Символ духовних прагнень
Олександр ЄРМАК. – «Трудова Полтавщина», 11 січня 2008 року
Монастир (у перекладі з давньогрецької – «усамітнене життя») є основною формою організації релігійного життя ченців.
На Русі перші монастирі з’явилися з прийняттям християнства і стали осередками письменності, вели літописи, збирали бібліотеки.
На Полтавщині на початку XVII століття були засновані два найвідоміші у Центральній Гетьманщині монастирі – Густинський (Прилуцький, 1600 рік) і Лубенський Мгарський Свято-Преображенський (1619 рік).
Історію Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря вперше найбільш повно розкрив відомий історик-краєзнавець В.Є. Бучневич (1860-1928) у своїй книзі «Записки о Полтаве и ее памятниках» (1882).
Датою заснування монастиря є 1650 рік, коли полтавці за звичаєм тих часів вирішили в пам’ять про перші перемоги над поляками в ході Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького заснувати чоловічу обитель.
Цю благородну справу благословив видатний церковний діяч митрополит київський Сильвестр Косов. Того ж року перша група ченців – вихідців із Лубенського Мгарського Спасо-Преображенського монастиря – на чолі з ігуменом Калістратом оселилася на великому схилі живописної гори, розташованої за півтора кілометри на північний схід від Полтавської фортеці.
Це була безлюдна поросла лісом місцевість, яку відділяв від міста глибокий Задихальний Яр та річечка Полтавка, що протікала по ньому.
Свою назву монастир отримав на честь Воздвиження Чесного Хреста Спасителя. Кошти на спорудження дерев’яного собору і келій для монахів пожертвували міщани та козаки на чолі з полтавським полковником Мартином Пушкарем.
У своєму служінні Богові ченці прагнули триматися подалі від мирського життя. Однак бурхливі події кінця XVII – початку XVIIІ століть не обминули монастир. 1695 року татарська орда, яку привів до Полтави військовий канцелярист Петрик, не лише розорила місто, але й спустошила обитель монахів.
1709 року шведи, зайнявши ще не відбудований після попереднього розорення монастир, встановили на його території свої гармати і громили бастіони Полтавської фортеці.
За переказами в монастирі знаходилася тимчасова штаб-квартира Карла ХІІ. Поблизу лісу, що прилягав до обителі, стояв млин, із якого військам надсилались сигнали – накази короля.
За однією з версій саме неподалік монастиря Карл ХІІ під час об’їзду своїх аванпостів, 25 червня вночі був поранений козаками в ногу.
Відомо також, що під час Полтавської битви Петро І відрядив три батальйони під командуванням полковника Головіна до монастиря з тим, щоб з’єднати його з гарнізоном полтавської фортеці. Вже після баталії обитель відвідав і російський цар.
Основні роботи зі створення архітектурного ансамблю монастиря здійснювались у XVIIІ-ХІХ століттях, хоча перші кроки зі спорудження мурованого Хрестовоздвиженського собору замість дерев’яного були зроблені ще до татарського набігу за гетьмана Івана Самойловича, який пожертвував на це чималу суму грошей. З 1696 року будівельні роботи велися на кошти генерального писаря, а згодом генерального судді Василя Леонтійовича Кочубея.
Але 1708 року, після страти В. Кочубея за наказом гетьмана Івана Мазепи, ці роботи довелося припинити. Відновилися вони тільки після закінчення Північної війни за полтавського полковника В.В. Кочубея. Спорудження собору тривало досить довго, і освятили його аж 1756 року.
У структурі мурованого Хрестовоздвиженського храму яскраво простежуються риси візантійської церковної архітектури. Соборна церква має 6 опорних пілонів, на яких стоїть система циліндричних склепінь із 7-ма банями (куполами), розташованими у вигляді хреста.
До речі, Хрестовоздвиженський собор Полтавського монастиря – це єдиний на Лівобережній Україні семибанний храм, що зберігся до наших днів.
Усі сторони собору мають рівнозначне архітектурне вирішення. Довжина храму – 30 метрів, висота до зеніту центральної бані – 28 метрів. Стіни собору декоровані профільованими пілястрами, фігурними наличниками навколо вікон з трикутними фронтончиками, ліпним рослинним орнаментом.
