Що таке «миробудівничий потенціал релігійних громад України» і де його шукати

У мережі ФБ розгорілася дискусія з приводу оприлюднених матеріалів «Дослідження миробудівничого потенціалу релігійних громад України». Підключитися до коментарів не вдалося та й тексту забагато вийшло, то і вирішено було написати невеликий відгук окремішно, вдавшись до практики коментування тексту окремими його частинами.

Відразу зазначу – звертаюся, в першу чергу, до тексту. Поняття «автори» — безособове, позаяк у кожного тексту, так чи інакше, але є автор (чи автори). З повагою до чужої думки, висловлюю нижче свої, прагнучи аргументувати їх, максимально належним чином.

Вступ може й затягнувся, але продовжу – поза сумнівом, красивий, добре структурований, очевидно, що й цілісний документ, з благою миротворчою метою під назвою «Дослідження миробудівничого потенціалу релігійних громад України» при ближчому вивченні виявив місцями дуууже явну тенденційність, а подекуди й певною мірою маніпулятивність – поняттями, категоріями тощо. Спробуємо йти строго за текстом.

Отже, на стор. 5, читаємо: «Досвід міжнародних конфліктів показує, що релігія найчастіше не є витоком воєн. (David Smock, Religion in World Affairs Its Role in Conflict and Peace// US Institute of Peace (2008). Для довідки: Девід Смок – директор Інституту "Релігія та миротворчість", заснованого у 2000 році у США і віце-президент Центру посередництва та вирішення конфліктів. Його напрацювання – реальні і в тему, поза сумнівом. Але українські дослідники релігійних конфліктів – А.Арістова, яка захистила докторську на цю тему, В.Докаш, М.Пірен – доволі знані у сфері релігійної конфліктології — чомусь не залучені у дослідженні миротворчого потенціалу, а даремно. Добре було б, спертися й на практику «Днів релігійної толерантності і свободи», які проводилися в Україні, в різних її регіонах понад 20 років Українською асоціацією релігієзнавців і Відділенням релігієзнавства ІФ НАНУ. Теж, неабияка практика – за стіл сідали представники різних конфесій, які до того (до проведення такого заходу) – не спромоглися цього зробити. А щодо витокового місця релігії у війнах, то українські дослідники (читай статтю О.Сагана «Релігія як чинник міждержавних відносин»), такі як В.Єленський, А.Арістова, Г.Перепелиця, М.Капітоненко, В.Панова — вважають, що «більшість конфліктів (наприклад, у 1989-1996 роках – біля 90%), які відбулися у світі, мали внутрішньодержавний характер (але часто – із міжнароднимим наслідками), і більшість із них складає саме релігійне або ж, сформоване на основі релігійних ідей, протистояння».

Це для засновку дискусії. Бо ймовірно, варто подавати різні точки зору і обґрунтовувати власну позицію – адже саме так методологічно пишуться і кандидатські дисертації.

Далі, автори знову апелюють до Девіда Смока, з його твердженням: «Більше того, релігія сама по собі не може бути мирною чи войовничою, такими є лише її аспекти та інтерпретації людьми». Нічого не маю проти автора і його напрацювань (вони є!), але навіть процитований англомовний автор не надає авторитетності такій простій тезі, яка відома навіть студентам. Без «інтерпретації людьми» і релігії не було б. Не тільки мирної чи войовничої, але взагалі – ніякої.

