Могила батька й синів Федоронько дає привід для рефлексій про складні перехресні впливи національних й конфесійних ідентичностей в ІІ Речі Посполитій. Та, водночас, нагадує про високу ціну, сплачену окремими людьми й цілими поколіннями в роки ІІ Світової війни й репресій.
Могила Федороньків на Волі із схематичним зображенням Голгофи є частково кенотафом. Двоє з чотирьох загиблих, зазначених на стелі (обеліску), там не поховані. Ця обставина підкреслює, наскільки в історії цієї родини «сконцентровано» віддзеркалилися складні перипетії буремної першої половини ХХ століття на східноєвропейських «кривавих землях».
Монумент також спонукає вийти за межі офіційних хронік і заглибитись у непрості етноконфесійні процеси Другої Речі Посполитої, намагаючись осмислити невидимі нитки, що пов’язують віру, державну політику й особисті долі.
Батько родини, головний православний протопресвітер Війська Польського у 1934-1939 роках Симон Федоронько (1893–1940), походив із села Чертіж Сяноцького повіту*. Він був хрещений як греко-католик**, а обставини його переходу до Православ’я достеменно невідомі – офіційні біографії оминають цей період. У будь-якому разі це пов’язано з місіонерською діяльністю Російської православної церкви в період Першої світової війни – експансією так званого «воєнного Православ’я». Твердження про те, що майбутній православний капелан Війська Польського був серед близького кола співробітників архієпископа Євлогія (Георгієвського), щоправда, базуються виключно на непевних публікаціях 1930-х років. Проте достеменно відомо, що він навчався у Волинській духовній семінарії, яку, ймовірно, закінчив у 1917 році. «Спеціалізацією» для нечисленних вихідців з Австро-Угорщини в цій семінарії справді було місіонерство серед «уніатів».
Того ж року він одружився з Елізою (Вірою) Кіслінгер (1897–1982), протестанткою, що прийняла Православ’я та змінила ім’я. На жаль, інформація про священицьку хіротонію в Почаївській Лаврі та перший період служіння о. Симона також є суперечливою (аж до сумнівних тверджень, що якийсь час він був парафіяльним священиком на Київщині).
Чітко задокументованим є період після 1922 року, коли молодого священика було зараховано на службу військовим капеланом. На той момент у родині вже було троє дітей: Олександр (1918–1944), В’ячеслав (1920–1944) та Орест (1922–1944). Старший із них народився в Житомирі, натомість станом на 20 лютого 1920 року (день народження В’ячеслава) родина Федороньків уже була у Варшаві.
Симон Федоронько зробив успішну кар’єру у Війську Польському, паралельно будучи задіяним у низці інших сфер. Зокрема, він брав участь у роботі Комісії з перекладів православних богослужбових текстів польською мовою (у його службових характеристиках зазначалася бездоганність володіння нею), а також виступив як експерт із питань так званої «неоунійної» акції Ватикану 1920–1930-х років (критично її оцінивши з погляду державних інтересів Польщі).
Окрім капеланських обов’язків він також був очільником та одним із найбільш активних діячів «Союзу православних поляків» – організації, метою якої було створення та підтримка нової ідентичності для білоруського та українського населення православного віросповідання ІІ Речі Посполитої. Поза певною контраверсійністю самого цього, інспірованого державою і спрямованого на полонізацію національних меншин, руху не можна вважати, що о. Федоронько підтримував його виключно «зі службового обов’язку».
Розпис у вроцлавській церкві Св.Кирила та Мефодія
* Жителів цього українського села після ІІ Світової війни було примусово переселено до СРСР в рамках т.зв. «обміну населенням».
** Настоятелем місцевої церкви Преображення Господнього в часи дитинства Федоронько був Лев Сембратович (1844–1910), племінник кардинала Сильвестра Сембратовича (1836-1898), митрополита Галицького та архієпископа Львівського у 1885–1898 роках.
*** Дані про національність Віри Кіслінгер базуються на сімейних переказах.