Як вважають спеціалісти, декор храму відповідає стилю українського бароко. Усередині собору був установлений величний чотириярусний бароковий різьблений з липи позолочений іконостас, над створенням якого у різний час протягом 30-70-х років ХVІІІ століття працювали художник В. Реклинський, різьбярі Самуїл та С. Шалматов.
Поряд із Хрестовоздвиженським собором за проектом архієпископа Никифора (Феотоки) у 1786 році була збудована монастирська надвратна дзвіниця.
Вона споруджена у стилі пізнього бароко. Має чотири яруси, кожен із яких прикрашають колони різних типів античного ордера. На останньому ярусі був установлений великий годинник. Дзвіниця мала 10 дзвонів, найбільший з них важив 6,5 тонни.
Друга монастирська церква – однобанна Свято-Троїцька – була споруджена в 1750 році за п’ятдесят метрів від собору. Вона не раз перебудовувалася і з середини ХІХ століття мала три престоли: Святої Трійці, Святої Варвари Великомучениці та Архистратига Михаїла.
З південного боку від Свято-Троїцької церкви в 1887 році збудували невелику однобанну трапезну церкву на честь святого Симеона Богоприїмця. Історія її заснування така. 1886 року Хрестовоздвиженський монастир відвідав багатий іркутський купець І.С. Котельников, який разом з дружиною віз свого безнадійно хворого на сухоти сина Семена у Крим на лікування.
Відчуваючи близьку кончину, син заповідав поховати себе на території монастиря. І. Котельников виконав останнє прохання Семена, пожертвував значні кошти на спорудження церкви святого Симеона Богоприїмця, назавжди оселився у Полтаві і пізніше за свою меценатську діяльність був удостоєний звання почесного громадянина міста.
Оскільки церква мала стати трапезною для братії, у західній її частині влаштували хлібопекарню і кухню.
До комплексу монастирських споруд входили муровані будинок настоятеля, братські келії, «странноприимный дом» (притулок для пристарілих священо- і церковнослужителів). У 80-х роках ХІХ століття вся територія монастиря була обнесена високою мурованою огорожею.
У ХVІІІ столітті Полтавський Хрестовоздвиженський монастир, де в той час перебувало близько 50 ченців і послушників, вів активну господарську діяльність. Йому належали села Буланове, Ольшанська, Розсошенці, Семенівка, Сторожове, Триби з двома тисячами душ (чоловічої статі) кріпосних селян, кілька водяних млинів.
У 1786 році, за Катерини ІІ, була здійснена секуляризація (передача в казну) монастирських земель, після чого у володінні Хрестовоздвиженського монастиря залишилося близько 200 десятин земельних угідь, які обробляли своїм реманентом та худобою самі ченці.
При монастирі діяли столярка і швацька майстерні, цегельний завод.
Хрестовоздвиженський монастир був значним просвітницьким центром Лівобережної і Південної України. За архієпископа Є. Булгариса (1716-1806), грека за походженням, відомого вченого і педагога, монастир мав прекрасну бібліотеку, до якої входили стародруки ХVІ-ХVІІ століть, під монастирським покровительством у Полтаві було відкрито 1776 року школу півчих, через два роки перетворену в духовне училище, а ще через два – у духовну семінарію.
За радянської влади, у 1923 році монастир, як «розсадник мракобісся», був закритий. Його реліквії – ікони, рідкісні книги – розграбували. У звільнених від монахів приміщеннях у 1920-1930-х роках розміщувалися різні установи: селищний клуб, архівосховище, дитяча колонія НКВС.
У 1942 році монастир відновив свою діяльність, але вже як жіноча обитель. Та вже 1960 року, в час нової хвилі «антирелігійної боротьби», його знову закрили.
Протягом ще тридцяти років монастирські приміщення пристосовували для розміщення різних державних установ і складів. Напівзруйновані культові споруди не ремонтувалися, був повністю знесений церковний некрополь.
Відродження монастиря почалося з 1990 року, коли його передали Українській православній церкві МП, Святійший Синод якої дав дозвіл на відкриття Полтавської Хрестовоздвиженської жіночої обителі. 19 грудня 1991 року, вперше після тривалої перерви, в монастирі відслужили церковну відправу.
Зараз в обителі проживають понад двадцять монахинь і послушниць. За рахунок церкви та добровільних пожертвувань полтавців завершується комплекс робіт з повної відбудови цієї унікальної пам’ятки історії і культури.