Щодо подальшого розгортання думки авторів матеріалів, то дуууже імпонує ще одне посилання на закордонного автора, зокрема: «Коли ми звертаємо увагу на релігійний чинник як потенціал для миробудування, нам важливо фокусуватись на інституціях, які є впливовими та духовно авторитетними на певній території і які мають тісні зв’язки з місцевої спільнотою» (Denis Dragovic, Religion and Post-Conflict Statebuilding: Roman Catholic and Sunni Islamic Perspectives// Palgrave Studies in Compromise after Conflict, 2015, p. 13). Важко заперечити, що Деніс Драгович – і теоретик, і практик, який поєднує глибину науковості та досвід. Він працював консультантом різних установ ООН та керував міжнародними неурядовими організаціями у конфліктному та постконфліктному середовищі на Близькому Сході, в Африці та Азії. Але чи відома Д.Драговичу територіальна специфіка України? Адже не може навіть найчудовіший терапевт бути заодно і спеціалістом в хірургії. Чи не варто було б у питаннях, пов’язаних з цілком конкретною територією (України, в нашому випадку), звернутися до тих фахівців, які знають специфіку «певних територій» (українських, як я розумію), специфіку й «релігійного чинника» (українського, правда?). А найвиразніші відповіді ми можемо знайти у таких теоретиків і практиків, як О.Бочковський, М.Грушевський, В.Липинський, І.Огієнко, А.Річинський, О.Лотоцький. І це — не просто набір прізвищ. Звернення до їх напрацювань було б доречною актуалізацією спадку у сучасних умовах. Майже за Великим Кобзарем – «І чужого навчайтесь і свого не цурайтесь!». Ну, якщо не історична спадщина теоретиків і практиків проблематики «Релігія – Церква – Нація», то стали б в пригоді напрацювання сучасників — А.Колодного, С.Здіорука, О.Сагана, Д.Горєвого, Л.Филипович, Л.Кондратика (вже не обтяжую бібліографією – в інеті повно посилань на їх праці). Але ж, і цього немає…. А це могло б унебезпечити авторів від передчасних чи не зовсім обґрунтованих висновків.

Тому й знаходимо твердження авторів про те, що «…відмова РПЦ та кількох її союзників серед православних церков взяти участь у Всеправославному соборі на о. Крит у 2016 р. Варфоломієм І було сприйнято як особиста образа. Все це сприяло готовності останнього втрутитися у міжправославний конфлікт в Україні, хоча тривалий час до того Константинополь уникав цього, аргументуючи своє невтручання саме ризиком погіршення відносин з РПЦ» (с.11). Виходить, що вся сукупність обставин, яка склалася на той момент — історично, політично, геополітично тощо розбилася вщент, залишивши лише особисту образу Патріарха Варфоломія як каталізатор процесу надання Томосу? Це — невиправдана редукція.

Далі. Можна звісно погодитися з твердженням на с.12, що «… питання автокефалії було обрано Президентом П. Порошенко як ключове в його передвиборчій програмі, в так званому "Томос-турі"», але розгортання думки, що «це ще більше перевело міжправославний конфлікт в політичну площину» – ну, тут явний, перебір. І такі «вкиди» щодо П.Порошенка, присутні й далі в тексті (до них ми ще дійдемо) і вони скоріше маркують політичні уподобання самих авторів матеріалів, аніж відображають реальний стан речей. Так само, не витримують критики твердження, що «очікувано, після виборів, коли нова влада перестала розглядати релігійний чинник в контексті його мобілізаційного потенціалу, інтенсивність міжправославного конфлікту зменшилась, так само як і майже припинились переходи релігійних громад з УПЦ (МП)» (там само).

По-перше, викликає запитання щодо звороту «міжправославний конфлікт» (читайте О.Сагана!), а по-друге, невідомо, яку ідеальну модель переходів мислили собі автори – щоб всі разом, в один день і одним кроком перейшли? Бо в іншому випадку, обґрунтування авторами гальмування переходів лише зміною політичної влади – виглядає дуже маніпулятивно. Процес переходів – непростий і протікає з різною інтенсивністю – хвилеподібно, скоріше. І залежить від багатьох умов. Логічно, що перший сплеск був спричинений власне отриманням Томосу. «Ми себе ніколи не асоціювали з Московським Патріархатом. Просто до Томосу — це була єдина православна конфесія в Україні, визнана світом» так говорили священики УПЦ МП, які в числі перших ініціювали переходи («Хто, де і скільки громад перейшли з УПЦ МП до ПЦУ: аналізуємо карту»). А вже далі – розкрутився механізм інфо-бомбування і тиску на інші Православні Церкви з боку РПЦ з метою недопущення подальшого визнання ПЦУ, тут і судові позови з боку УПЦ МП, «зависання» реєстрацій тощо. Цілий комплекс проблем, а не лише зміна політичної кон’юнктури. Тобто, тільки від не-розглядання релігійного чинника «в контексті його мобілізаційного потенціалу», той самий потенціал нікуди не дівається і не зникає. Він залишається – чи мирний, а чи ж войовничий. Для зменшення «інтенсивності міжправославного конфлікту» (спірне формулювання!) мало просто не бачити цього потенціалу, як і замало думати, що «треба просто припинити стріляти» для закінчення війни.

