в структурі Московської патріархії багато говорить про те, які саме ідеї РПЦ намагається транслювати своїм вірним та громадянам РФ. Продертись крізь його складні багатослівні конструкції непросто, але у сухому залишку «русский мир» постає для нього реінкарнацією старого російського шовінізму та імперіалізму, у який було інтегровано досвід СРСР. Чому це сталося? Як стверджує Щіпков, «советское» — це те ж саме «православное» і «древнерусское», але розказане світською мовою, тобто спробою перекласти «євангельський код» на секулярну мову «соціальної справедливості». «Украинство», натомість, в його очах є спробою «лишить легитимности и исторической субъектности сам Русский мир как целое.»

Як стверджує Щіпков, «советское» — це те ж саме «православное» і «древнерусское», але розказане світською мовою, тобто спробою перекласти «євангельський код» на секулярну мову «соціальної справедливості».


Інтеграція досвіду радянського періоду в православний проєкт «русского мира» є дуже важливим нюансом. Оскільки він дозволив РПЦ в унісон з політичним керівництвом РФ пропагувати, наприклад, культ «Победы», кульмінацією чого стало освячення головного храму збройних сил Росії неподалік від Москви. В минулі століття храмові розписи вважались Біблією для неписьменних, оскільки зображали основних персонажів біблійної історії та основні Євангельські сюжети. За цим принципом монументальні мозаїки головного воєнного храму РПЦ виглядають, як біблія «русского мира». У ній звеличуються ратні подвиги російських і радянських військ, «зелені чоловічки», які брали участь в окупації Криму, поруч — радісні обличчя людей з гаслами «навеки с Россией», і все це є частиною сакрального і освяченого церквою простору. На умовного псковського десантника цей храмовий простір і літургійний космос à la «русский мир», який повинен поширюватись далі за стіни храму, справляє, без сумніву, потужний емоційний вплив.

Тому коли цей десантник розстрілював цивільних, а потім нишпорив по Бучі у пошуках телевізора-плазми, його совість була спокійною. Його уявлення про християнство не простягаються далі обрядовірʼя. А після багатолітньої пропаганди «русского мира», яка потрапляла до його свідомості у менш рафінованих формах, ніж це викладено у текстах Щіпкова, він переконаний, що бореться за добру і освячену справу. Якщо в нього пізніше й з’явиться якесь неясне відчуття морального падіння, він завжди зможе зайти в головний храм ЗС РФ, побачити на стінах своїх попередників і бути впевненим, що і його там у свій час вшанують. І немає нічого більшого, про що «православний воїн» міг би мріяти.