Наступне спірне формулювання: «Аналізуючи зібраний матеріал, варто додати, що несприйняття двох найбільших православних церков є взаємним процесом, коли з боку УПЦ МП існує несприйняття автокефального статусу ПЦУ, а з боку ПЦУ та Вселенського Патріархату – невизнання УПЦ МП як автономної церкви, а лише як частини єпархій РПЦ в Україні». Тут взагалі маса питань виникає – чи рівнозначні такі порівняння і виведення постулату «взаємності процесу» невизнання? Друге, не менш важливе питання – як проявляється це невизнання? Варто уважно подивитися сайти УПЦ МП, вивчити їх богослужбову літературу, періодику, тобто здійснити контент-аналіз для адекватних висновків. Так само і з контентом ПЦУ. Для об’єктивності. Ну, або прочитати книгу Тетяна Деркач «Московский патриархат в Украине: анатомия предательства». Тенденційна назва? Зате можна знайти багато необхідного контенту.

Воно, звісно, УПЦ МП може себе як завгодно називати – автономною чи не дуже (читайте Статут цієї Церкви і все зрозумієте, кому дано, звісно). Але є православні канони, які греки «всмоктали», що називається, з молоком матері, а тому розповідати їм про те, як і хто має (чи хоче) називатися і зводити це у «взаємне» звинувачення – виглядає гротескно. От би тут, до Д.Горєвого звернутися. Він всю цю «православну кухню» знає вздовж і впоперек. Але ж, ніт…

Гаразд, далі. Риторика авторів залишає низку питань без відповідей. Весь час зустрічається в тексті зворот «непідконтрольні уряду території в Донецькій та Луганській областях» — не «тимчасово окуповані території», а саме «непідконтрольні уряду». І далі – не «анексований Крим», а просто – «Крим» та й усе. Видається, що варто було б взяти до уваги Закон України, прийнятий Верховною Радою («Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» (із змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 19 вересня 2019 року N 113-IX та від 3 листопада 2020 року N 948-IX)), де території визначаються як «тимчасово окуповані»: Донецька і Луганська області, в межах яких збройні формування Російської Федерації та окупаційна адміністрація Російської Федерації встановили та здійснюють загальний контроль. Про просто «Крим» зазначено – «тимчасово окупована Російською Федерацією територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя». Воно може і було б «какая разніца», але результати дослідження оприлюднюються англійською мовою і такі маніпулятивні наративи від імені українських науковців поширюються закордоном на англомовну міжнародну спільноту. Тому, таке «затирання» понять не таке й безневинне, як може здатися. Бо, як відомо, «диявол ховається в деталях»…

А от наступний абзац, просто висмикнутий із контексту статті о. Кирила Говоруна. А йдеться про те, що на його (о.Говоруна) «думку, в Україні спостерігаємо зіткнення двох типів громадянської релігії: російського імперського, який проповідується як «Руській мір» (представлений УПЦ (МП)), і націоналістичного в балканському стилі, коли панівною православною громадянською релігією є і залишається набір переконань, символів і ритуалів, які складають квазі-релігію нації (представлений УПЦ КП та пізніше ПЦУ)» (с.25).

Стоп, шановні! Це вже ваші додумування, а не цитата із статті о. Кирила. Ось посилання: Православная гражданская религия. Русский журнал. Говорун К. (2015). Що важливо – це стаття 2015 року, що вже, само по собі ставить питання – а яка ПЦУ? Це такі довільні інтерпретації? Ну, і повне посилання на цитату о.Говоруна, щоб побачити «дві великі різниці, або чотири маленькі»: «Украинская Православная Церковь (Московского Патриархата) в последнее время в основном следует в фарватере гражданской религии «русского мира», в то время как Киевский Патриархат апеллирует к нации как основе собственной гражданской религии. Примирение между украинскими Церквами невозможно, пока они не дистанцируются от своих излюбленных гражданских религий. Впрочем, признаки освобождения от них есть. Так, УПЦ МП еще в 2007 году осудила так называемое «политическое православие», которое есть ни что иное как форма гражданской религии российского типа. Сейчас, правда, эта форма гражданской религии успешно отвоевывает утраченные позиции внутри УПЦ. Что касается Киевского Патриархата, то в нем заметно убавилась доля гражданской религии балканского образца, к чему подтолкнули и события на киевском Майдане. Впрочем, до полного освобождения еще далеко». Думка зрозуміла і слушна на той час. Ну, а де тут «квазі-релігія ПЦУ», яка би «плавно» витекла з УПЦ КП, як це побачили автори і приписали цю думку о. Говоруну? Принаймні, за тим, як оформлено це посилання у тексті матеріалів, виглядає саме так. Маємо підміну предикату, на основі якого базується подальший висновок авторів, що «яскравою ілюстрацією цієї «квазі-релігії нації» є поширення серед інтелігенції, яка позиціонує себе як патріотично налаштована, мему «атеїст Київського патріархату», який вперше був використаний радником Президента П. Порошенка Юрієм Бірюковим». Не знаю, не довелося познайомитися з результатами опитувань української інтелігенції, з якої випливає висновок про позиціонуванням її представників «атеїстами Київського патріархату», але здається, що якби витягнути купу висловів цілої низки радників нинішнього глави держави, які змінюються, як картинки в калейдоскопі, і екстраполювати їх на «всю інтелігенцію», то ми отримали б такий мікс, що куди там пану Бірюкову з його атеїстичними ідентифікаціями.

Може й забагато виходить тексту. Але не можна пройти повз дуууже (от знов, оце «дуууже») провокативного твердження, про «типологічну близькість основного лозунгу Томос-туру П.Порошенка "Армія. Мова. Віра" та імперського "Православие. Самодержавие. Народность"» (с.26). За принципом «я художник, я так бачу», може й можна таку типологічну близкість вгледіти. Можна й Божий дар з яєшнею порівнювати. Але! Порівнювати «стару фашистську теорію царського історика і, за сумісництвом, видатного московського шовініста, автора цієї знаменитої «офіційної народності» Михайла Погодіна» (цей «спіч» – слова відомого популяризатора історії П.Правдивого із його книги «Таємна історія Московії» — раджу всім почитати!) і гасло П.Порошенка – це треба вміти так «пересмикувати» тему! Чого доброго і згадувана вище тріада «Релігія – Церква – Нація», як провідна проблематика у спадщині діячів українського національного відродження, теж може бути витлумачена довільно і можна звинуватити їх у націоналізмі, квазі-релігійності, вважати так званою «патріотичною інтелігенцією». Але, де продуктивність таких закидів? Закон, звісно, пишеться не для всіх…

Ну, і вишенька на торті – рекомендація-висновок: «Дві церковні структури — РКЦ та УПЦ (МП), які мають відкрите представництво на непідконтрольних уряду територіях (ось вони, знову «непідконтрольні уряду», а не «тимчасово окуповані». А різниця – є!), мають потенціал створення безпечних майданчиків для зустрічі та переговорів різних представників конфлікту. Проте, така можливість ставить дуже високі вимоги до представників церковних спільнот, зокрема у сфері безпеки, конфіденційності та нейтральності цього залучення».

Ремарочка. У тексті оприлюднених матеріалів дослідження є такий пасаж щодо РКЦ із цитатою проф. Филипович на с.23: «Однак ініціативи «створення мостів» з непідконтрольними уряду територіями (про «території, що знов, лише «непідконтрольні» – всі помітили?) з боку Папського нунція Клаудіо Ґуджеротті зустріли публічний супротив та несприйняття з боку частини т.зв. «патріотичної інтелігенції» (мені цікаво, до якої інтелігенції зачисляють себе автори дослідження? як вони себе назвуть? – космополітами?). Найбільш яскраво ці протиріччя в баченні шляхів подолання кризи та ставленні до мешканців непідконтрольної уряду території (таки наполягають, що всього-на всього території — непідконтрольні, а чого саме вони непідконтрольні – неважливо, десь за дужки винесено) проявились в заочній полеміці між відомою українською релігієзнавицею професоркою Людмилою Филипович, та нунцієм. (с.23). Автори роблять «геніальний висновок» з критичних зауважень професорки щодо поїздки нунція на тимчасово окуповані території: «Це свідчить про неготовність та небажання сприймати церкву як структуру, що поєднує та зберігає контакти з парафіянами, які мають будь-які інакші (не «проукраїнські», навіть якщо вони й не проросійські) політичні погляди» (там само). От тільки, забувають автори, що нунцій – не тільки духовний окормлювач тих, хто «мають будь-які інакші погляди» (на державу, її устрій, ситуацію з агресією Росії тощо), а ще й «постійний дипломатичний представник Папи Римського в державах, з якими Ватикан підтримує офіційні дипломатичні відносини; найвищий дипломатичний представник Святого престолу, що відповідає Надзвичайному і повноважному послу» (Вікіпедія), а тому, своєю поїздкою нунцій так чи інакше дає привід ілюзорної легітимації квазі-утворення, якими є так звані ОРДЛО — тимчасово окуповані території Донецької і Луганської областей. Адже є дипломатичні алгоритми поїздок Надзвичайних і повноважних послів, які, за відсутності таких алгоритмів ніяк не сприятимуть миротворенню. Тому, не треба так огульно заявляти що «…."проукраїнськість" частина інтелігенції висуває як головну вимогу до релігійних конфесій (цікаво, а автори в курсі, що нерелігійних конфесій не буває?), а в контексті конфлікту на Сході – ще й відмову від будь-яких переговорів із "сепаратистами"» (с.23). А тут до авторів конкретне і доволі різке запитання – про який «конфлікт на Сході» йдеться? Це – російський темник, який нам хочуть нав’язати. «Конфлікт на Сході»? Ще трохи зусиль і в наступних матеріалах ризикує з’явитися «громадянський конфлікт на Сході»… Формулювання, яке дуже вигідне Росії і яке вона «продавлює». Бо «проукраїнська інтелігенція» — чи як її там назвали, знає, що на Сході України – «не конфлікт», як нас намагаються переконати, тепер уже і автори матеріалів, а військова агресія з боку Росії і російських найманців. Крапка.

На завершення про миротворчий потенціал УПЦ МП на Сході України. Нагадаю лише, що навіть тут, в столиці Україні, місті Києві, представники УПЦ Московського патріархату на чолі з предстоятелем митрополитом Онуфрієм не піднялися під час урочистого засідання парламенту, коли президент Петро Порошенко зачитував імена героїв України. 21 боєць отримав це звання під час антитерористичної операції. 10 із них — посмертно. Цей список зал зустрів оплесками, піднялися навіть іноземці, але не УПЦ МП і не її предстоятель. Важко уявити «миротворчий потенціал» УПЦ МП на Сході України, на її тимчасово окупованих територіях, де інша ситуація, інші, як пишуть автори матеріалів, політичні погляди…

І останнє питання – до всіх учасників проекту «Дослідження миробудівничого потенціалу релігійних громад України». Чи дослідили вони, наскільки і РКЦ, і УПЦ МП реалізовували свій миротворчий потенціал з 2014 року? Як далеко у своїх миротворчих можливостях (чи спробах) вони просунулися за 7 років війни? Чи є той фактичний базис (який саме, в чому він проявляється, які має виміри), який дозволив би, говорити про отой миробудівничий потенціал? Не виключаю, що він є, але який саме, і чи тільки в тих Церквах? — на жаль, запитання залишаються без відповіді.

Про авторку: Віта Титаренко, релігієзнавиця, докторка філософських наук, професорка, старша наукова співробітниця Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди